Ексголова НСЗУ Олег Петренко: «Нам не потрібні герої і лікарі від Бога, нам потрібна працююча система»

Майже два роки Національна служба здоров’я України — ключове відомство у трансформації системи охорони здоров'я — не може отримати постійного голову. На зайняття цієї посади за понад півтора року було проведено вже три конкурси. Прийшов четвертий міністр охорони здоров’я і нещодавно оголосили четвертий конкурс.

За весь цей час інституції вдалося вистояти у важкій боротьбі. Однак чи до кінця вона виконала свою роль, і чи так, як це мислилося? Що далі, за відсутності приводів для оптимізму у фіскальному просторі України, коли тіньовий сегмент складає майже стільки ж, скільки й всі кошти, що зараз виділяються на охорону здоров’я?

Про те, що відбувається з НСЗУ, хто може очолити інституцію, яка нині розпоряджається бюджетом у 123,5 мільярди гривень; що таке «Маніфест здорового суспільства» і для чого він був створений; про «запалювання зірок» і багато іншого ZN.UA розмовляло з Олегом Петренком — першим (і поки що єдиним не в.о.) очільником НСЗУ.

— Олеже Едуардовичу, НСЗУ, можна сказати, ваша дитина, вже багато часу не може отримати свого керівника. Оголошено новий конкурс. Чи плануєте взяти в ньому участь?

— Вже доросла досить дитина, якщо чесно. Звісно, в цих умовах я не можу брати участь у цьому конкурсі. Та й загалом після майже дворічної рефлексії розумію, що ситуація досить сильно змінилася. НСЗУ, з одного боку, вдалося вистояти в дуже важкій боротьбі. А з іншого, її місце в сфері управління системою охорони здоров’я дещо розмилося. В неї забрали провідну позицію в реформі, і це неправильно. Жодна інша інституція, за винятком, мабуть, ДП «Медичні закупівлі України», не є такою, новою за формою і змістом, що може очолювати процес трансформації системи та забезпечувати сталість і високу швидкість змін.

Я дуже дивуюся й радію тому, як закладені на початку цінності все-таки проросли й дають результат. Однак нинішня ситуація загалом не дає мені жодних підстав вважати, що я міг би повернутися в крісло голови НСЗУ.

Якби обставини склалися інакше, то я б, напевно, до 2023 року продовжував робити ту роботу, яку робив. Мій первинний контракт іще б не закінчився. Але для цього мені потрібно розуміти своє місце у структурі управління державою та цілі, які держава перед собою ставить. Цілі ж, поставлені зараз на виконання програми партії президента, яка створює коаліцію у Верховній Раді, моїм цілям не відповідають. Тому з погляду моєї власної цілісності та репутації це неможливо.

НСЗУ як інституція відбулася і довела свою спроможність. Попри всі негаразди, які є всередині, цільова команда досягає своєї мети. Зараз є багато молодих управлінців, які там виросли й утворюють кістяк. І я бажаю НСЗУ бути, власне, тим визначальним місцем, яким вона й має бути в межах медичної реформи. Але це тепер точно не моя історія.

— Якими є ваші прогнози щодо майбутнього інституції і того, хто її може очолити?

— Упродовж двох років я спостерігаю за тим, як організація певною мірою хворіє. Але здорове все-таки знаходить своє місце більше, ніж те, що могло б організації зашкодити. Тому в мене досить оптимістичний погляд на її майбутнє. Останній конкурс на заступників голови мене дуже потішив. Попри всі негаразди, люди, які його виграли, більшою мірою відповідають моєму уявленню про сталий розвиток організації. Особливо я задоволений тим, що одним із заступників стала Анна Фенчак (очікується її призначення як переможниці конкурсу після спецперевірки) — досить молода, але дуже фахова людина. Думаю, вона зможе обстоювати позицію.

Цей етап створення нової управлінської команди дає мені надії на оптимізм.

Стосовно того, хто зараз може бути керівником, то це велика проблема. Нинішня структура управління державою не передбачає не те що яскравих особистостей, а взагалі особистостей, які мають власну позицію. Відповідно, тут у мене немає жодних оптимістичних очікувань. Скоріш за все, це буде прийнятна для більшості політичних стейкхолдерів постать. Що більш прийнятною вона буде і для що більшої кількості стейкхолдерів, то менше лідерських позицій матиме. Нині є запит на людей, які виконують вказівки, доручення, беруть участь у «Великому будівництві» та інших «великих» речах. Тому не маю підстав вважати, що люди, яких би я очікував бачити на чолі НСЗУ, подаватимуться на цей конкурс.

Мені приємно бачити, що загальну структуру трансформації фінансування системи охорони здоров’я, попри всі атаки 2019–2020 років, не було змінено. В неї постійно вносять якісь доповнення, але вона працює. Якби у стейкхолдерів, які зараз нібито визначають потенційний розвиток, були реальні альтернативні шляхи, вони б уже з’явились. А так закладена стратегія реалізується. Можливо, не з такою швидкістю й ефективністю, як хотілося б. Але тим не менше.

Валентин Кузан

— Яке основне завдання, на вашу думку, нині стоїть перед НСЗУ? Все ще вистояти?

— Ні. Нинішня політична кон’юнктура, яка стосується сфери охорони здоров’я, є не надто райдужною, але нині досить стабільною. Є такий період — тиха взаємодія.

У нашій концепції щодо становлення нової інституції було передбачено кілька періодів. Перший — яскравий етап стартапу, який всі спостерігали. Далі, після трансформації, мав відбутися перехід до цільової моделі функціонування інституції. Ми до нього не дійшли. Це досі трансформація, з певними атаками. І одна з таких зараз, наприклад, — це скорочення штатної чисельності органів виконавчої влади із відповідним скороченням фонду оплати працівників. Населення це сприймає на ура, оскільки все відбувається під маскою скорочення чисельності чиновників. Але НСЗУ ще не є сталою в цільовій моделі. Зараз, на етапі переходу, вона має ледь 40% від своєї штатної чисельності, і такі речі можуть дуже зашкодити.

Закон «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення» і НСЗУ як центральний орган виконавчої влади — це творча історія. Під час реалізації ми зрозуміли, що не передбачили деяких елементів дизайну інституції, і нині це варто було б активно допрацьовувати, щоб за рік вийти на цільову модель, яка давала б змогу загалом виконувати функцію стратегічного закупівельника. Не просто організації, яка укладає договори й моніторить виконання умов договору з боку замовника, а організації, що займається стратегічними закупівлями в інтересах громадян України.

Ми не дійшли до цільової моделі, й нині нема з ким обговорювати, якою вона має бути. Проте загалом, якщо буде воля не сильно ламати, гадаю, за рік-два організація до цільової моделі прийде, а потім буде зрозуміло — може вона працювати так, як дизайнувалося, чи треба щось змінювати. У мене є кілька думок, якою б могла бути цільова модель. Можливо, колись поділюся.

— Вчергове про тарифи. Навіть дуже вмотивовані лікарі кажуть, що нині за деякими напрямами вони не покривають витрат, бо під час розрахунків керувалися тими коштами, які дали. Навряд чи найближчими роками бюджет на медицину буде суттєво збільшено. Які ви бачите шляхи?

— Це вічне питання, на яке я звик відповідати. Це складний процес. З одного боку, ЦОВВ, яким є НСЗУ, має працювати за принципом нейтральності бюджету. Ми не можемо брати на себе зобов’язання, які перевищують фактичний обсяг виділених асигнувань. Ми б дуже хотіли, аби частка видатків держбюджету, яка спрямовується на ПМГ, зростала випереджальними темпами. На мій погляд, оборона, ПМГ й освіта мають бути основними елементами прикладення потенційного економічного зростання, і мали б більшою мірою вигравати від нього, якщо воно буде. Однак фіскальний простір в Україні найближчим часом не дає приводів для оптимізму. Ми не заллємо ПМГ грішми. В нас є інші місця, в які їх звикли заливати — дороги й інфраструктурні проєкти. Нинішня економічна частина правлячої команди вважає, що це вигідніше. На мій погляд, вигода є, але вона здебільшого пов'язана з формуванням вищих рейтингів того, хто повісив плакат. Із реальним економічним зростанням у перспективі це не має нічого спільного, оскільки нарощує боргові зобов’язання, на обслуговування яких, як вам відомо, нині йде велика частка держбюджету. Пікові виплати за борги, що накопичуються, якраз припадають на 2022–2023 роки.

Якщо немає сподівання на збільшення грошей у межах програми, то не залишається нічого іншого, як визначити пріоритети й дотримуватися вихідних правил змін, які ми декларували. Недотримання одного з цих правил — щодо так званих пакетів вирівнювання — призвело до великих проблем. Ми казали, що одним із елементів зміни системи фінансування є оптимізація мережі закладів. Тобто реально вигравати мають заклади, де створено умови для належного виконання договору, і які обирають пацієнти. Ті ж, хто вимог не виконує, з часом мають відходити в небуття або змінюватися до такої міри, щоб відповідати певним вимогам інших пакетів. Або взагалі перетворюватися з так званих лікарень на інші форми медичних закладів, які можуть надавати інші послуги.

Цього правила не було дотримано. Ми «врятували» всіх. І це суперечить принципу стратегічних закупівель, одним з елементів якого є селекція провайдерів. Це — перше.

А друге — це те, що зміни системи фінансування спрямовані на створення передумов для економічної ефективності закладів. Їхня автономність дає їм змогу господарювати інакше. Тому всі розмови про те, що тариф НСЗУ (нинішній або потенційний) не покриває собівартості послуг — не дуже чесна історія. Нині собівартість тієї самої процедури коливається в рази в різних лікарнях залежно від витрат, які вони несуть. Тариф, який встановлює НСЗУ, і буде тим, що покриває собівартість. Хотілося б, аби тарифи зростали; аби була оптимізація мережі закладів; аби кожен заклад, який має автономний статус, почав господарювати ефективніше. Але іншого способу нема. Лише пріоритети; автономізація закладів і ефективніше господарювання й розпорядження наявними коштами; оптимізація приміщень, обладнання, лікарів тощо.

Якщо хтось казатиме, що є якась чарівна паличка, що без виконання цих завдань може змінити рівень тарифів, і вони нібито задовольнятимуть більшість, це буде неправдою.

Валентин Кузан

— Чи допомогли б вирівняти тарифи співоплати, про які зараз багато говорять?

— Із Павлом Ковтонюком і Українським центром охорони здоров’я (UHC) ми займалися формуванням бачення політики співоплат для України в поточних умовах (policy-paper). Цей документ — оцінка того, чим є співоплата, чим могла б бути для України, як міг би виглядати дизайн і чи є він прийнятним із економічного, політичного, технологічного поглядів. Висновок, якого ми дійшли під час роботи над ним: співоплата — не панацея, а інструмент. Як і страхова медицина, це певний карго-культ, від якого ми очікуємо дива, а його не буде.

На певних етапах розвитку співоплати впроваджували більшість розвинених країн. Це було 15–20 років тому. Ці країни подолали цей етап, і в нас є його уроки.

На певному етапі впровадження співоплат вирішувало певні задачі, але водночас і створювало проблеми. Відповідно, більшість країн, які працювали зі співоплатами, за деякими винятками (в Європі це, напевно, Словенія, а ще Франція та Нідерланди), від співоплат у сфері державних гарантій відмовилися.

Для України у співоплаті є кілька позитивних моментів. Насамперед це виведення ринку з тіні. Співоплата не зменшить швидко й істотно кількість неформальних виплат, але може здійснити їх реорганізацію у бік виведення з тіні. Однак упевненості в тому, що так буде, немає. Для цього має бути можливість контролю. Будь-які системи зі співоплатами вимагають набагато більшого адміністративного втручання. А це завжди ресурс. Тобто той ресурс, який ми отримаємо в межах закладів за рахунок співоплати, може бути знівельований необхідністю контролювати ці процеси, ускладненням договорів, покладанням певних нових зобов’язань на НСЗУ як єдиного платника.

Проте в нас є один із дизайнів, який в Україні можна було б спробувати. Хоча низька спроможність органів державної влади регулювати будь-які відносини ставить під сумнів те, що це може бути реалізовано в ідеальній моделі. Найімовірніше, її буде викривлено. Дехто скористається цим, аби збільшити свої доходи. Водночас ті люди, які й нині мають проблеми з отриманням медичної допомоги, потраплять у ще більшу халепу.

Співоплата може бути. Але це не панацея. Без оптимізації мережі закладів, економічної ефективності, яка має бути в межах закладів, і пріоритизації співоплати нема про що говорити.

— Скільки нині становить тіньовий обіг у медицині?

— Він не змінився. Згідно з останніми оцінками Світового банку та Організації економічного співробітництва 2018 року, ситуація сумна. Обсяг коштів, який в Україні обертається не з публічних джерел, становить майже половину. За різними розрахунками — близько 49%. Тобто тіньовий сегмент становить майже стільки ж, скільки всі кошти, які нині виділяють на охорону здоров’я. Це, якщо брати умовно, з усіма видатками, що стосуються відомчих закладів, АМНУ, — приблизно 180–190 мільярдів гривень. Із них ПМГ — 123 мільярди. В тіні обертаються близько 150 мільярдів, із яких десь 80–85 — це роздрібний обіг лікарських засобів, тобто аптечна частина. І майже половина, приблизно 70 мільярдів гривень, — неформальні оплати. І от уявіть собі, що з них частка легальних (тобто тих, які платяться в межах приватних закладів, що працюють легально, мають ліцензію і створили інвестиції, або ті, які платяться за тарифами в нинішніх некомерційних підприємствах) — 5,5–7 мільярдів гривень, тобто 10% від неформальних виплат. 90% обертаються в системі в тіні, відповідно, вона працює з тим результатом, який ми бачимо.

