Феномен скляних стін, або Чому в психіатрії негативний імідж

Занепокоєння своїм психічним благополуччям характерне для кожної людини. Зиґзаґи соціально-економічного й політичного життя в суспільстві лише поглиблюють його. Допомоги можна було б очікувати від психіатрів і психологів. Але чи здорова сама психіатрія? Про це - бесіда з лікарем-психіатром, професором, доктором медичних наук Анатолієм Чуприковим.

- Анатолію Павловичу, чим пояснити, що відомі психіатри дуже рідко зважуються на відверту розмову? Раніше було зрозуміло, що психіатрія - закритий інститут, і про те, що відбувається за стінами й заґратованими вікнами лікарень, суспільство не інформували. Але зараз час інший...

- Я згоден, що нині психіатрія більш відкрита для громадського контролю. Хоча сказати, що психіатрична й психологічна культура нашого населення зросла, поки що не можна. Є не тільки феномен "скляних" стін сучасних психіатричних лікарень, а й претензії українських психіатрів до суспільства. Про це психіатри воліють не говорити.

- Як психіатри оцінюють стан психічного здоров'я населення?

- Наприкінці ХХ - на початку ХХІ ст. на всесвітніх форумах психіатри не раз обговорювали питання: що буде із психічним здоров'ям населення Землі? Висновки були здебільш однозначні: за повсюдного збільшення тривалості життя якість психічного складника, на жаль, може погіршитися. Більше того, сьогодні приблизно ясно, що найбільш частими будуть депресивні розлади з переважанням сумного настрою з компонентами тривоги й страхів. Переважання невротичного рівня розладів викличе потребу збільшити кількість не так психіатрів, як психотерапевтів. Що вже нині ми бачимо і в Україні. На жаль, є несприятливий прогноз, що повсюдне погіршення екологічної ситуації, вплив отруйних речовин на майбутні покоління землян може вилитися у збільшення випадків народження дітей із розумовою відсталістю й загальним відхиленням у психічному розвитку.

- Свого часу ви були головним позаштатним психіатром Міністерства охорони здоров'я, директором НДІ соціальної психіатрії та наркології, тому ситуація в українській психіатрії вам відома. Які зміни в ній відбулися?

- Українська психіатрія в Радянському Союзі щодо організації, лікування і ставлення до пацієнтів була, не побоюся цього слова, однією з найкращих. По-перше, працюючи в Москві, я мав можливість порівнювати стан психіатрії в різних республіках. По-друге, наші підопічні, виїхавши за кордон на ПМП, зі смутком згадують про душевність медичного персоналу в Україні, чого вони не знаходять там.Сьогодні українська психіатрія живе, виконуючи покладені на неї функції. Рівень її кадрів цілком відповідає світовим стандартам, але фінансування убоге, обладнання, будівлі старіють, ліків деколи бракує. Словом, вона потребує турботи.

А от наукову психіатрію в Україні просто-таки переслідує лиха доля. Невеликий інститут з надання допомоги дітям з відхиленнями в розвитку, створений на початку ХХ ст. у Києві професором І.Сікорським, батьком відомого авіаконструктора, зник у вогні громадянської війни. У 1930-х у Харкові виникла психоневрологічна академія, до завдань якої входила наукова, лікувальна й педагогічна діяльність. До 1940-х академію розігнали, вчені розбіглися, а її залишки пізніше ввійшли до Інституту неврології, психіатрії та наркології, що належить нині НАМНУ. Відразу після закінчення війни в Києві був інститут психіатрії та неврології, але варто було його керівництву "пустити" в установу нейрохірургів, як інститут відразу ж перепрофілювали в інститут нейрохірургії. Тепер це Інститут нейрохірургії імені академіка А.Ромоданова. І, нарешті, нині на окраїні "Павлівки" стоїть занедбаний величний пам'ятник вітчизняній психіатрії - недобудована 4-поверхова будівля загальною площею 10 тис. кв. м Інституту соціальної і судової психіатрії та наркології. 20 років тому припинилося фінансування будівництва. Інститут, що не має власної клініки, дістав серед фахівців образливе прізвисько "паперовий НДІ".

- Чи згодні ви з тим, що в суспільстві у психіатрії сьогодні негативний імідж? Можливо, я помиляюся, але мені здається, що люди побоюються звертатися зі своїми проблемами до психіатрів. Недавно я перечитала роман американця Кена Кізі "Політ над гніздом зозулі", згадала й однойменний фільм і зізнаюся вам - враження песимістичне: лікарі бувають бездушними, а хворі, як занедбані зозуленята, страждають, залишаючись наодинці зі своїми проблемами.

- У всьому світі до психіатрії ставляться з певною осторогою. Насамперед через страх розділити долю споживачів послуг психіатрів. Однак витоки цього - також і в доволі потужній антипсихіатричній течії, початок якої на Заході припав на 1960-ті. Тоді колишні пацієнти й окремі лікарі, об'єднавшись, почали боротися з "тоталітаризмом" психіатрії. Було це у вигляді братання лікарів і хворих, відчинених дверей і вікон лікарень. На жаль, траплялося, що позбавлені адекватного лікування хворі вистрибували з вікон, лікарні набували поганої слави й закривалися. Ці крайні прояви швидко зійшли нанівець, але залишився дух антипсихіатрії й неприйняття стаціонарних видів лікування. Зокрема, в Італії закрито останню психіатричну клініку.

