Хто раніш вимре — Ботсвана чи Україна?

За даними міжнародної організації CIA Wordl Factbook 2006, Україна посідає друге місце у світі після Ботсвани за темпами «природного зменшення» населення: 5,57 на тисячу населення. (У Ботсвані — 6,42). За цим показником ми випередили навіть Росію: у нашого північного сусіди цей показник становив 4,74 на тисячу росіян.

Було би неправдою стверджувати, що керівництво країни не стурбоване демографічною кризою. Стурбованість є. За останні тільки півтора року в Україні ухвалено два дуже важливі документи, відповідно до яких планують заходи щодо протидії депопуляції. 24 червня 2006 р. постановою Кабінету міністрів України № 879 затверджена Стратегія демографічного розвитку на період до 2015 року. Серед основних її завдань — поліпшення здоров’я, зниження рівня смерт­ності та збільшення тривалості життя населення. Для цього потрібно (цитую):

«— створити умови для забезпечення доступу широких верств населення до методів збереження і поліпшення здоров’я, якісного медичного та санаторно-курортного обслуговування;

— формувати в суспільстві здоровий спосіб життя, особистісну мотивацію до збереження і поліпшення здоров’я;

— формувати в населення світоглядні принципи свідомого самозбереження як суспільно бажаної етичної норми»; і т.п.

Усе правильно? Так, правильно. Однак...

Надто вже нагадують ці формулювання рішення недоброї пам’яті з’їздів КПРС: «створити, поліпшити, домогтися» тощо. Знову йдеться про те, що слід зробити, але нічого не кажуть — як. А найголовніше — ті самі пункти повторюються з року в рік. Переді мною рішення колегії Мінздоров’я України двадцятирічної давнини — від 26.04.89 р. «Про перебудову роботи з формування здорового способу життя в республіці». У ньому, повірте на слово, ті самі рішення: фізкультурно-оздоровчий рух, гігієнічне виховання населення, формування здорового способу життя, скринінг-програми… Правда, є і щось більше, ніж нині: рекомендують сформувати республіканське організаційно-методичне об’єднання (на громадських засадах). Результат відомий: здоровий спосіб життя сформувати не вдалося, і смертність продовжувала зростати.

Другий документ, мабуть, більш серйозний. Йдеться про рішення Ради національної безпеки та оборони України від 19 вересня 2007 р. «Про заходи щодо подолання демографічної кризи та розвитку трудоресурсного потенціалу України». Тут уже всім зацікавленим державним структурам дісталися конкретні завдання. Кабінет міністрів, наприклад, має внести корективи в стратегію демографічного розвитку відповідно до нинішнього моменту, а головне — «розробити у шестимісячний строк програму збереження та зміцнення здоров’я населення, забезпечення умов для впровадження здорового способу життя, передбачивши заходи щодо реалізації комплексу відповідних освітніх програм». Міністерству у справах сім’ї, молоді та спорту: «Розробити у тримісячний строк комплексні заходи щодо створення умов та заохочення населення України до здорового способу життя». Чи є уявлення в цього міністерства, із чого розпочинати «заохочення»? Ось як викладає проблему один із ідеологів цієї галузі — «заохочувати до здорового способу життя потрібно через залучення населення до занять масовим спортом». Тут явно переплутані причина та наслідок: залучити населення до занять фізичними вправами не вдасться, допоки не буде сформоване нове ставлення до свого здоров’я та новий стиль життя.

Ну й, мабуть, головне в рішенні Радбезу: «Секретареві Ради національної безпеки і оборони України подати у двомісячний строк на затвердження проект Положення про Міжвідомчу комісію з питань подолання демографічної кризи та розвитку трудоресурсного потенціалу і пропозиції щодо її складу, передбачивши участь у роботі Комісії представників відповідних центральних органів виконавчої влади, наукових установ та громадськості». Тобто комісія, сформована на громадських засадах, має вирішувати долю країни.

Минуло вже три місяці з моменту підписання цього важливого документа президентом України, а віз і нині там. Іван Плющ, який мав розробити проект положення про міжвідомчу комісію, пішов у народні депутати, і справа знову заглухла. Та якби він і залишився біля керма Радбезу, нічого не змінилося б: вирішити проблему формування здорового способу життя наміченим способом неможливо.

Давайте подумаємо, із яких джерел населення дістає інформацію про плани керівництва країни щодо поліпшення добробуту та здоров’я народу? Я знаю два джерела: засоби масової інформації та Інтернет. Автор цих рядків, будучи професіоналом у галузі здоров’я (а не хвороби), добув наведені вище офіційні документи з Мережі. У найпопулярніших ЗМІ я нічого подібного не бачив і не читав. Пересічний громадянин з різних причин рідко заглядає в Інтернет. Що ж до ЗМІ, то даних тут достатньо, але іншого плану. На будь-якому телевізійному каналі кожні п’ять хвилин йде інформація про те, що справжня чоловіча дружба можлива лише в тому разі, коли розбавити її пивом, що «світ прийняв» твоє рішення пити тільки цю «обрану світом» горілку, що наші сорти горілки «найкращі у світі» і т.п. У газетах і журналах — те саме. Пий — і життя стане прекрасним! Тебе любитимуть дівчата і шануватимуть пацани! У країні — епідемія алкоголізму (в остаточному підсумку — небезпечніша, ніж СНІД), але звідусіль линуть заклики: «Позич, але випий!»

