«МИ ТАКІ САМІ, ЯК УСІ. ТІЛЬКИ ЖИТТЯ В НАС КОРОТШЕ...»

П’ятнадцять років тому в Україні з’явився перший ВІЛ-інфікований. Сьогодні в країні бушує епідемія СНІДу...

1987 року радянська преса повідомила сенсаційний факт: досліджуючи кров донора з міста Артемівська, медики виявили в ній ВІЛ. До цього радянський громадянин СРСР сприймав СНІД як щось потойбічне, далеке. Артемівський донор, який привіз вірус із африканського відрядження і заразив ним під час переливання крові п’ятьох хворих, реальність СНІДу наблизив, проте не надто налякав. Ну, не повезло шістьом бідолахам. А нас це все одно не торкнеться.

Торкнулося...

2002 рік в Україні президентським указом проголошений роком боротьби зі СНІДом. Навіть людина далека від теми розуміє серйозність проблеми. Що ж до фахівців, вони називають речі своїми іменами: в країні безпрецедентна епідемія та надзвичайна ситуація. Розглянемо її на прикладі тієї самої Донецької області, де був виявлений перший ВІЛ-інфікований. Сьогодні тут стоять на обліку понад 15 тисяч ВІЛ-позитивних. Це офіційні цифри. Щоб виявити справжні, Всесвітня організація охорони здоров’я рекомендує помножити їх на десять. 150 тисяч осіб (ціле місто!) зі смертельно небезпечним захворюванням...

Про те, що аналіз на ВІЛ-інфекцію дав позитивний результат, Світлана (тут і далі всі імена героїв, а також деякі деталі їхньої біографії змінені) довідалася під час вагітності, коли ставала на облік в жіночій консультації п’ять років тому. Їй було лише дев’ятнадцять...

Дівчинка з пристойної родини, вона добре вчилася і мріяла стати вчителем. Наркотик спробувала в технікумі, на дискотеці. Вирішила: ну що там буде з одного-двох разів, крім куражу та кайфу? Нічого справді не змінилося. Крім діагнозу.

— Перше, що я зробила, — сказала про те, що сталося, своєму хлопцю. Він відразу ж обстежився і в нього вірус не виявили. Я запропонувала йому розлучитися, — розповідає Світлана.

Ризик народити хвору дитину був занадто великий і лікарі наполягали на перериванні вагітності.

— Та я відчувала, що після аборту в мене взагалі не залишиться стимулу для життя. І ми з Олегом (який, як і личить справжньому чоловікові, звісно ж, Світлану не залишив. — О.К.) прийняли рішення — народжувати.

Світлана зав’язала з наркотиками, засіла за літературу — зі СНІДу та навчальну. Тепер у неї на першому місці було все, що корисно маляті: режим, харчування, здоровий спосіб життя.

Медики оцінили ставлення майбутньої мами до подій, її силу волі, прагнення до життя. Тоді в Києві проводилася робота зі створення «Всеукраїнської мережі людей, які живуть із ВІЛ», простіше кажучи, клубу взаємодопомоги. До Донецького обласного центру з профілактики та боротьби зі СНІДом прийшла заявка на людину, яка після відповідного навчання в столиці могла б створити такий самий клуб в області та вести його роботу. Стати координатором запропонували Світлані.

Клуб працює за принципом товариства анонімних алкоголіків: збираються раз на тиждень, п’ють чай із цукерками та печивом і, звісно ж, спілкуються. На зустріч може прийти будь-яка людина. Захоче — розповість про свою проблему, не захоче — її право. Крім психотерапевтичного ефекту, за допомогою спонсорів і міжнародних фондів клуб допомагає знаходити гроші (а це чималі кошти!) для лікування від наркозалежності. Такою допомогою вже скористалися десять осіб.

Члени клубу активно беруть участь у всіх міських заходах, пов’язаних із профілактикою СНІДу. Це мітинги та конференції, виступи перед учнями, висаджування дерев для пам’яті про загиблих від страшної хвороби. Між іншим, Світлана як координатор програми за свою роботу не отримує жодної копійки. Девіз мережі: «Допомагаючи іншим, я допомагаю собі», — так пояснила вона свою незаможність.

