Донорська кров — смертельна лотерея для хворого

24 липня, 2015, 00:00 Роздрукувати Bипуск № 27, 24 липня-14 серпня 2015р.
Відправити
Відправити

Головний принцип донорства - безпека для донора і реципієнта. Разом з тим в Україні переливання компонентів крові пов'язане з безліччю ризиків. ВІЛ ½ і гепатити з різними генотипами - це той смертельний бонус, який пацієнт, що потребує компонентів крові, може отримати з перелитими йому еритроцитами, тромбоцитами, з плазмою крові. На це може вплинути людський фактор, помилка тест-системи або збій у роботі застарілого обладнання.

Донорська кров — смертельна лотерея для хворого

У статті "Знекровлення" (DT.UA, №18, 2015 р.) її автор Лариса Вахненко порушує гострі проблеми, пов'язані з нестачею крові та її компонентів, донорством, діяльністю закладів служби крові в Україні. Цією публікацією ми продовжуємо наболілу тему.

Прихований геноцид

Головний принцип донорства - безпека для донора і реципієнта. Разом з тим в Україні переливання компонентів крові пов'язане з безліччю ризиків. ВІЛ ½ і гепатити з різними генотипами - це той смертельний бонус, який пацієнт, що потребує компонентів крові, може отримати з перелитими йому еритроцитами, тромбоцитами, з плазмою крові. На це може вплинути людський фактор, помилка тест-системи або збій у роботі застарілого обладнання.

Заради справедливості зазначимо, що не всі донорські станції у групі ризику. У якихось регіонах є сучасне обладнання, але не в усіх є навчений персонал. Десь бракує тест-систем, а десь тест-системи низької якості. У кожного регіону свої проблеми, та головна - неефективне використання коштів.

Без системи управління якістю роботи центрів крові одна з найважливіших служб забезпечення життєдіяльності громадян - Служба крові України стала мимовільним спільником у поширенні ВІЛ-інфекцій та інших гострих і хронічних вірусних захворювань.

Ці факти вказують на те, що Служба крові України, крім виконання своєї стратегічної функції - забезпечення пацієнтів компонентами донорської крові, украй необхідної в лікуванні онкологічних захворювань, анемії, лейкемії, гемофілії, а також при крововтраті, несе загрозу здоров'ю нації.

Ще рік тому про проблему матеріально-технічного зубожіння і про якість роботи донорських центрів знали виключно лікарі, хворі та їхні родичі. Особливо гостро відчували на собі проблему батьки онкохворих дітей, а таких в Україні з кожним роком стає на тисячу більше. На плечах їхніх батьків часто лежить увесь процес: від пошуку донора до доставки компонентів крові в лікувальний заклад.

Сьогодні, з огляду на високу потребу в компонентах і препаратах крові для лікування поранених в АТО, ця тема нарешті потрапила у фокус уваги широкої громадськості.

Система потребує реанімації

У XXI столітті світова наука далеко просунулася по шляху зниження ризиків зараження реципієнта. Багатоступеневе тестування донорської крові, лейкофільтрація, автоматизація процесів для запобігання впливу людського фактора - усе це знижує ризик зараження практично до нуля. За європейськими стандартами обов'язковим є тестування і донора і сировини двома методами - ПЛР (полімеразної ланцюгової реакції) та ІФА (імуноферментного аналізу). Кожна з методик дозволяє виявляти наявність вірусу на різних стадіях, що зменшує ризик проґавити заражений зразок крові.

В усьому світі служба крові вважається одним з елементів національної безпеки - поряд з економічною, інформаційною, військовою. Натомість у нас Національна служба крові не зазнала жодних змін - ні в законодавчому плані, ні в організаційному - з часів розпаду СРСР у 1991 році.

Як і раніше, наша служба крові побудована за адміністративно-територіальним принципом (відповідно до системи фінансування) і складається з 68 станцій переливання крові (СПК) різного рівня підпорядкування та 600 трансфузійних відділень лікувальних закладів. Структура і функції національної служби крові розвинених країн, як правило, визначаються в законах про службу крові. В Україні такого закону немає, а діяльність служби крові регулюються тільки підзаконними актами Кабінету Міністрів і фінансується переважно з місцевих бюджетів.

