Кому потрібен сімейний лікар?

Медичні університети повинні приділити максимум уваги підготовці сімейних лікарів та фахівців для медицини невідкладних станів. Таку вимогу, з огляду на ситуацію в країні, поставило Міністерство охорони здоров'я перед профільними навчальними закладами.

Проблемними зонами вітчизняної системи охорони здоров'я, як і раніше, залишаються сільська медицина, первинна ланка, швидка та невідкладна допомога. Дефіцит кадрів щороку зростає. За статистикою МОЗ, укомплектованість медичних закладів лікарями становить майже 82%. На перший погляд, не так уже й критично. Насправді ж багато сільських лікарень та ФАПів давно вже стоять під замком - там немає кому працювати. Не краща ситуація з дільничними лікарями і в містах - викручуються лише завдяки тому, що багато фахівців працюють на півтори чи навіть дві ставки.

Безперечно, війна на Донбасі втрутилася в усі сфери нашого життя, змусила відкласти на невизначений час розв'язання безлічі проблем. Попри те, Міністерство охорони здоров'я не випускає з поля зору кадрові питання. Цього року, як стверджує в.о. директора департаменту освіти та науки МОЗ Олександр ВОЛОСОВЕЦЬ, "вдалося збільшити державне замовлення на підготовку лікарів - обсяг прийому на лікарські спеціальності за напрямом "Медицина" становить 5 165 осіб, що майже на 600 осіб більше, ніж торік."

Як засвідчила нинішня вступна кампанія, абітурієнтів, які бажають навчатися у медичних університетах та академіях, дуже багато. У цьому році документи подали близько 37 тисяч випускників шкіл. У міністерстві повідомляють, що у провідних вишах конкурс сягав 20–30 осіб на місце. Щоправда, в переліку популярних спеціальностей немає сімейних лікарів - молодь масово обирає фах стоматолога, психолога та фармацевта. Вочевидь, після навчання ці фахівці шукатимуть роботу в містах, до їхніх планів сільська медицина не входить.

За даними МОЗ, в сільській місцевості налічується понад сім тисяч вакансій лікарів, з року в рік цей список збільшується. Коли ж вдасться заповнити ті вакансії? Якщо подивитися дані розподілу - то вже незабаром. Як стверджує департамент освіти та науки МОЗ, більш як половина із 4,2 тис. випускників, які навчалися за бюджетні кошти, отримали направлення до сільських медичних закладів. Якщо тенденція збережеться, про дефіцит медичних кадрів у селах незабаром можна буде забути? Навряд чи. Легко знайти статистику, скількох молодих спеціалістів скерували в сільські лікарні, але доволі складно порахувати, скільки з них втекли із села через рік, а то й через місяць. Причин того немало. Адже не готові до цього всі: випускники, які загалом орієнтовані на міські лікувальні заклади і умови проживання, місцева влада, яка не може запропонувати молодим спеціалістам ні сучасних амбулаторій та центрів первинної медичної допомоги, ні комфортного житла, ні транспорту, який потрібен, щоб об'їхати дільницю, до якої входить кілька сіл.

Медичні університети, звісно, виконуватимуть вказівки міністерства - більше уваги приділятимуть підготовці сімейних лікарів, можливо, створять нові або розширять діючі кафедри загальної практики-сімейної медицини. Відрапортують про це. А де знайти сучасні клінічні бази відповідного профілю? Знову готуватимуть нових фахівців за старими правилами? Медуніверситет видає дипломи, але не може гарантувати, що його випускники залишаться працювати там, куди їх направили. Свого часу колишні керівники Національного медичного університету і Київської міськдержадміністрації підписали угоду про підготовку сімейних лікарів для столиці. Проект фінансували з міського бюджету. Помпезно провели розподіл та вручення дипломів, красиво говорили на телекамери. Але жоден із десятка сімейних лікарів так і не з'явився у муніципальних лікарнях первинного рівня. Що вже говорити про села!

Кілька років триває дискусія - чи потрібна у ХХІ столітті сімейна медицина, яка в наших реаліях часто нагадує земську. Реформа, яка проводилася в чотирьох пілотних регіонах, так і не дала чіткої відповіді на це запитання. Об'єктивний аналіз досягнень та прорахунків, який планували провести після закінчення експерименту, через події останніх місяців видається малоймовірним, бодай з огляду на те, що один із пілотних регіонів - Донецька область. Жителі Києва і Дніпропетровська, де через реформу позакривали багато дитячих та дорослих поліклінік, критично ставляться до амбулаторій сімейної медицини, бо там не вистачає діагностичного обладнання й інструментарію, прийом ведуть дільничні терапевти, які пройшли короткотермінові курси тощо. У великих містах пацієнти можуть оминути амбулаторії - звертаються до лікувальних закладів Академії медичних наук або інших відомств, консультуються у приватних клініках. Експерти наголошують, що сімейна медицина насамперед потрібна в сільській місцевості - для тамтешніх людей це, певно, єдиний варіант доступної медичної допомоги. Про що переконливо свідчить досвід Тернопільської області.