- І як там надають спеціалізовану допомогу?

- У невеликих відділеннях загальносоматичних лікарень і насамперед амбулаторно - в общинних центрах, поблизу житла. При цьому антипсихіатричний дух залишився й дається взнаки багатьма проявами. Зокрема, коли береш участь у зарубіжних конференціях психіатрів, то навколо конгрес-холів зазвичай відбуваються демонстрації колишніх пацієнтів, які отримували примусове лікування, або їхні пікети з листівками й плакатами-гаслами на кшталт "Геть психіатрів-фашистів!", "25% психіатрів самі хворі, як у них можна лікуватися?!".

Вплив цього громадського руху проявляється навіть у тому, що з міжнародних класифікацій хвороб тепер зникли слова "психоз" і "невроз", їх замінило нейтральне слово "розлад". А шизофренію взагалі піддали "обрізанню" - від хвороби відділили стани, які близькі до неї за природою, але відрізняються від тяжких, "ядерних" форм легшим і більш сприятливим перебігом. Тобто світова психіатрія намагається йти назустріч пацієнтам і їхнім родичам. Остання міжнародна класифікація хвороб є, можна сказати, "клієнт-центрованою", що враховує принаймні деякі сподівання користувачів послуг психіатрів.

- А чи в Україні є антипсихіатрія й антипсихіатри?

- Звичайно, є. Поки що місцева антипсихіатрія організаційно не оформлена, вона існує у вигляді розрізнених публікацій або відеосюжетів на телебаченні. Можна було б ігнорувати ці виступи ЗМІ, якби це не впливало на громадську думку. Доходить і до анекдотів. Якось під час ток-шоу відома пані, ніби між іншим, кинула фразу, що у "психушці б'ють хворих". Коли в перерві присутній психіатр попросив уточнити, вона відповіла, що про це їй сказала знайома, а сталося це в 70-ті роки минулого століття. Після такої безвідповідальної заяви в "Павлівці" з'являється прокурорська перевірка, відволікає лікарів від роботи... І, нарешті, у деяких публікаціях на адресу української психіатрії містяться бездоказові "викриття", а поодинокі випадки правопорушень у нашій великій країні подаються як повсюдне явище.

Отже, "повзуча" антипсихіатрія в суспільстві є. Деколи навіть від побратимів-психологів замість спільної діяльності ми отримуємо нищівні оцінки нашої роботи. Хоча, слід визнати, вітчизняна психіатрія за останні 20 років зазнала значних змін. Ідеологію "батьківського" ставлення лікарів до хворих замінено "партнерством", коли враховуються думки як хворого, так і його родини.

- Якийсь час тому австрійський психіатр Х.Катчінг опублікував статтю, що викликала серед колег жваву дискусію. Вона називається "Чи є психіатри вимираючим видом?". Він має рацію?

- Ця стаття відображає тривоги сучасних психіатрів, що їх час від часу вони висловлюють у різних публікаціях. Однією з причин кризи Х.Катчінг вважає конкуренцію психіатрії з іншими медичними спеціальностями. В усьому світі ми стикаємося з наслідками розвитку нейробіологічних наук і технологій дослідження, і ці результати поки що не освоєні сучасною психіатрією. Про що йдеться? Насамперед про так звані прижиттєві нешкідливі нейровізуалізаційні дослідження мозку, які обрушили на нас нові дані не тільки про анатомію, а й про функціонування окремих його структур і клітин. Розшифровано геном людини, розгадано динаміку та її порушення в послідовному вмиканні й вимиканні генів під час формування мозку. Це дає право неврологам заявити претензії на ведення окремих груп хворих, які раніше "належали" психіатрам. Зокрема, йдеться про хворобу Альцгеймера. Дитячі неврологи претендують на значну частину дітей з аутизмом тощо. Один із зарубіжних неврологів запропонував відмовитися від діагнозу "розлад психіки", замінивши його на "хвороба мозку". Такі конкурентні стосунки між фахівцями мали місце й раніше. Головне, щоб нашим підопічним надавалася якісна допомога, і вони від цієї ситуації не страждали. Гадаю, що спільне обстеження й лікування психічно хворих лікарями й фахівцями інших напрямів - не за горами, хоча це потребуватиме певної організаційної перебудови. Перші ознаки вже є. Головний психіатр Києва домігся того, що в столичній психоневрологічній лікарні з'явилися комп'ютерні рентген- і магнітноядерні апарати. Вперше.

- У світі, що бурхливо розвивається, психіатрія не може бути відсталою. Чи є припущення щодо її подальшого розвитку?