Вам чудово відомо, як їх реалізують. У цієї системи з 50 чи 70 мільярдів тіньових гривень є прямі бенефіціари на кожному рівні — національному, обласному, лікарні, відділення... І ми всі добре розуміємо, що це й дає змогу системі нібито виживати. Водночас вона є геть несправедливою, адже за рахунок цих грошей дає змогу отримувати допомогу здебільшого тим, хто й так її має. А ті, хто не має, відповідно, можуть бути упосліджені в праві отримати допомогу. Дехто каже, що є якийсь внутрішній перерозподіл. Але тільки з волі людини всередині системи. Тобто якщо людина добра, то лікар або завідувач відділення створять невеличкий запас для зовсім бідних, але це не системна робота і тут є проблема.

Хоча НСЗУ і взагалі контракти почали це трохи впорядковувати (досліджень наразі нема, вони готуються, і я вже бачив дизайн кількох), кількість випадків прямого вимагання зменшилася. Лікарі як брали подяки, так і беруть. Але не кажуть про них заздалегідь. Вони сподіваються на них опісля. І це спонукає їх краще робити свою роботу, розраховуючи на те, що люди з власної кишені компенсують їм частину їхньої роботи, яку, на їхній погляд, не можуть компенсувати держава й тарифи.

Валентин Кузан

— Анонсоване президентом підвищення мінімальних зарплат медпрацівникам якось змінить ситуацію?

— Я б почав із головного. З того, що в нас є велика проблема з розподілом повноважень гілок влади, і деякі гілки не розуміють, що вплив на такі речі не належить до їхньої компетенції. Президент не має впливати на те, як формуються зарплати в автономних некомерційних підприємствах, власниками яких на 95% є органи місцевої влади.

Не хочу коментувати юридичну складову. Президент може видати указ, що він рекомендує вишукати підхід (власне, так і звучить). Це такий панський підхід, умовно кажучи, побажання. Я вітаю таке побажання президента. Але це не має бути зрівнялівкою. Ми не можемо просто підвищити зарплату всім. Підвищення зарплати в межах реформи, яку ми колись конструювали, має прямо співвідноситися зі збільшенням продуктивності праці. Тобто наше завдання в межах оптимізації, економічної ефективності — це приведення до ситуації, коли ті, хто працює більше й краще, заробляють більше. Будь-які елементи, які стосуються просто всіх — підвищити всім лікарям, медикам, медсестрам, без співвіднесення цього з об’ємом вироблених суспільних благ (кількістю роботи та збільшенням продуктивності), є неприпустимими. Вони ведуть до популістських кроків, які цементують або погіршують ситуацію. Підвищення середнього рівня вбиває мотивацію найкращих. І саме ці найкращі виїжджатимуть із країни через те, що не бачать у правилах гри можливостей заробити чесною працею.

Якщо буде жорстке розпорядження в межах розрахунку тарифів збільшити частку фонду оплати праці просто для певного рейтингу, чим займалися попередні три міністри, то це спричинить додаткові видатки щонайменше у 40 мільярдів гривень.

Хочу ще раз нагадати, що стратегічні закупівлі не можуть працювати окремо від іще двох важливих речей. Одна з них — забезпечення модернізації закладу, тобто інвестиційна складова, яка дає змогу використовувати довготривалий фінансовий інструмент. Нині є ідеї щодо «великого будівництва лікарень». Нещодавно чув про бажання, крім приймальних відділень, зробити фасадні лікарні — дитячу, дорослу в кожній області. Я б це вітав, але якщо це знов-таки буде виведено з Prozzoro і спрямовано на звичний механізм реалізації і освоєння бюджетних коштів, то нічого доброго з цього не вийде.

Інша річ — це поняття моделі надання послуг. Стратегічні закупівлі мають спонукати перетворювати мережі в інтересах пацієнта. Основні пріоритетні послуги (наприклад, інфаркт, інсульт) мають змінити шлях пацієнта в системі. Якщо фінансовий стимул із боку стратегічного закупівельника НСЗУ цю ситуацію не змінює, це погано. Зрівнялівка в зарплатах не дає змоги цього робити. Якщо зараз популістично приставатимуть на такі позиції і вимагатимуть це зробити від НСЗУ, то є великий ризик, що це істотно вплине на довіру до органу. Якби мені робили такі доручення, я б їх не виконував, і публічно пояснював би, чому. Не думаю, що це комусь сподобалося б.

— Коли ви презентували «Маніфест здорового суспільства», то, мабуть, найбільше запитань і дискусій викликав розділ «Вільний лікар». Взагалі-то деякі висококваліфіковані, затребувані лікарі почуваються досить вільно. Вони можуть вільно обирати, де їм працювати — у державному чи у приватному закладі. Сьогодні вони обирають державний, бо там мають більше можливостей отримувати неформальні платежі. І юридично це вважається не корупцією, а ухилянням від сплати податків. Вдячні пацієнти, які самі заноситимуть кошти лікарю, котрий надав їм висококваліфіковану медичну послугу, будуть завжди. Що з цим?

— Немає жодної країни, яка б, борючись із цією проблемою, мала якийсь простий і швидкий рецепт.

— Але ми можемо зараз сказати, що це вбиває приватну медицину.

— Не вбиває, але створює великі проблеми для цивілізованих інвесторів. Бо інвестор вкладає власні кошти і хоче розрахувати модель, яка в певній великій перспективі принесе прибуток. Медичний бізнес дуже тривалий. Рентабельність не є високою. Якщо працювати в білу.

Існування приватного чорного ринку, де не виплачують офіційних зарплат і податків, впливає на це не менше, ніж неформальний сектор у державних закладах. Це істотний тиск. Цивілізований приватний сектор дуже хотів би, щоб можливості, які відкриваються для, як ви кажете, видатних лікарів у державному секторі без сплати податків, зменшувалися.

Наша ідея, яка стосується вільного лікаря, полягає в тому, що такі опції мають бути у всіх. Отаких видатних лікарів — одиниці. Це люди, які не дуже хочуть ділитися своїми вміннями, адже що менше на ринку людей із таким самим фаховим потенціалом, то краще для них. Це дуже поганий стимул із погляду передачі знань, формування шкіл і навчання.

Мене дуже дратує цей наш пієтет перед лікарями «від Бога». Багато хто мені закидає, що я ставлюся з неповагою, але від цього формулювання загалом суспільство дуже програє. Нам не потрібні герої і лікарі від Бога, нам потрібна система, що працює. І один з елементів такої системи — це доступ на ринок лікаря як вільної професії. Зрівняння усіх у правах від самого початку й меритократичні принципи просування. Коли ті, хто має кращу підготовку, освіту, кращі компетенції, швидше рухаються кар’єрними сходами, починаючи з інтернатури, можуть реалізуватися в професії і водночас мають можливість гідно заробляти. Відповідно, вільний — це лікар, який має персональну ліцензію. Це лікар, який формує незалежне професійне лікарське самоврядування і сам формується в ньому.

Як це регулюється у більшості країн?

Є дуже багато етичних передумов, зокрема піддавання остракізму тих, хто в цій системі просто заробляє коштом інших і не ділиться своїми знаннями. Плюс що таке гідно заробляти? У людей має бути опція. Якщо персональна ліцензія є, людина може консультувати, отримувати кошти й сплачувати з них податок. Навіть такий, який сплачують зараз інші вільні професії, які в нас є. І це можна контролювати. Якщо хірург консультує, він може брати будь-яку оплату своєї праці поза часом, коли він працює як найманий працівник. Якщо він хоче робити хірургічну операцію, в нього має бути договір із закладом, який має ліцензію й умови для цієї діяльності. Консультативні послуги можуть виходити з цього, але зі сплатою податків.

Це дещо нова картинка. Не всі її сприймають. Але згодом, разом зі змінами, які мають відбуватися в медичній освіті, вона могла б істотно змінити ринок, підвищити престиж лікаря, надати йому багато опцій і можливостей гідно заробляти в межах системи, при цьому не упосліджуючи суспільство й виконуючи перед ним ту роль, яка на нього покладена.

Валентин Кузан

— Працювати в білу, сплачувати податки — це зменшує доходи. Та й поскаржитись нема кому. Пацієнти вдячні лікарю. Це багаторічне стале коло людей, які постійно до нього ходять і сплачують у кишеню.

— У «Маніфесті» є багато принципів, які стосуються відповідальності. Надаючи лікарю свободу в межах персонального ліцензування, ефективного лікарського самоврядування, ми ж говоримо про відповідальність. І про солідарність. Не може бути людей, які заробляють в сотні-тисячі разів більше, ніж їх колеги. Притому вони ще й не сплачують податки, які мають перерозподілятися в інтересах усього суспільства. Жодна свобода не йде без відповідальності. Відповідної рівню наданої свободи.

Професія лікаря є суспільно важливою. З одного боку, її зважує страхування професійної відповідальності лікаря. В разі якихось проблем відшкодування постраждалому пацієнту збільшиться в рази, як у цивілізованому світі. Але просто страхування не дає повного виміру відповідальності. Має бути відповідальність стосовно освіти. Лікарі перестали бути елітою суспільства не через те, що вони — такі погані люди. А через те, що підходи до освіти, підготовки та їхнього місця в суспільстві дуже змінилися. Це зараз так звані «медичні працівники». Лікарям потрібно стати високоосвіченими людьми, змінити свою освіту, показати належний рівень відповідальності та солідарності із суспільством. Тоді суспільство віддячуватиме їм.

А контроль? Ви кажете, що вони не платитимуть.

Це тривалий шлях. Але зараз я в приватному секторі бачу багато лікарів, які не хочуть повертатися в тіньову державну систему. Багато тих, хто не має запобіжників сумління, підуть і максимізуватимуть свій прибуток у державному секторі коштом неформальних платежів. Але, хоч як це дивно, з’являється дедалі більше людей, які за наявності опції меншого, але офіційного заробітку обирають його. І мене це тішить, бо що більше буде таких людей і осередків, де вони можуть заробити гідно, при цьому сплативши всі податки й не маючи боргів перед державою, то більше в нас шансів, що ми від цього одужаємо. Так, це триватиме роки. Та якщо ви чутимете, буцімто є якийсь чарівний інструмент, що за рік зменшить неформальні платежі й підвищить справедливість відносин і солідарність лікарів, які сплачуватимуть податки, — це неправда. Треба створювати й інституційні, й правові, й етичні елементи конструкту, які впливатимуть на вибір лікаря. Але в нього має бути вибір — працювати як самозайнята особа без отримання ліцензії на медичну практику чи як наймана особа, якщо хоче здійснювати високоспеціалізовані елементи. Але водночас для всіх елементів він сплачує податки.

— Яку мету ви перед собою ставили, коли розробляли «Маніфест здорового суспільства»?

— Я не казатиму банальності про вікна, які іноді відчиняються. Дай Боже, щоб це були вікна можливостей, а не Овертона. Але коли вже є осмислений дискурс, а тим більше покладений на папір, реалізовувати завжди легше. Я часто наводжу приклад реформи. У 2014–2015 роках група людей переосмислила можливість змін і трансформацій системи, прописала її і поклала на папір. І нібито він пішов у шухляду. Наприкінці 2015-го ніхто вже не розраховував на якісь активні зміни. Але був документ, який описував трансформацію, зокрема системи фінансування, дуже подібно до того, як вона насправді відбулася. Він був осмислений і передбачав стратегію з 2015-го до 2020 року. І хоч як це дивно, в цей період її й було реалізовано більшою мірою. Якби цього не було, то коли вікно можливостей відчинилося, в нас не було б нічого готового.

2020-й минув, ми — у 2021-му, і жодної стратегії, яка б описувала подальший розвиток на тривалий період, немає. Група людей, які долучалися до минулого документу, збиралися і говорили про проблеми. Ми абсолютно чітко артикулювали для себе, що поспіх призвів до певних помилок. Говорили про те, як їх можна було б виправити; як ми маємо ставитися до добору людей у команді, реалізації трансформацій, їхньої стабільності, забезпечення сталості. Ми розмірковували. Із цих розмов народилася ідея промислити, як можна було б рухатися впродовж наступних десяти років, і запропонувати варіант. Бо іншого способу нема.

Маючи результати змін, які відбулися після нашого відходу, з новою владною командою, в документі ми приділили дуже багато уваги людям у принципі. Тому що без ціннісної основи професіонали стають некерованими. Професіонал може чинити як добро, так і зло. Велику увагу в «Маніфесті» було приділено тому, якими принципами мають керуватися люди, які здійснюють зміни, особливо структурні реформи. Який рівень відповідальності вони повинні на себе брати, і яким чином формується їхній ціннісний ареал, аби створювати команди, які впроваджуватимуть ідеї в життя. Тому що є проблеми.

Плюс ми визначили кілька основних блоків. Ми багато говорили про державу, її роль. Про пріоритизацію. З погляду піклування держави пріоритетом ми визначили дітей та людей похилого віку, які не здатні про себе піклуватися. А для активного прошарку суспільства мають бути інструменти, які додадуть можливості власного вибору — це, зокрема, й елементи добровільного страхування.

У «Маніфесті» є опис вільного лікаря, бо ми вважаємо, що без його розкріпачення й повернення статусу, який він повинен мати в суспільстві, ми нічого не отримаємо. І це не мантри, а конкретні інструменти — лікарське самоврядування, персональне ліцензування, зміни в медичній освіті. Я дуже вірю в це, але ви розумієте, що початок цих змін і вихід цих лікарів відбудеться за шість-вісім років. Це велика історія, якщо ми хочемо, щоб уже 2030-го вийшли люди, які не віддадуть свою свободу і матимуть належні їхній відповідальності інструменти для роботи в системі.

Ще кілька речей стосуються безпеки. Тому що пандемія, і не тільки вона. Ми дуже серйозно обговорювали, як здизайнувати систему, щоб вона відповідала цим викликам.

Відповідальні власники. Це — громади. Їх треба готувати. Зараз у сфері децентралізації відкривається як багато можливостей, так і проблем. Немає інституту спільної власності громад. Керівники ОТГ, не розуміючи, здійснюють кроки, які нівелюють деякі аспекти реформи. Тому відповідальний власник — це, зокрема, громада, яка відповідає за здоров’я.

Ну і, звісно ж, сильні інституції. Зокрема НСЗУ, ЦГЗ, ДП «Медичні закупівлі», ДП «Електронне здоров’я», ДЕЦ. Створення низки інституцій, які реалізують політику. МОЗ залишається тільки формування й донесення політики.

Тобто ми говорили й міркували про компактний уряд і функції врядування, ми ніби літали в космосі. Але таким є порядок речей: якщо ми про це міркуємо і маємо ідеї, то колись повернемося і впроваджуватимемо.

— Тобто Петренко вже вдруге створює такий собі тіньовий кабінет у сфері охорони здоров’я?

— Немає Петренка, Жумаділова, Ковтонюка, Курпіти чи ще когось. Немає персональних історій. Усі є контриб’юторами. У мене персонально — жодного пієтету до влади як такої. Якщо бути чесним, то я просто нажаханий тим, як, зокрема, в НСЗУ люди, яких я брав на роботу, були «вкушені» владою й демонстрували далеко не найкращі, а часто найгірші свої сторони під впливом можливості реалізації владних повноважень. Влада — це велика відповідальність. Мені вона сама собою не потрібна. Вона потрібна для реалізації змін, структурних реформ. І насамперед змін у головах людей. Аби поселити туди думку, що те, що вони роблять, виконуючи чиїсь доручення, можна поставити під сумнів.

Мені особисто влада як така не цікава. Я не отримую від цього задоволення. Навпаки, дуже некомфортно почуваюся, відтворюючи формальні атрибути «великої» людини. Мені набагато комфортніше в розмірковуванні, реалізації. Найбільше моє задоволення в житті — запалювати зірки. Я почуваюся найщасливішим, коли бачу людей, яким дав шанс реалізуватися, розкрив їхній потенціал, сказав, що вони мають повірити в себе в межах організації. Я почуваюся набагато щасливішим від того, щоб відкривати таких людей і щоб їх кількість зростала. А не від того, щоб стати міністром, який розказуватиме, кому з них рано ставати головою НСЗУ, а кому — ні.

У нашій тусовці ми не персоналізуємо, а підтримуємо одне одного. Рівень довіри є надзвичайно високим. У майбутньому в нас можуть бути дуже різні ролі. Я взагалі не знаю, чи реалізовуватимусь в охороні здоров’я, а чи, можливо, в іншій сфері.

«Маніфест» — це важлива річ, яка конструює майбутнє. Ми заповнили вакуум. На основі цього концептуального документу можна робити стратегію, потім — концепцію, а потім — і технологічний план. Але якщо не буде дотримано основних параметрів, решта не матиме жодного сенсу.

Валентин Кузан

— Що вас зацікавило в «Добробуті»? Петренко точно не з тих людей, які ганятимуться просто за шматком хліба. Які зірки ви там збираєтеся запалювати і які стратегії розвивати?

— Я довго працював у системі медичного бізнесу і вважаю цю особисту історію не менш важливою. Одна з моїх нинішніх ролей — це допомога цивілізованому бізнесу досягати результату. Тому що бізнес — це не прокляті буржуї. Це найефективніші системи, які показують елементи розвитку й тягнуть суспільство вперед. Вони створюють і впроваджують інновації набагато швидше, ніж інші організації державного сектору. Бізнес — це справа, яка реалізується.

Медична мережа «Добробут» зараз є лідером на ринку. І моє завдання —допомогти лідеру бути справжнім лідером, трансформувати ринок. У сенсі цінностей і відповідальності перед суспільством.

Бо не тільки оплачені податки та кількість створених місць надання допомоги мають значення. Важливі ще й моделі, які надаються іншим для наслідування. Якщо лідер показує інший стиль поведінки, інакше ставиться до працевлаштування, рівня зарплат, забезпечення умов роботи для лікарів, це починають наслідувати.

«Добробут» зараз дуже стрімко розвивається і є безперечним лідером за обсягом, і буде таким, напевно, в найближчі 10 років. Інші наразі зволікають із експансивними планами. Тому моє завдання — створити в організації і загалом на ринку запит на цивілізованість. Тут дуже багато цікавих осередків змін. Зараз ми намагаємося трансформувати швидкість і масштаб у нові елементи, пов’язані з тим, що, наприклад, сучасна кардіохірургія можлива не тільки у відомих лікарів «від бога», а й у приватному закладі, причому на рівні та за ціною, іноді меншою. Розвиваються високоспеціалізовані напрями, відбувається експансія в регіони, щоб показати інший стандарт надання допомоги. Робиться багато речей, які дають змогу розраховувати на краще майбутнє.

Я вважаю, що успішний «Добробут», ефективний операційний бізнес, реалізований в Україні, — це добре для країни. І ми вимагаємо спільних правил гри. «Добробут», «Оберіг», «Лелека», «Свята Параскева», «Одрекс» та інші, які стали на шлях легального, цивілізованого ринку, тиснуть на нього. Зокрема на лікарів. Вони показують інші патерни й модель поведінки. Змінюють і трансформують ринок своєю наявністю — рівнем стандартів, сервісу, форматів реалізації лікаря. Це дуже важливо. Успішний «Добробут» і успішні інші — це успішна Україна. І я хочу допомогти, щоби такі елементи й осередки змін тиснули в тому числі й на державу. Бо це конкуренція за технології, інновації, людей, школи, команди.

І це ще й про освіту. Відкрию вам секрет. Гадаю, що «Добробут» на певному етапі свого розвитку інвестуватиме в освіту. Я хочу бачити за п’ять років приватний медичний університет, який інакше ставитиметься до лікарів і випускатиме тих, хто забезпечуватиме розвиток країни.

І ще є кілька великих ідей, про які наразі не говоритиму. Є «Укрпошта», яка дуже серйозно змінилася, і є «Нова пошта». І от уявіть собі, що в охороні здоров’я є система, яка теж змінюється, працює по-новому, але має велику радянську інерцію. І є система, яка нібито пропонує те саме, за дуже прийнятною ціною, з великою зручністю і є операційно ефективною. І у вас є вибір.

Я дуже щасливий бачити багато свідомих українських інвесторів-підприємців, зокрема й тих, які працюють у «Добробуті». Я можу працювати далеко не з усіма. Я вимогливий до стилю, походження ресурсів, які інвестуються. І це одне з небагатьох місць, де з цим майже все гаразд.

— А контракти з НСЗУ «Добробут» укладатиме?

— Так. «Добробут» у межах ПМГ вже робить безоплатну вакцинацію для всіх. Ми почали з «Атлас-Вікенду». За кілька днів зробили майже 1000 щеплень. Підписуватимемо пакет із вакцинації, хоча це не надто великі кошти для нас. Але ми пройдемо цей шлях. Вважаю, що такі великі гравці не зможуть не працювати з державою і повинні будуть оптимізувати свою операційну модель, аби бути ефективними в тих пакетах, на які підпишуться. Сподіваюся, що 2022 року у «Добробуту» буде підписано кілька пакетів на умовах, які декларує держава. Гадаю, із підвищенням тарифів, оптимізацією, збільшенням ефективності моделей кількість послуг щороку розширюватиметься.

Я хочу, щоб було, як в Іспанії. Нас (команду медичної реформи) звинувачували в тому, що ми копіюємо британську модель. Насправді від неї є елементи. Найбільше ми хотіли бути схожі на іспанську, особливо каталонську. Коли в Барселоні ви потрапляєте до лікарні, то не знаєте, приватна вона чи державна. Все однаково. І я хотів би, щоб так було в Україні. Щоб ви не думали, хто і як сплатив за потрібну вам допомогу. Щоб було багато варіантів. Що більше моделей, конкуренції, то краще Україні.

Відкрию секрет. Приватні гравці в певних сегментах зараз надають допомогу досить високого рівня. І ми абсолютно відкриті до світу, щоб реалізувати елементи так званого медичного в'їзного туризму, експорту високотехнологічних медичних послуг. Я не виключаю, що Україна може бути кластером або хабом, який за певними видами допомоги за високої якості й прийнятної ціни може бути конкурентом у Європі й навіть у світі. Наприклад, у сфері стоматології, естетичної медицини, офтальмології, біотехнологій, репродуктивної медицини.