А почалося все з ініціативи Тернопільського державного медичного університету ім.І.Горбачевського, який вирішив створити низку навчально-практичних центрів первинної медико-санітарної допомоги у віддалених від обласного центру районах.

"Головна мета - забезпечити умови для підготовки висококваліфікованих кадрів, - розповідає професор, проректор ТДМУ Надія ЯРЕМА. - Вже кілька років працюють п'ять наших центрів у селах Гусятинського, Збаразького, Підволочиського і Теребовлянського районів. У структурі кожного з них є кабінет лікаря загальної практики і стоматологічний, аптечний пункт, підключено супутникове телебачення та Інтернет. В цьому ж приміщенні обладнано житловий блок з усіма побутовими зручностями: спальня, кухня із сучасним обладнанням і посудом, санвузол з душовою кабіною, підключена система опалення. Словом, створено всі необхідні умови для роботи та відпочинку майбутніх медиків.

Наші центри виконують три головних завдання. По-перше, тут проходять практику студенти старших курсів та лікарі-інтерни медичного і стоматологічного факультетів. Ротація відбувається щотижня, тож попрацювати в таких умовах мають змогу багато практикантів. По-друге, проводиться підготовка майбутніх лікарів до роботи в сільській місцевості - разом із старшими колегами вони ходять на виклики, вчаться спілкуватися з хворими, проводять профілактичні бесіди. І третє завдання - медична допомога населенню. Повірте, пацієнтів вистачає.

Навчально-практичні центри створені як зразок фельдшерсько-акушерських пунктів та амбулаторій загальної практики - сімейної медицини. Студенти, які проходять тут практику, потрапляють в такі умови, в яких незабаром їм доведеться працювати, вони перевіряють свої теоретичні знання, закріплюють їх, набираються досвіду.

У планах університету - створення ще трьох центрів у віддалених селах та чотирьох у обласному центрі. Це необхідно для того, аби завершити створення сучасної бази для підготовки сімейних лікарів. Ми й зараз маємо хороші можливості для цього, але прагнемо зробити краще. Це важливо і для студентів, і для інтернів, які мають змогу двічі на рік працювати у такому центрі. Вони встигають скрізь - ідуть на амбулаторний прийом, ведуть документацію за стандартами МОЗ, проводять подворові обходи, складають реєстри хронічних хворих, яким потрібні консультації вузьких спеціалістів. Далі списки передають на кафедри, в університетську клініку, призначається день, коли наші професори, доценти приїжджають у село і ведуть прийом профільних хворих у навчальному центрі. Це можна назвати майстер-класами чи тренінгами для майбутніх медиків, які не лише спостерігають за консультаціями, але й мають змогу ставити запитання, розбирати складні випадки, спілкуватися з досвідченими лікарями. А для місцевих жителів - це передусім доступна й якісна медична допомога, якої гостро бракує в селах."

Після відвідин кількох навчально-практичних центрів, створюється враження, що з'явилися вони швидко й легко і працюють без жодних проблем. Якби це було так, Тернопільський університет відкрив би ще сім давно запланованих центрів. І питання не в коштах. Мабуть, найскладніше знайти однодумців, які не на словах, а на ділі підтримають нові ідеї.

Хоча в селах багато лікувальних закладів стоять під замком, домовитися про їх оренду не так легко. Ректор медичного університету Леонід Ковальчук обстоював свою ідею скрізь, де тільки була можливість, шукав підхожі об'єкти, зустрічався з різними людьми, показував розрахунки, переконував. Гадаю, місцеві керівники, які пішли назустріч медуніверситетові і вирішили питання оренди, не пошкодували про це. Жителі сіл обома руками "за" навчально-практичні центри, вони вже не уявляють життя без них. Цікаво, що їх створення допомогло згуртуватися людям, згадати про те, що вони - громада. Приміщення старих ФАПів та медпунктів, які передавалися в оренду, потребували капітального ремонту. Де взяти кошти? Село Гнилиці Підволочиського району подало заявку на участь у проекті "Місцевий розвиток, орієнтований на громаду", який реалізується за підтримки ЄС і програми розвитку ООН. Пощастило. Грант виграли, кошти витратили на капітальний ремонт, про що свідчить табличка на фасаді ошатного будинку.

Чим відрізняється університетський навчально-практичний центр первинної медико-санітарної допомоги від звичайної амбулаторії сімейної медицини? Не лише тим, що там практикуються студенти й інтерни. Університет своїм коштом придбав і встановив сучасне обладнання, закупив інструментарій, витратні матеріали, постійно поповнює запас ліків для невідкладної допомоги .

Стоматологічні установки перші місяці працювали майже безперервно, пацієнтів було багато, адже сільські люди зазвичай не їздять з "дрібницями" до стоматолога в районний, а тим паче в обласний центр. Нескладним випадкам давали раду практиканти, а якщо потрібна хірургічна допомога - направляли в районну лікарню. Місцеві жінки, з якими вдалося поспілкуватися у Гнилицях, кажуть, що відкладають усі домашні справи, аби не пропустити прийом у стоматолога. А ще перепитують - чи не закриють їхню лікарню через економічну скруту в країні? Хвилюються, бо лиш тепер відчули, що таке доступна медична допомога і бояться її втратити.

Гнилиці - село привітне, дуже мальовниче, одна біда - далеко від міста. Колись було багатолюдним, та поступово зменшилося до півтисячі дворів. Держчиновники, які живуть у далекій звідси столиці, називають такі села безперспективними і вважають, що тут нічого не потрібно - ні дитячих, ні медичних закладів. Роботи майже немає, більшість жителів - люди старшого віку. Чи потрібен тут сімейний лікар з університетським дипломом? В Тернопільському медуніверситеті переконані, що медична допомога повинна бути доступною не лише у містах, а й у віддалених селах. Чи там Конституція інша? "Позаминулого року, - розповідають жінки, - жодної дитини не народилося в Гнилицях, а торік бог дав одинадцятеро хлопчиків і дівчаток. Хто, як не сімейний лікар, дасть раду і малим, і старим селянам, якщо ті занедужають?"

Улітку село жвавішає - родичі приїжджають у відпустку, дітвора на канікули. А медикам додається роботи.

"Немало людей звертаються по медичну допомогу через сезонні травми - переломи, вивихи, рани, - розповідає доцент кафедри первинної медико-санітарної допомоги та сімейної медицини Вадим ТВОРКО. - Але найбільше пацієнтів приходять зі скаргами на підвищений артеріальний тиск та болі в серці. В усіх навчально-практичних центрах є комп'ютери, які мають програму "Реєстратура". Дані всіх жителів села внесено до цієї програми, тож під час прийому легко знайти всю необхідну інформацію - дані обстежень, діагноз, рекомендоване лікування тощо. Студенти вміють не лише зробити електрокардіограму, але й прочитати її та за допомогою телекомунікаційного обладнання надіслати до обласної університетської лікарні. Вони відпрацьовують ці навички щодня. Коли звертається хворий з підозрою на передінфарктний стан, практиканти вже знають як діяти. Ясна річ, студенти не лікують хворих самостійно, вони працюють під керівництвом старших колег - сільських фельдшерів або медсестер.

Після того як перешлють електрокардіограму, за допомогою Skype консультуються з викладачами кафедри або фахівцями університетської лікарні. Це можна зробити у будь-який час, навіть уночі - Центр телемедицини розташований поруч із блоком реанімації та інтенсивної терапії кардіологічного відділення, тож відповідь надійде оперативно.

- Студенти не бояться зайвий раз потурбувати своїх викладачів?

- Ні. Телефонують часто. Мій телефон не вимикається ні вдень, ні вночі, і всі практиканти знають про це. Інакше неможливо, адже випадки бувають різні. Якось у неділю в навчально-практичний центр у селі Великий Говилів Теребовлянського району принесли чоловіка, який впав із велосипеда. Думали, що йому зле через травму, а в нього загострилася хронічна хвороба серця. Вихідний день, окрім практикантів у центрі нікого немає, тож їм довелося опікуватися пацієнтом самостійно. Хлопці не розгубилися: зробили ЕКГ, відправили в Тернопіль, а доки чекали на швидку допомогу, проводили реанімаційні заходи. Вони врятували того чоловіка.

За час роботи навчально-практичних центрів наші студенти врятували життя до десяти людей.

- Чи будуть вони сімейними лікарями?

- Шостий курс уже мав попередній розподіл, переважна більшість випускників працюватиме сімейним лікарями. Вони вже приміряли ці посади під час практики і мають мотивацію до роботи."

Можливо, якби реформа почалася не з освоєння шалених коштів у мегаполісах (приміром, у столиці, де лікувальні заклади у кожному мікрорайоні, реалізували проект "100 амбулаторій за 100 млн гривень"), а зі створення амбулаторій сімейної медицини в селах, суспільство сприймало б її зовсім інакше. Досвід свідчить, що така реформа з часом мала б підтримку звідусіль - від місцевих адміністрацій і громад, від пацієнтів і навіть медиків, які б нарешті отримали матеріальні стимули за роботу в нових умовах.

Питання залишається відкритим: будемо використовувати позитивний досвід чи знову візьмемось винаходити велосипед?..