- У дискусії з приводу статті Х.Катчінга психіатри різних країн загалом оптимістично оцінювали майбутнє психіатрії, припускали, які саме варіанти її подальшого розвитку можливі. Моя думка така: за умови збереження чудових традицій, напрацьованих нашими попередниками, одним із можливих напрямів може стати нейропсихіатрія. Вона вже зародилася. Більше того, на Заході вже є солідні посібники з цього напряму.

- В Україні є такі фахівці?

- Сьогодні в Україні поки що лише кілька психіатрів можуть назвати себе такими фахівцями. Цей напрям включає дані нейропсихології, неврології, результати нейрофізіологічних і магнітних досліджень головного мозку, що сприяє знахідкам у лікуванні й реабілітації, пояснює деякі ситуації "нонреспондерства", тобто неприйняття людиною під час лікування тих чи інших фармакологічних засобів. Приміром, одним із досягнень цього напряму є профілактика й лікування невротичних розладів у ліворуких дітей. Ще одним прикладом можна назвати нейростимуляційні методики, які, давно зародившись у нас у вигляді "електросну", сьогодні в модифікованому вигляді використовуються в клініці.

- Нещодавно вийшла ваша книжка "Розлади спектра аутизму: медична й психолого-педагогічна допомога", яка привернула увагу лікарів, педагогів і батьків дітей з аутизмом. Що вас змусило її написати?

- Книжка вийшла трьома мовами: українською, англійською (в Німеччині) й російською як навчальний посібник Міністерства освіти і науки України. Потреба в цій книжці пов'язана з вакуумом інформації стосовно допомоги дітям з розладами психіки у вигляді аутизму. У цивілізованих країнах поширеність дитячого аутизму зашкалює. Наприклад, у США кожна 50-та дитина страждає на це захворювання. Багато вчених, педагогів, психологів, медичних працівників і батьків намагаються знайти ефективні способи допомоги таким дітям. Однак на Заході нині домінує корекційно-педагогічний підхід. Педагоги й психологи, як показує практика, досить насторожено ставляться до пропозицій лікарів, тобто сьогодні ці неабиякі сили роз'єднані. В Україні я і мій співавтор - доцент, кандидат педагогічних наук Ганна Хворова наполегливо намагаємося об'єднати фахівців різних напрямів. Книжка містить дані останніх років у галузі клініки, природи й різних проявів аутизму, а також новації в царині психолого-педагогічної діагностики. Представлено розлогий огляд медичних різновидів допомоги дітям з аутизмом. Ганна Хворова, як мати юнака, що раніше страждав на аутизм, застосовує у своїй практиці методи психолого-педагогічної корекції - як зарубіжні, так і розроблені в НПУ ім. М.Драгоманова. Уперше в книжці представлено сучасну анімалотерапію (іпо- й дельфінотерапію) як метод, що сприяє, в комплексі з іншими видами допомоги, соціалізації цих дітей. Таким чином ми хочемо сказати, що об'єднання медичного й психолого-педагогічного підходів можливе, і це сприятиме підвищенню ефективності допомоги дітям з аутизмом.

- Ви - почесний президент однієї з асоціацій перинатальних психологів країни. З ваших наукових праць відомо, що відхилення у психіці спостерігаються ще в утробі матері. Розкажіть докладніше про зв'язок психіатрії з періодом вагітності?

- Будучи одночасно й медичним психологом, я керував дипломними роботами й дисертаціями ряду перинатальних психологів. Виявилося, що значна частина вагітних навіть у благополучних сім'ях зазнає тривоги й страхів, що передаються, на жаль, і плоду. Ці фахівці покликані захищати психіку вагітної жінки й організм плода від стресів, готувати сім'ю (!) до пологів. Такий захист, поза всяким сумнівом, зумовить народження здоровішого потомства. Тобто в цьому випадку ми займаємося істинною первинною профілактикою психоневрологічних розладів у дітей. Мені як дитячому психіатрові часто доводиться стикатися з тим, що передумови до відхилення в розвитку психіки й поведінки дітей залежать від здоров'я та обставин життя матері й сім'ї, особливостей перебігу пологів.

- Насамкінець хочу запитати: як зберегти ясність думки до глибокої старості? У пресі з'явилася песимістична інформація про те, що коли вчені не знайдуть ефективного лікування хвороби Альцгеймера, то через 25 років кількість хворих збільшиться до 22, а через 50 років - до 45 мільйонів. Що думають про це психіатри?

- У цьому випадку ми не говоримо про мозкові катастрофи. До старості, до 80 років, навіть у практично здорових осіб кількість клітин помітно зменшується. Але в дорослому житті й у літньому віці зв'язки між нейронами можуть або нарощуватися, або зменшуватися. Грубо кажучи, свій мозок треба тренувати, не залишати його без роботи. Здоровий спосіб життя, культурне вживання алкоголю, помірні, але постійні фізичні навантаження й, нарешті, повсякденна інтелектуальна діяльність у різних видах - усе це допоможе літній людині нарощувати зв'язки між нервовими клітинами, що убувають, почуватися комфортно, радіти життю й не бути тягарем для оточуючих. Владі побажав би створити в суспільстві атмосферу поваги до літніх людей і фінансувати їхні потреби, що є одним з критеріїв цивілізованості суспільства.