Поки Світлана займалася створенням клубу, її особисте життя теж не стояло на місці. Доля то радувала, то засмучувала. Народився син. Через півтора року напружених чекань і аналізів родина полегшено зітхнула: здоровий. Однак ВІЛ виявили в Олега. І Світлана взялася витягати з депресії чоловіка. Насамперед, вона змусила його вступити до технікуму, а сама пішла навчатися на вечірнє відділення інституту. Це дало їй можливість реалізувати шкільну мрію про вчителювання (моя співрозмовниця працює в ПТУ і вважає, що на світі немає нічого кращого, ніж спілкування з дітьми). Взагалі, її життєва позиція — якнайбільше позитивних емоцій. Де їх черпати? У друзів (довідавшись про діагноз Світлани та Олега, жодний із друзів від них не відвернувся), природи, у книжках, роботі, сім’ї.

Сьогодні, через п’ять років після оголошення вироку, Світлана сприймає себе, свою сім’ю як звичайних людей.

— Ми такі самі, як усі. Тільки життя в нас коротше...

Вікторії, як вона висловилася,
«ледь за 30». Приховане шаром гриму, в затінку це «ледь» не дуже помітно, хоча за денного світла їй даси всі сорок з гаком.

На інтерв’ю вона погодилася «до першого клієнта», пояснивши: «Самі розумієте, насамперед робота». «Працює» вона повією на трасі біля «Мотелю». Сьогодні на дівчину ще ніхто з водіїв не кинув оком, отже, не заробила ні на їжу, ні, що для неї найголовніше, на «ширку».

Втім, у Центрі з профілактики та боротьби зі СНІДом таких слів, як «повія», не вживають і Віку з її товарками по ремеслу називають «жінки секс-бізнесу». Те, що Віка погодилася на інтерв’ю, заслуга співробітниць Донецького обласного товариства сприяння ВІЛ-інфікованим, який працює на базі Центру з профілактики та боротьби зі СНІДом. Ось уже другий рік вони реалізують пілотний проект «Профілактика ВІЛ-БППП серед жінок секс-бізнесу» (далі ЖСБ), координатор Ольга Кутова. До проекту залучені 200 жінок і серед них Віка.

На «голку» нашу співбесідницю посадив власний чоловік. Виходячи заміж за красеня-надстроковика, який навчається в технікумі, і не підозрювала про його наркоманівський стаж. Зате кавалер відразу зрозумів, що дочка багатих батьків, які обіймали високі посади в торгівлі, — це те, що треба.

— Він зі шприцом буквально навколішках переді мною стояв, благаючи хоч раз спробувати, який це кайф. Я й спробувала...

Коли Віка зрозуміла, що чоловік спеціально зробив її наркоманкою, щоб разом спускати її золото, було вже пізно. Життя звузилося до двох бажань — щось продати й купити «дозу». Так «пішли» всі дорогі прикраси, потім трикімнатна квартира. Не зупинило їх навіть народження двох дочок. Бачачи весь цей жах, мати чоловіка забрала дітей до себе. Потім глава сім’ї сів у в’язницю і звідти більше не вийшов.

— Пам’ятаю, у мене була «ломка», коли прийшла подруга. Вона добре вдягалася, жила ні в чому собі не відмовляючи, хоча й не працювала. Ми не могли зрозуміти, звідки в неї гроші... Подивившись на мої страждання, кудись пішла і повернулася через півгодини. Кинула мені коротку спідницю: «Вдягайся, поїдемо лікуватися». Сама мене нафарбувала, зробила зачіску. У подвір’ї ми сіли до білої «Волги». Цмокнувши водія в щічку, вона сказала, кивнувши в мій бік: «У неї, крім чоловіка, нікого не було. Я думаю, тобі це сподобається. Тільки заїдемо в одне місце, нам треба дещо купити».

Ми купили «ширку» й після уколу поїхали за місто. Власник «Волги» бавився дівчатами довго й різноманітно. Розплатився чоловік щедро. А іншого дня за подругами приїхав його друг. Так розпочалося нове життя.

