ДОК, А У ВАС Є ЛіЦЕНЗіЯ?

Глибокі сумніви в компетентності декотрих наших ескулапів особисто в мене з’явилися ще в далекому дитинстві. Розповім чому. У четвертому класі я занедужала: лежу, скарлючившись у ліжку, і не можу навіть поворухнутися через дикий біль у животі. Приїжджає педіатр, ставить два-три стандартних запитання, робить швидкий огляд і ставить діагноз — ГРВІ. Через день-два мені стало ще гірше. І знову та сама дільнична ставить попередній діагноз. Ще через день чи два батьки, не на жарт налякані моїм станом, знову викликають лікаря. Цього разу приїхав інший фахівець і відразу визначив, що в мене типова... хвороба Боткіна — у просторіччі жовтуха.

Цю історію я згадала не просто так. Адже подібні випадки, на жаль, не належать до розряду чогось неймовірного. Кожен з нас хоч раз у житті мав справу якщо не з кричущою безграмотністю деяких вітчизняних медиків, то принаймні з низьким рівнем їхнього професіоналізму. А либонь, і одна погана вівця всю отару псує. Побувавши в руках лікаря-недоучки, людина починає сумніватися в профпридатності всіх лікарів. У результаті кредит довіри до медпрацівників падає, і поки по-справжньому не «припече», наші співгромадяни намагаються обходити лікарні й поліклініки десятою дорогою. Відтак більшість людей потрапляє в поле зору лікарів, уже маючи важкі форми захворювання. Поспілкувавшись раз із горе-лікарями, пацієнт має право запитати: як же могло статися, що людину, котра не засвоїла необхідного мінімуму знань, могли допустити до практики? Як вона могла скласти держіспити, якщо на ділі виявилася профнепридатною? Тільки, мабуть, громадянина справді цивілізованої та високорозвиненої країни такі запитання можуть спантеличити. А ми з вами чудово знаємо, чому й за рахунок чого подібне часом трапляється. Проте все не так уже й безнадійно. Принаймні, тепер в України з’явилася можливість «просіяти» випускників медвузів через «сито» ліцензійних іспитів, де ні особисті симпатії педагога, ні горезвісне «телефонне право», ні фінансові можливості батьків не допоможуть.

Наша країна стала першою серед держав Східної Європи й колишнього СРСР, де запроваджується національна система медичних ліцензійних іспитів. Підготовкою та проведенням останніх займається створений у січні 1999 р. у рамках проекту Tacis Bistro Центр тестування професійної компетентності при Міністерстві охорони здоров’я України — неприбуткова незалежна організація.

Про те, що такий центр необхідний, годі й говорити. Тим паче тепер, коли проблема об’єктивної оцінки професійних знань і навичок слухачів навчальних закладів ще більше загострилася через прихід у систему вищої освіти ринкових відносин. Адже в Україні сьогодні близько 56% студентів медичних і фармацевтичних спеціальностей навчаються на умовах контрактної оплати. Потім, незалежно від того, який вуз закінчив молодий фахівець, він зобов’язаний мати хоча б той мінімальний рівень знань, без якого лікар просто не може працювати й загалом вважатися ним.

Як було буквально донедавна? Держіспити приймали ті, хто навчав (із усіма наслідками, що звідси випливають). Через істотні відмінності у вузівських програмах не було ніякої можливості порівняти рівень підготовки випускників різних навчальних закладів. Отож і виникло рішення: створити в Україні структуру, яка незалежно від вузу виносила б вердикт — гідна людина високого звання лікаря чи ні. До речі, коли хтось, прочитавши вище написане, подумає: мовляв, отямилися тільки на восьмому році незалежності, він дуже помилиться. Створювали центр і його організаційно-методичну базу п’ять років. До речі, з огляду на масив зробленого, — це просто рекордний термін.

Центр тестування має свій web-сайт, усім 24 медичним вузам України передано лазерні диски з повним набором ситуаційних завдань, тобто створено величезний банк тестів, відкритий для студентів. Щороку експерти вибирають з нього певну кількість завдань, які лягають в основу ліцензійного іспиту. Нині технологія останнього, як компонента державних стандартів вищої освіти, апробована в усіх медвузах України. З 1999-го ліцензійний інтегрований іспит із фаху «Стоматологія» став складовою державної атестації. Цього року до стоматологів приєднались і фахівці лікувальної справи.

У майбутньому система ліцензійних іспитів складатиметься з трьох етапів. Перший: інтегрований іспит (фундаментальні дисципліни), який студенти складають на IV курсі. В один день, одночасно у всіх медвузах країни слухачам роздадуть єдині для всіх тести. По закінченні іспиту письмові роботи студентів опечатають і передадуть у центр для комп’ютерного аналізу. Буквально наступного дня вузи отримають результати. Така технологія і другого іспиту (клінічні дисципліни). Його складають випускники. І нарешті, третій етап, який нині у стадії розробки. Це ліцензійний іспит для тих, хто закінчує інтернатуру, медучилища й коледжі.