Так формується свідомість, яка визначає буття.

На цьому тлі алкогольної вакханалії розмови про «заохочення» населення вести здоровий спосіб життя — абсурд. Звідси абсурдна й сама мрія про національну українську ідею у вигляді найздоровішого народу, який довго живе. Менталітет народу легко визначити навіть за таким, здавалося б, далеким від охорони здоров’я показником, як пріоритет у купівлі речей. Так, за даними журналу «Контракт» (2006), із п’яти пріоритетних придбань 64% американців обрали обладнання для здоров’я (тренажери); українці ж із десяти пріоритетних найменувань — лише 1% таких товарів (переважно — велосипеди). Зате сума на купівлю ліків населенням, за даними того самого видання, щорічно зростає на 20—30%, і за кількістю придбаних ліків ми перші в Європі.

Формування здорового способу життя означає ні багато ні мало зміну в громадській свідомості, менталітеті суспільства. Україна будує ліберальне суспільство. Відхід від колективних форм відповідальності (патерналізм) до соціально відповідальної свободи особи (лібералізм) в охороні здоров’я означає перенесення тягаря відповідальності за здоров’я індивіда із суспільних інститутів на плечі самого індивіда. Не ліквідація існуючої системи медичної допомоги, а зменшення потреби в ній за рахунок оздоровчого ефекту — от суть завдання, яке стоїть перед нашим суспільством. Успіх реалізації такої парадигми охорони здоров’я (у широкому розумінні цього терміна) виявляється нерозривно пов’язаний із духовним, соціально-політичним і економічним станом суспільства. Як же з урахуванням вищевикладеного Міністерству України у справах молоді, сім’ї та спорту розв’язати проблему «заохочення населення України до здорового способу життя»?

А як має бути? Досить докладно наші уявлення про основи концепції державної програми протидії депопуляції в Україні опубліковані в «ДТ» (№33, 2005; №1, 2007). Перше, з чого потрібно починати, — радикально змінити інформаційний простір (і це найголовніша проблема). І не просто змінити, а використовувати величезний досвід «маніпуляції свідомістю» у вигляді передвиборних технологій та інших прийомів, наявних в арсеналі соціальних психологів. Так звана соціальна реклама не годиться, не той калібр. Мультиплікаційні тинейджери, які бігають із презервативами по екранах телевізорів, які рекламують безпечний секс, нічого, крім усмішки, не викликають. Тут потрібна наука, і наука серйозна. І ця наука — соціальна психологія.

Конче потрібна державна адміністративна структура, відповідальна за вирішення проблеми (наукові дослідження, практичне впровадження принципів здорового способу життя у повсякденність наших сучасників). І працювати там мають професіонали. Їх мало, але вони є.

А що ж медицина? На жаль, вона живе у рамках ортодоксальних уявлень. Коли ви запитаєте в будь-якого лікаря, від чого вмирають в Україні, він відповість: від хвороб. Неправда. У нашій країні вмирають від зниження кількості здоров’я. Причини зниження потенціалу здоров’я в пересічного українця дуже різні. Та головна — порушення принципів здорового способу життя. А вже це зниження призводить до розвитку хвороб. Та офіційна медицина не хоче «вимірювати» кількість здоров’я, вона завзято реєструє хвороби. Якщо ви захочете захистити дисертацію зі здоров’я, це зробити не вдасться. Бо наука про здоров’я (валеологія-санологія) не має офіційного статусу, отже, не фінансується і не розвивається. Зате можна стати вченим з будь-якої болячки, яких понад десять тисяч.

Таким чином, ми вмираємо через зниження кількості здоров’я, а вивчаємо хвороби! І це головний парадокс нашої дійсності.

Продовжувати перелік заходів, покликаних боротися з депопуляцією, не буду, все вже написано. Однак статті автора цих рядків не беруть до уваги, і навряд чи його включать до складу міжвідомчої комісії Радбезу.

Нещодавно я був у відрядженні в Польщі. Три вечори просидів біля телевізора (як професіонал, а не як любитель). Жодного трупа, жодної реклами алкоголю. Як же поляки борються за рейтинг телепрограм — всемогутнього ідола наших телевізійників? Якщо характер телепередач у Польщі пов’язаний з її вступом до НАТО, я двома руками голосую за цю організацію.

Ну і, нарешті, хто ж вимре раніше — Ботсвана чи Україна? Гадаю, за такого рівня компетентності в плануванні та організації заходів щодо боротьби з депопуляцією ми програємо. І дуже швидко.