Така децентралізація на практиці виявилася неефективною. А відсутність національних стандартів призвела до погіршення якості як забору крові, так і зберігання її компонентів або ж до глобального дефіциту компонентів крові в тих випадках, коли пацієнт потребує невідкладної допомоги.

У групі ризику перебувають пацієнти онкологічних і гематологічних відділень, пацієнти під час різних операцій, породіллі - усі, кому необхідне переливання компонентів крові. І лотерея полягає не тільки у відсутності тестування двома методами, а й у підготовці та відповідальності персоналу, якості тест-систем, які через недостатнє фінансування і нерегулярність тендерів іноді закуповують у Росії. На жаль, інфікування багатьох хворих вірусами -на совісті саме російських виробників тест-систем.

Наприклад, у нас немає єдиного стандарту, як обробляти ліктьовий згин перед донацією: можна 2 секунди, а можна й 20. Але в першому варіанті зростає ризик бактеріального зараження крові. У найкращому разі така кров, яка для когось є життєво необхідною, піде в утилізацію. У найгіршому - пацієнт матиме ще одне супутнє захворювання.

Водночас при утилізації на вітер будуть викинуті чималі гроші: вартість реагентів, тест-систем, контейнера для крові, інших витратних матеріалів (виправити в рос.), які здебільшого купуємо за валюту.

Це реалії практично кожної СПК, що виживає як може. А в умовах економічної кризи - може дедалі менше й дедалі гірше. І коли йдеться про фінансування СПК, мусимо пам'ятати - це запорука порятунку життя і здоров'я людей, які потребують якісних і безпечних компонентів донорської крові.

Якщо витрати СПК ще якось фінансуються з бюджетів (на рівні 70-80%), то кошти на технічне переоснащення і розвиток практично не виділяються. Навіть обласні центри крові значно застаріли і працюють на обладнанні минулого століття. Що вже казати про лікарняні відділення, де заготівля крові іноді відбувається навіть у коридорах, а обладнання не дозволяє дотримуватися технологічного ланцюжка і необхідних температурних режимів.

Оцінку стану нашої Служби крові дав Американський міжнародний альянс охорони здоров'я (АМАОЗ), який проаналізував у 2013 році роботу шести обласних СПК. Скрізь було виявлено одні й ті самі проблеми: недосконалі системи управління якістю, застарілі методи заготівлі та зберігання крові, нераціональне використання заготовлених компонентів, недостатня кількість безплатних донорів і неналежна робота щодо їх залучення. Процесів не стандартизовано. І все це перелік недоліків найкращих центрів, які пройшли аудит.

Висновок один. "Радянська" система Служби крові зжила себе і давно перестала задовольняти потреби сучасного суспільства. Питання створення сучасної Національної служби крові порушувалося неодноразово, але незмінно затихало на рівні порожніх декларацій.

Євроінтеграція та обмін досвідом

Попри національний курс на гармонізацію законодавства України з законодавством ЄС, наші чиновники дуже повільно впроваджують норми і настанови, які прописано в Директивах ЄС. А головне - наша виконавча влада досі не прислухалася до рекомендацій Всесвітньої організації охорони здоров'я, яка вказує на необхідність запровадження національного контролю за якістю і доступністю препаратів крові.

Як випливає з досвіду ЄС, перше, що потребує негайного перегляду, - це структура самої Служби крові України.

В Україні крім 68 СПК і 600 трансфузійних відділень, які підпорядковуються управлінням охорони здоров'я при держадміністраціях міста або області, діють профільні інститути. Вони перебувають у системі Національної академії медичних наук України. А відомчі організації підпорядковуються хто Міністерству оборони, хто Мінінфраструктури. Це не дозволяє створити центральний механізм управління всією системою. Та головне - відсутній незалежний орган контролю.

А тим часом у сусідній Польщі вся служба крові підпорядкована Міністерству здоров'я. У структурі одного відомства перебуває і Національний центр крові, і Військовий центр переливання крові, і Інститут гематології та трансфузійної медицини. А кількість пунктів заготівлі крові, порівняно з Україною, утричі менша. При цьому ефективність централізації добре відслідковується в порівняльному аналізі: по всій території України працює 668 пунктів заготівлі крові, у Польщі - всього 161, і більшість з них - пересувні. Україна за рік проводить 837 тисяч донацій (2013 р.). Тоді як наші сусіди зі значно меншою кількістю центрів роблять 1231 тисячу заборів крові у донорів (2013 р.)