Певна річ, сама по собі діяльність Центру тестування не вирішить усіх проблем, пов’язаних із підготовкою вітчизняних медиків. Тож запровадження нової системи оцінки вимагає, передусім, кардинальної перебудови освітньої філософії, підкреслила на прес-конференції, присвяченій презентації центру та його досягнень за рік існування, перший заступник міністра охорони здоров’я України Ольга Бобильова. Перші кроки в цьому напрямі вже зроблено. У нашій країні запроваджено ступінчасту систему підготовки майбутніх лікарів. Як і в багатьох державах, жоден випускник медвузу відразу після одержання диплома не має права на практику. Він зобов’язаний пройти інтернатуру, де готують вузьких фахівців. А тепер в Україні з’явився третій ступінь — магістратура. Значною мірою завдяки саме останній, зазначив начальник Головного управління освіти, науки й інформаційно-аналітичного забезпечення Міністерства охорони здоров’я Юрій Вороненко, з’явилася реальна можливість значно підвищити ефективність аспірантури. Істотних змін зазнала й підготовка медсестер; програму їх навчання кардинально оновили, ввели бакалаврат. Тож тепер після вручення диплома людина може протягом двох років поглиблено вивчати сестринські предмети для наступної роботи старшою чи головною медсестрою. Крім того, розширено функції молодшого медперсоналу — йому передано частину рутинної роботи, яку до цього виконували лікарі.

Одним із важливих етапів реформування вищої медичної освіти стала розробка й запровадження методології інтегрованих ліцензійних іспитів. До речі, у рамках проекту Tacis Bistro «Розвиток незалежного Центру тестування для запровадження ліцензування фахівців у систему охорони здоров’я України» у нашу країну завітали співробітники Центру медичної освіти університету Данді (Великобританія). Вони провели експертизу діяльності українського центру, якості реалізації технологічного циклу стандартизованого тестування, що лежить в основі тестових проектів, і підготували рекомендації на майбутнє. Роботу, виконану в Україні, вони оцінили дуже високо. А, відповідно до рішення VIII Всесвітньої оттавської конференції з питань медичної освіти, українську програму ліцензійних іспитів навіть рекомендовано як модель для використання іншими державами, які хочуть запровадити в себе таку систему.

В одному з попередніх номерів «ДТ» було опубліковано статтю доктора медичних наук, професора Яблучанського «Граблі», де автор поділився своїми думками з приводу проведеного цього року ліцензійного іспиту. Звісно, я не могла не попросити організаторів прес-конференції прокоментувати деякі положення названого матеріалу. Приміром, чому на Заході за іспит платить пошукач ліцензії, а в нас — вуз? Адже не навчальному закладові, а майбутньому лікарю вона потрібна. Ректор Дніпропетровської державної медакадемії, академік Георгій Дзяк вважає, що було б, ясна річ, непогано, якби за ліцензійний іспит платили самі студенти. Але за сьогоднішнього рівня добробуту, мізерних стипендій це нереально. Тож цей іспит, як і будь-який інший, оплачують поки що вузи — гроші на його проведення міністерство з самого початку закладає в їхній кошторис. Не згоден Георгій Дзяк і з твердженнями Миколи Яблучанського, що, цитую, «ряд тестів, особливо з медицини, архаїчний, із минулого» і «серйозна «міна» центру закладається тим, що тести готують викладачі вузів. «Уболівають» вони, точніше — вуз, за свого студента, ось чому «виживають» простіші тести». Пан Дзяк переконаний: сьогоднішній банк ситуаційних завдань — справжній скарб. Авжеж, бажано, щоб у їх розробці брали участь і лікарі. Але це стане можливо лише тоді, коли в Україні будуть потужні асоціації та ліги медиків. Нині ж вони переживають період становлення. А Юрій Вороненко нагадав, що в нашій країні усі викладачі, котрі готують тести, аж ніяк не теоретики, а практики.

Стосовно «виживання» простіших тестів пан Вороненко сказав: «Так, ми відбраковували не тільки ті завдання, на які більшість студентів легко відповідали, а й ті, на які майже ніхто не відповів. Але робили це лише з однією метою: спочатку потрібно людину навчити, а лише потім екзаменувати».

Ірина Булах, директор центру, спростувала заяви Миколи Яблучанського про те, що викладачі вузів могли допомагати студентам на ліцензійному іспиті. «Увесь час в аудиторії був наш спостерігач, тож ніхто з викладачів не мав туди доступу. І статистична програма, створена для аналізу результатів тестування, засвідчила: порушень процедури іспиту не було».

Що ж, коли це справді так, дружно порадіємо. Адже об’єктивна оцінка знань майбутніх лікарів потрібна не тільки центру, вузам і Міністерству охорони здоров’я, а передусім усім нам, усьому нашому суспільству. В якому, до речі, циркулює безліч анекдотів на кшталт: «Ну, мій юний колего, як пройшла ваша перша операція? — А хіба це був не розтин?» Погодьтеся, неспроста подібні перлини народної творчості такі популярні...