— На «панелі» я майже десять років. Спочатку водії ставали в чергу. Я отримувала гарні гроші, мала можливість вдягати своїх дівчаток. Попри ганчірки, старша дочка, розуміючи, чим я займаюся, мене ненавидить. Коли приїжджаю до свекрухи провідати їх, вона зі мною практично не розмовляє. А меншенька ні про що не здогадується й усе запитує, чому ми не живемо разом. Мені нічого їй відповісти... Сьогодні на трасі все по-іншому. По-перше, жорстока конкуренція, повно дівчаток 14—15 років. Звичайно, своїх двох клієнтів на день — на «дозу» і на життя — я поки що маю. Та незабаром і їх не буде. До того ж у мене ВІЛ. Подруга, яка привела мене сюди, рік тому померла від СНІДу. Тепер моя черга. До речі, ви привезли презервативи та шприци? — різко обірвала сповідь Віка, помітивши гальмуючу «хуру». Співробітниця Центру дістала із сумки пакет, і наша співрозмовниця, махнувши нам рукою, скочила на підніжку автопоїзда.

Роздача презервативів і шприців на трасі серед ЖСБ — це теж частина програми, про яку йшлося вище. Пуританам, можливо, цей факт не сподобається. «Стріляти їх треба, а ви їм умови створюєте», — доводилося чути про свою роботу співробітникам Центру.

І лише на всіх путан сьогодні навряд чи вистачить патронів. Соціально-економічні умови викинули на панель тисячі молодих дівчат. Подивилися б пуритани, що коїться на нічних трасах, коли у вузах настає час оплати грошей за семестр! Майбутні лікарі, учителі, інженери право на навчання заробляють своїм тілом. Проте це так, до слова. Йдеться про те, для кого проституція — професія. Отже, відповідно до даних, отриманих Центром під час реалізації проекту, 29,6 відсотка жінок секс-бізнесу, які вживають наркотики, ВІЛ-інфіковані, а 16 відсотків хворі на сифіліс. Вони мають від двох до шести статевих контактів на день. Можете уявити, з якою швидкістю поширюється СНІД? Вірніше, поширювався. Оскільки й презервативи, і шприци дають можливість різко знизити можливість передачі вірусу партнерові. Отже, попередити кількість нових ВІЛ-інфікованих.

Співробітництво між Центром і дівчатками з траси налагодилося не відразу. Спочатку жриці кохання тікали, ховалися, вважаючи тих міліцейськими агентами. Нарешті зрозуміли: у випадку лиха допоможуть лише в Центрі. Тут проведуть медогляд, пролікують (що важливо, безплатно), одягнуть і нагодують (у цьому на партнерських началах допомагає Червоний Хрест), вирішать питання з загубленим паспортом і пропискою. А натомість попросять тільки про одне: йдучи до клієнта, брати презерватив. І та сама Віка, для якої з її ВІЛом цей момент абсолютно неактуальний, виконує їхню вимогу.

Хочете подивитися, скільки
відпрацьованих шприців зібрали ми в наркоманів тільки за травневі свята? — запропонував лікар і координатор проекту «Профілактика ВІЛ-БППП серед шприцевих наркоманів» Валентина Павленко.

У підвалі Центру нагромаджуються десятки картонних коробок, приготовлених до утилізації. Через пару днів їх обережно вивезуть звідси, і вони разом зі своїм смертоносним вмістом згорять у доменних печах металургійного комбінату.

Мені вже відомо, що замість «відпрацьованих» така сама кількість новеньких шприців потрапила до наркоманів, щоб потім знову повернутися сюди. А всього за 21 місяць роботи програми наркоманам роздано 530 тисяч шприців. 412 тисяч повернулося назад.

Валентина Миколаївна пояснює:

— Не секрет, що в основному саме ін’єкційні наркомани поповнюють лави ВІЛ-інфікованих. У світовому співтоваристві, реально оцінивши ситуацію, давно визнали: знищити таке явище, як наркоманія, неможливо. Однак можна зменшити кількість заражених, застосувавши тактику «зниження шкоди». В Україні її першими випробували ми, донецькі лікарі. Під поняттям «зниження шкоди» розуміють широкий спектр послуг, наданих споживачам наркотиків: обмін використаних шприців на нові, анонімне обстеження, поширення спеціальної літератури. Все це роблять волонтери — колишні наркомани, які пройшли навчання на спеціальних семінарах-тренінгах.

Спочатку їх було сім осіб, сьогодні — 25. Багато хто з них ВІЛ-інфіковані. В Іри, приміром, клінічних проявів хвороби ще немає, але чоловік уже помер від СНІДу. Вона дуже переживає за сина, який цього року має піти до першого класу: «Якщо мене не стане, кому він буде потрібний?»

Побачивши серед молодих волонтерів Ганну Петрівну, я здивувалася: невже й ця солідна за віком жінка приймала наркотики? Виявилося, її привело до Центру лихо дітей. Її єдина дочка та зять були наркоманами. Довідавшись про це, Ганна Петрівна, на відміну від багатьох батьків, не махнула на них рукою, а стала боротися з бідою. Вишукувала адреси реабілітаційних центрів, лікувала. Дізнавшись про набір волонтерів, прийшла сюди зі своєю Танею. Зараз обидві працюють у Центрі. «Сусіди не розуміють важливості нашої справи. Кілька разів нацьковували міліцію, ті проводили обшуки. Та крім шприців, нічого не виявляли», — розповідає Ганна Петрівна. Та недовіра сусідів до волонтерів із лихвою компенсується довірою наркозалежних.

— Ми спілкувалися з людьми, які вживають наркотики, — розповідає волонтер Олег. — Тому знаємо точки, де вони збираються, там і поширюємо безплатно шприци. Найчастіше виходить, що на наркотик гроші є, а на одноразовий шприц немає. Я по собі знаю, що таке стати ВІЛ-позитивним, і не хочу, щоб наші лави поповнювалися. Адже багатьом по 14—15 років і вони не розуміють, що їх очікує.

— Лікарі нам надають інформацію, яку ми поширюємо, — до розмови підключається Денис. — Наша мета не тільки поміняти шприц на стерильний, а й розповісти, чим шкідливе вживання наркотиків. Нас сприймають за своїх, нам довіряють і можуть прийти додому за шприцом навіть за північ. Ми не відмовимо. Адже дослідження в США, Австралії та Європі показали, що програми обміну інструментарію можуть знизити ризик зараження на ВІЛ до 73 відсотків.

Нині у Донецьку відкрито 15 «польових пунктів» обміну шприців. Крім того, тут можна проконсультуватися в психолога, інфекціоніста, нарколога, дерматовенеролога, які виїжджають на пункти за заявками тих самих волонтерів. Певне лікування можна отримати й у Центрі СНІДу. Адже в суспільстві дотепер до ВІЛ-інфікованих ставляться як до прокажених. І чимало медиків — не виняток. Розповідає волонтер Олег:

— Пам’ятаю, якось звернувся до звичайної лікарні з сильним опіком, купив, як мені сказали, бинт, вату, одноразові рукавички. Чесно зізнався, що я ВІЛ-позитивний. Реакція лікаря була такою: «Ти, снідоносний, прийдеш після години дня». У результаті я напився й до лікарні не пішов. Хоча коли б не зізнався я по-чесному, лікар про це навіть би не довідався.

Тому цілком зрозуміло, чому, розповідаючи про Центр, пацієнти однозначні в оцінках: «Ми йдемо туди, як до себе додому. Знаємо, там вислухають, допоможуть, не залишать наодинці з лихом». На жаль, далеко не все під силу співробітникам Центру. Реалізація проектів залежить від зарубіжних фондів. Дадуть гроші — отже, можна купити шприци. Та в усіх проектів є терміни...

Крім того, проектами охоплений лише Донецьк, а в містах області нічого подібного немає. Напевно, колись дійде черга й до цих містечок. Та чи доживуть їх мешканці до цього моменту?

* * *

П’ятнадцять років тому Україна пережила шок. Сьогодні СНІД — якщо непересічне, то цілком звичне явище. На жаль, від цього захворювання не стало менш грізним. Навпаки: якщо раніш існували «групи ризику» (наркомани, гомосексуалісти), то тепер від ВІЛ ніхто не застрахований. Хвороба проникла у всі верстви суспільства. На обліку стоять немовлята, 12-річні підлітки, поважні люди в суспільстві. Від 1995 року в Донецькій області оголошено епідемію. І якщо за всі попередні роки в самому Донецьку від СНІДу померло 33 особи, то лише за останній рік у світ інший відійшло ще стільки ж.

На згадку про померлих від «чуми XX століття» у світі прийнято саджати дерева. Є така алея й у Донецьку. Та якщо справа йтиме й далі такими самими темпами, чи не залишиться до кінця нового століття від людства лише суцільний ліс?..