НА ТЕРЕЗАХ ОБОВ’ЯЗКУ

«На этой улице подростком...» І ось уже багато років, у щоденному видноколі, йдучи зеленими меридіанами Києва, відомий вчений-токсиколог і гігієніст Ісаак Михайлович Трахтенберг вдивляється в обриси своєї рідної Тарасівської, і ностальгія спогадів полонить його. Ці зустрічі наче визначені сюжетами самого життя. Річ у тому, що Інститут медицини праці, де професор керує лабораторією промислової токсикології та гігієни праці при використанні хімічних речовин, міститься на вулиці Саксаганського, 75, у проміжку між Тарасівською та Паньківською. Меморіальна дошка на примітному в історії Києва будинку нагадує, що тут працював знаменитий терапевт М.Стражеско. У дореволюційні роки тут містилася Маріїнська громада сестер милосердя і, власне, сама вулиця називалася Маріїнсько-Благовіщенською. До речі, нещодавно в будинку, який багато набачився в парадоксальному двадцятому столітті і зберіг над фасадом скульптурні символи Любові, Життя й Медицини, виявили фрески, виконані рукою іконописця.

Побутує легенда, що три вулиці, які оточували простір колишньої Маріїнської громади — Тарасівська, Паньківська й Микільсько-Ботанічна, — названо так на честь Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша й Миколи Костомарова. Принаймні на Тарасівській жили славетні поети. Пам’ятні знаки свідчать про вічну присутність у цьому списку Лесі Українки, Анни Ахматової, а потім нашого сучасника Семена Гудзенка, який став віршотворцем на війні й напророчив собі самому сумним рядком «Ми не від старості помрем, від ран старих помрем», що фронтові поранення не минаються безслідно... Але жили тут і знамениті лікарі — один із колосів української хірургії Микола Маркіянович Волкович, видатний невролог Борис Микитович Маньковський, маститий уролог генерал Андронік Архипович Чайка. До цієї славної медичної когорти належить й Ісаак Трахтенберг.

Але щось інше вирувало в крові, і після школи, тієї самої, яка й зараз стоїть на старовинній Жилянській між Тарасівською та Володимирською, юнак вступив спочатку на філологічний факультет і лише потім обрав медичний інститут. Прогримів червень сорок першого. Студент опинився серед добровольців, що стали на захист міста. Медінститутські бригади копали окопи і будували укріплення. 12 липня на підступах до Києва розгорнулися бої. Ворога було зупинено, але всі розуміли, що становище стає дедалі серйознішим. Медаль «За оборону Києва» І.Трахтенберг, як і решта учасників тих подій, одержить уже по війні.

А поки що... Під ревіння літаків із хрестами і під розривами бомб студенти й викладачі об’єднаного медичного інституту на чолі з його молодим директором Львом Івановичем Медведем хто пішки, хто на возах, запряжених кіньми, попутних машинах, хто в пасажирських і товарних ешелонах долають шлях до Харкова. Тут намагаються налагодити й відновити заняття. Але перепочинок триває лічені тижні. Знову евакуація. Інститут опиняється в Челябінську. Щоб повернутися в Київ відразу ж після його визволення. Тут, у рідних стінах, вихованець лікувального факультету Трахтенберг одержує 1946 року диплом із відзнакою. Ціла епопея, про яку він через десятиліття розповість у «Запізнілих нотатках», позаду.

Здавалося б, на нього чекає вторований блискучими київськими науковими школами терапевтичний шлях, досить затребуваний лікарський фах, що обіцяє певні життєві блага. І раптом він скоює дуже дивний вчинок: вступає в аспірантуру на кафедру гігієни праці. Навіщо знадобилося йому це аскетичне покликання, яке зажадало цілком нових зусиль, та й узагалі інколи небезпечне своєю експериментальною практикою з вивчення впливу шкідливих чинників, включно з високотоксичними хімічними речовинами? Серед них — ртутьорганічні сполуки. Майбутнє покаже — це був вибір, воістину важливий для інтересів профілактичної медицини, проблем суспільного здоров’я. І надихнув І.Трахтенберга на цей, здавалося б, незрозумілий крок Л.Медведь — один із яскравих українських діячів у галузі профілактичної медицини та її найбільш відповідальних ділянок — гігієни й токсикології.

На початку п’ятдесятих він захистив кандидатську дисертацію, присвячену феноменам впливу ртутьорганічних сполук, а потім видав одну з капітальних праць із токсикології ртуті. Актуальну тему розвивала і його докторська дисертація. Вченого затвердили у званні доцента, потім професора. І раптом сталися зміни в долі. Так склалося, що на терезах професійного обов’язку І.Трахтенберг віддав перевагу не викладацькій праці, а дослідницькій ниві. 1972 року за конкурсом учена рада Інституту гігієни праці та професійних захворювань обрала його завідувачем лабораторії промислової токсикології, створеної в його структурі.

Багато чого довелося починати спочатку. Натура з педагогічною жилкою, професор любив студентів, а студенти — його. Недарма ж покоління випускників медико-профілактичного факультету Національного медичного університету — а Ісаак Михайлович працював тут понад чверть століття — віддано шанують його, як і він усіх, кому віддав частинку душі й до кого досі тягнеться серце.

Нова іпостась спонукала передусім до широкого й універсального осмислення чинника хронічних професійних інтоксикацій і, ясна річ, не лише ртуттю. У виробництві й сільському господарстві, у побуті й будівництві використовуються майже всі складові таблиці Менделєєва. І вчений став скрупульозним реєстратором і навіть архіваріусом незліченних токсикологічних ситуацій, але вони потребували й сучасного наукового узагальнення. Так з ініціативи київського дослідника з’явилася колективна монографія «Питання промислової та сільськогосподарської токсикології». Не зайве нагадати, що серед її авторів були такі відомі гігієністи, токсикологи й профпатологи, як Н.Лазарєв (Санкт-Петербург), Е.Дрогічина (Москва), С.Ашбель (Нижній Новгород), а разом із ними й найвизначніші українські знавці проблеми Л.Медведь, Г.Шахбазян, Ю.Каган.

Саме в цій колективній праці вчені-однодумці аргументували концепцію про значимість впливу на людину малих доз і концентрацій потенційно токсичних хімічних речовин, розвинули теорію відомого вітчизняного дослідника С.Анічкова про виникнення зрушень і порушень в організмі під впливом хімічних чинників як подразників малої інтенсивності. У зв’язку з тим, що в середовищі проживання сучасної людини, зокрема в умовах її професійно-виробничої діяльності, виражені екзогенні впливи дедалі більше поступаються місцем дії подразників малої інтенсивності. Саме на них і було зроблено упор в експериментальних і клінічно-гігієнічних дослідженнях, результати яких узагальнив колектив названих вище вчених. Виявилося, що чинники малої інтенсивності, специфічні прояви дії яких часто губляться за неспецифічним загальним синдромом, не тільки не байдужі для організму людини і тварин, а часто можуть призвести до серйозніших наслідків, ніж вищі дози й концентрації. Факт, здавалося б, несподіваний і, на перший погляд, навіть парадоксальний. І.Трахтенберг в одній зі своїх недавніх праць зробив його докладний аналіз. Примітна назва публікації, що з’явилася на сторінках часопису «Токсикологічний вісник», — «Проблема токсичних впливів малої інтенсивності — данина творчому романтизму минулого чи необхідність, що диктується реаліями сьогодення?». Ця полемічна стаття не лише здобулася на широкий читацький відгук, а й переконливо засвідчила, що проблема сьогодні не менш злободенна, ніж у попередні роки, і її розробка і в нас, і за кордоном продовжує цікавити вчених-токсикологів, гігієністів, клініцистів. Безперечно, стверджує автор, її слід продовжити як з урахуванням нагромадженого наукового досвіду та практичних спостережень, так і на більш сучасному рівні, з використанням нових методів, показників та тестів. Подальша розробка бачиться тим паче виправданою, коли взяти до уваги, що різноманітні хімічні сполуки й зараз продовжують забруднювати виробниче та природне середовище в багатьох регіонах України, яке в низці випадків погіршується техногенними аваріями й катастрофами, особливо в промислових областях. Хімічна експансія, за даними вченого та його колег, торкнулась і традиційно «чистих» регіонів. Так, «на підприємствах Кримського півострова накопичилося на 1991 рік 9627,2 тис. тонн токсичних відходів, зокрема 61,6 тис. ртутних ламп. Утилізується ж менше половини відходів».

І.Трахтенберг та його колеги у числі перших виявили загрозу для здоров’я робітників Нікітівського ртутного рудника в Донбасі, запропонували ефективні профілактичні заходи. Техногенна катастрофа в Чернівцях, потім невідомий хімічний монстр у Первомайську... Як правило, для розслідування причин та наслідків запрошують і головного токсиколога Мінздоров’я України, члена-кореспондента НАН (а тільки він представляє тут розділ «Медична екологія») академіка АМН України І.Трахтенберга. Але найбільше, інколи на рівні «швидкої допомоги», йому, як і раніше, доводиться займатися проблемою токсичної дії важких металів, щоб підказати, порадити, як надійно уберегтися від їхнього негативного впливу на людину і середовище її проживання. Втім, головне полягає в радикальних заходах — заміні токсичних сполук безпечними, вважає вчений. Конкретних профілактичних ідей в Ісаака Михайловича та його колег чимало. Але заради об’єктивності відзначимо, що вони нерідко неприпустимо повільно реалізуються. Й аж ніяк не з вини дослідників...

Коли входиш у невеличке приміщення лабораторії, керованої вченим, на тебе дивляться і сучасність, і історія. Портрет Рамаццині — основоположника медицини праці, а далі, у затишному кабінеті Ісаака Михайловича, — фотографії зустрічей вчених-гігієністів країни, у більшості яких йому, філософу профілактичної медицини, поталанило брати участь. Так, саме філософ І.Трахтенберг до початку хімічного буму видав наукову монографію про межі між нормою та патологією хімічного генезу, про допустимі й неприпустимі межі адаптації людини в умовах наростаючого хімічного пресингу, про вплив шкідливих речовин на найпоширенішу сьогодні серцево-судинну патологію. Показово, що в Китаї його монографію з проблеми «норми» переклали й видали значно більшим накладом, ніж у нас.

Роки спливають, і стає домінантною теза — не успіх, а встигнути. Так з’явилися «Запізнілі нотатки» І.Трахтенберга, ці навдивовижу добрі мемуари й міркування про минуле вчора та хвилююче сьогодні, населені сонмом дивовижних особистостей, і не тільки медиків. У трьох томах постають образи А.Райкіна й С.Параджанова, В.Некрасова й Л.Вишеславського, М.Бажана й Г.Кіпніса, Є.Гофмана (до речі, його родича) й Р.Балаяна, В.Куніна й В.Криштофовича та інших відомих діячів культури. Із багатьма з них Ісаак Михайлович був близько знайомий. А чого варті автографи на подарованих книжках. Ми бачимо слід руки Бориса Патона й Миколи Амосова, Володимира Фролькіса та Єфрема Ліхтенштейна, Костянтина Кульчицького та Євгена Скляренка, Івана Дзюби й Петра Толочка.

Є письменницька таємниця — розгальмувати перо. І.Трахтенберг несподівано взявся й за цілком інакшу за своїм характером працю — «Книгу про отрути й отруєння. Нариси токсикології». Її видала «Наукова думка». Мабуть, уперше в жанрі наукової публіцистики у нарисах в енциклопедичному ключі постала крихка рівновага між людиною та реальними й потенційними отрутами — від всесвіту побутових і виробничих отруєнь до впливів геохімічних провінцій, від «практики» зловісних отруйників минулого до їхніх нинішніх мимовільних послідовників. У всіх, хто бере її до рук, книга викликає сенсаційний інтерес.

«Я народився в тому місті, ріс. Мені не треба в цьому місті троянд», — процитував якось І.Трахтенберг Семена Гудзенка. Що ж, наше Місто, яке саме є квіткою вічності, подарувало героєві цього ескізу неповторну юність, а потім й інші життєві пригоди. Інколи кажуть — «День як маленьке життя». Але можна сказати й інакше — «Життя неначе летючий день». Нехай же він і далі буде наповнений творенням та звершеннями для хлопчика з довоєнної Тарасівської і академіка зі спрямованої в майбутнє обителі науки на Маріїнсько-Благовіщенській.