І якщо відійти від проблем соціальної відповідальності громадян, які повинні розуміти важливість участі в донорських програмах, а розглядати тільки економічний складник питання, виходить, що видатки України на утримання малоефективної Служби крові досить нераціональні.

Фінансове марнотратство

Відсутність бачення, як має працювати Служба крові України, відсутність адекватного законодавчого регулювання і єдиних стандартів призводить сьогодні, по-перше, до недоступності компонентів донорської крові для тих, хто її потребує, а по-друге, до неефективного використання ресурсів, у тому числі й фінансових.

Приміром, один з "найкращих" обласних центрів щорічно отримує близько 15-17 млн грн (з місцевого бюджету) виключно на поточні видатки. Ще частина коштів надходить СПК з центрального бюджету. Вони йдуть на закупівлю сетів, реагентів та інших витратних матеріалів. При цьому забезпечити лікарні якісними компонентами крові такому центру вдається лише наполовину.

Якщо врахувати, що в країні працює 62 СПК і 491 трансфузійне відділення, то бюджет їх щорічного утримання перевищує 1 млрд грн. Але чиновники воліють не афішувати таких колосальних видатків. Мало того, у виконавчої влади не знайшлося поки що інструментів, як спрямувати ці гроші на реформування прогнилої системи, що вже загрожує національній безпеці.

Наприклад, колосальні фінансові втрати пов'язані з процесом заготівлі плазми крові. Річ у тім, що центри крові України заготовляють плазму у великих кількостях і зберігають її до закінчення терміну придатності. Після чого незатребувана плазма утилізується. А тим часом близько 70 тонн плазми (що підлягає утилізації) могли би продаватися на переробку заводу-фракціонатору і приносити близько 70 млн грн доходу щорічно.

Практика показує, що з загальної кількості заготовленої плазми, клінічно застосовано 38% донорського матеріалу. Решта невикористаних літрів плазми, за прикладом розвинених країн, має йти на переробку заводом-фракціонатором. Польща, не маючи свого заводу, щорічно продає близько 60% плазми зарубіжним заводам, які роблять з неї альбумін або інші препарати, життєво необхідні безлічі хворих, а гроші від продажу спрямовують на розвиток служби крові.

Парадокс ситуації полягає в тому, що в Україні є власний завод з виробництва препаратів з плазми крові. Аналогів заводу немає в СНД, а в Європі таких одиниці. Але закуповувати вітчизняну плазму завод буде готовий лише тоді, коли центри зможуть запропонувати до продажу якісну, відповідну міжнародним стандартам сировину. Оскільки завод відповідає за якість препаратів, які повинні рятувати людей.

Вітчизняний завод є одним з двох заводів-фракціонаторів у Східній Європі (включаючи Польщу, Словаччину, Угорщину, країни Балтії), а також єдиним заводом Східної Європи, що виробляє препарат Фактор VIII, без якого не можуть жити пацієнти з гемофілією. Тому не використовувати потенціал унікального вітчизняного виробництва на користь імпортних препаратів-аналогів - це, як мінімум, марнотратство і саботаж розвитку економіки України.

Більшість країн потребують подібного виробництва для самозабезпечення життєво необхідними препаратами й імпортозаміщення аналогів. На даний момент український завод може переробляти 80 тонн плазми на рік і випускати продукцію із сертифікатом якості GMP (Належна виробнича практика). Крім цього, завод розширює потужності і готовий збільшувати експортний потенціал країни.

Але реалії такі, що керівництво унікального підприємства вимушено закуповує плазму відповідної якості за кордоном. А українські центри крові продовжують витрачати гроші на заготівлю і зберігання низькоякісної плазми крові, яку потім виливають у каналізацію.

Застарілі методи забору й переробки крові. Низька якість заготовлюваних компонентів крові та виробництва лікарських препаратів. Відсутність обліку та єдиної електронної інформаційної системи як донорів, так і донорського матеріалу. А головне - нераціональне використання бюджетних коштів. Усе це говорить про те, що сфера, пов'язана із щоденним рятуванням життів, потребує серйозного реформування. І до цього процесу мають долучитися не тільки фахівці служб крові, а й міжнародні експерти, громадські організації, представники заводу з фракціонування плазми крові. Що дасть змогу врятувати життя сотням тисяч наших співгромадян.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК