Бережи здоров’я змолоду

Сьогодні керівництво нашої держави, його законодавча та виконавча влада заявляють (нехай і по-різному) про прагнення України в перспективі ввійти до числа високорозвинених членів європейської спільноти. Ми не можемо не усвідомлювати, що здійснення цих намірів величезною мірою залежить від інтелектуального та фізичного потенціалу населення країни, його життєздатності, від співвідношення між кількістю здорових людей і тих, хто за віком чи станом здоров’я потребує турботи з боку держави. На жаль, ситуація зі збереженням здоров’я населення в Україні нині катастрофічна. Така оцінка не є емоційним перебільшенням, оскільки базується на офіційних даних Організації Об’єднаних Націй і Всесвітньої організації охорони здоров’я.

Нині Україна посідає прикрі для нас позиції за показниками середньої тривалості життя, яка становить 67,5 року (у чоловіків — 61,7, у жінок — 73,4). Далеко попереду Японія (близько 83 років), Швеція та Швейцарія, Ісландія, Італія (81 рік) і ще багато десятків держав Європи, Австралії й Океанії, Північної та Південної Америки, Азії і ряд країн Африки. Навіть серед 15 держав, які утворилися на початку 90-х років на місці розваленого СРСР, Україна посідає за цим параметром 10-те місце. Ще гірший стан справ із загальною смертністю населення віком 15—60 років: у чоловіків вона вп’ятеро, а у жінок — утричі вища порівняно з показниками найбільш розвинених європейських країн (навіть із країн СНД тільки дві мають дещо гірші показники). За 15 років, які минули після набуття Україною державної незалежності, чисельність населення скоротилася приблизно на п’ять мільйонів і на сьогодні становить уже менш ніж 47 мільйонів чоловік.

Україна відстає від багатьох країн і за таким показником, як тривалість здорового життя. Так, у чоловіків у нашій країні вона не сягає і 55 років. У Японії цей показник — 75 років, у Австралії, Канаді, Німеччини, Нідерландах, Великобританії — 72 роки, у США та на Кубі — 68 років тощо. Вища, ніж в Україні, тривалість здорового життя навіть у таких досить бідних латиноамериканських державах, як, наприклад, Парагвай і Сальвадор (у парагвайських чоловіків здорове життя триває в середньому 60 років, а у сальвадорців — 57).

Однією з головних причин, що породили таку плачевну ситуацію, є те, що весь комплекс питань, які стосуються охорони здоров’я людей в Україні, перебуває під опікою єдиного відомства — Міністерства охорони здоров’я. У МОЗу ж через його специфіку серед пріоритетів — на першому, другому, третьому і наступних місцях — усілякі аспекти лікування хворих, боротьба з епідеміями тощо. А контингент здорових людей, проблеми забезпечення здорового способу життя й усунення чинників ризику виникнення захворювань перебувають на периферії уваги цього відомства.

У нашій системі охорони здоров’я дуже перекрученими є уявлення про роль різних захворювань у тій скрутній ситуації, в якій опинилося населення України. Ми всі є свідками тієї величезної уваги і занепокоєння, яке викликає в органів державного управління та засобів масової інформації, наприклад, проблема поширення СНІДу і туберкульозу, що, звісно, правильно. Але ми не бачимо настільки ж активної діяльності стосовно серцево-судинних захворювань, від яких передчасно вмирають у 40 разів більше людей, аніж від СНІДу та туберкульозу разом узятих. Передчасна смертність від серцево-судинних захворювань жителів нашої країни у віці 30—60 років — на першому місці в Європі, при цьому у чоловіків — усемеро, у жінок — учетверо перевищує середні показники західноєвропейських країн.

Якщо матеріальний стан людей і їхній психоемоційний статус, зумовлені економічним і соціально-політичним становищем у суспільстві, розглядати як окрему проблему, то внесок різних чинників у забезпечення збереження здоров’я людей має приблизно таку структуру: на частку сфери лікувальної медицини припадає близько 10%, генетичні й інші спадкові особливості — 15%, стан довкілля — 15%, спосіб життя — 53%, решта — близько 7%. Отже, за орієнтації охорони здоров’я в Україні переважно на лікувальну медицину переважна більшість коштів, матеріально-технічних і кадрових ресурсів витрачається на те, що становить лише 10% усього спектра чинників, які впливають на здоров’я людей і тривалість їхнього життя.

На передчасну смертність населення України впливають такі чинники: режим харчування — 20—25%, тютюнокуріння — 20—25%, рухова активність — 15—20%, вживання алкогольних напоїв — 15—20%, токсичні речовини, необгрунтоване й надмірне вживання лікарських засобів — 6—8%. На решту чинників, включаючи дорожньо-транспортні пригоди, інфекційні захворювання, самогубства й ін., припадає менш як 15% передчасних смертей.

…Виникає резонне запитання: чому в більшості країн, які заведено відносити до цивілізованих, після Другої світової війни поряд із розвитком медицини, що займається хворобами та хворими, інтенсивно розвивається оздоровчо-профілактична медицина, яка займається здоров’ям здорових людей, тоді як у нашій країні розвивався виключно перший із цих напрямів?

Радянська медицина вже в перші роки існування СРСР зіштовхнулася з проблемами величезних мас людей, які постраждали від Першої світової і Громадянської воєн, голоду, епідемій та інших потрясінь. До того ж партійно-державна влада в Радянському Союзі (попри всі її благі декларації) завжди розглядала населення країни переважно зі споживчих позицій — насамперед як робочу силу для трудової та військової діяльності.

У тих умовах, що існували в СРСР у повоєнні роки й надалі, формування здорового способу життя населення, підготовка фахівців відповідного профілю, розвиток матеріально-технічної бази й організаційних засад цієї сфери опинилися в числі другорядних завдань профспілок, міністерств і відомств. Тому цілком зрозуміло, що система охорони здоров’я перетворилася на галузь, пов’язану насамперед із діагностикою та лікуванням хвороб, запобіганням епідеміям та їх подоланням. І, що найбільш небезпечно, у більшості фахівців цієї галузі сформувалася впевненість у винятковій ролі різних методів лікування хвороб в охороні здоров’я населення і зневажливе ставлення до найчастіше більш значимих чинників, які визначають здоровий спосіб життя.

Серед основних причин передчасної смертності в першій половині минулого століття головне місце посідали різні інфекційні захворювання (туберкульоз, пневмонія, кишкові інфекції, сепсис, віспа, поліомієліт та ін.), ефективне лікування яких стало можливим лише після винаходу різних вакцин, а на початку 1940-х років антибіотиків і їх широкого впровадження в медичну практику в 50-ті і наступні роки. У 1950—60-ті й особливо наступні роки стали повсюдно поширюватися хронічні неінфекційні хвороби, що було зумовлено низкою відносно нових чинників ризику — стрімким зростанням гіподинамії у зв’язку з інтенсивною механізацією трудових процесів і побуту людей, розвитком громадського транспорту. В наступні роки ситуація ще більш погіршилася за рахунок стрімкого розвитку телебачення, особистого автотранспорту, комп’ютерних технологій, поширення ігрових автоматів тощо. Не менш негативну роль стали відігравати надмірне харчування, поширення хімічних, а надалі й генетичних технологій у сільському господарстві і харчовій промисловості, інтенсивний розвиток ринку хімічних лікарських речовин, поширення тютюнокуріння, збільшення споживання алкоголю, різке зростання темпу життя і психоемоційні стреси. Стосовно цих захворювань, як показала надалі світова практика, профілактичний напрям розвитку медицини виявився надзвичайно ефективнішим порівняно з лікувальним, попри всі видатні досягнення останнього.

У 1950—60-х роках в СРСР досить широко розгорнули наукову діяльність, у якій превалювали дослідження, головна мета яких — набуття фундаментальних знань про процеси старіння, визначення чинників подовження активного здорового життя тощо. Ініціаторами таких актуальних досліджень багато в чому виявилися українські вчені, котрі продовжили й розвинули ті наукові праці з проблем геронтології, які у 1930—40-х роках вів видатний учений-патофізіолог академік Олександр Богомолець. Передчасна старість і супутнє їй ослаблення життєвих функцій людського організму були представлені нашими вченими як хвороба, зумовлена спадковими причинами, впливом несприятливих зовнішніх чинників і — основне — нераціональним способом життя (надмірним і незбалансованим харчуванням, відсутністю рухової активності або її недостатнім рівнем, тютюнокурінням, стресами і невмінням регулювати психічний стан).

На жаль, ці досягнення належно не реалізувалися в широкій практиці охорони здоров’я, а в наступні роки багато з них були нерозумно втрачені. У середині 1980-х років непродумано закрили Науково-дослідний інститут медичних проблем фізичної культури. На щастя, попри фінансово-економічні та інші проблеми, колективу Інституту геронтології, як і їхнім колегам з Інституту біології при Харківському університеті, все ж вдалося зберегти вагому частину наукового потенціалу.

…Зовсім інакше відбувалися події в розвинених державах Заходу й у ряді інших країн. Там наприкінці 50-х — початку 60-х років ХХ століття було розгорнуто широкомасштабну науково-практичну діяльність, спрямовану на охорону здоров’я населення і підвищення фізичної життєздатності людей. Виявлялися чинники ризику виникнення основних захворювань, визначалися причини підвищення показників смертності, зниження дієздатності людей, скорочення тривалості життя тощо. У численних дослідженнях, у ході яких усебічно вивчалися спосіб життя і захворюваність сотень тисяч людей, було виявлено пряму залежність ймовірності виникнення серцево-судинних і онкологічних захворювань, цукрового діабету, остеопорозу, артриту, хвороб органів дихання, нервово-психічних захворювань від матеріального благополуччя, психоемоційного стану, освіти та загальної культури. А це часто важливіше за такі характеристики здорового способу життя, як раціональне харчування та профілактика ожиріння, відмова від тютюнокуріння, вдумливе ставлення до споживання алкогольних напоїв, обсяг і режим рухової активності, які забезпечують достатній рівень функціональних можливостей різних систем організму. Ці дослідження переконливо показали, що стосовно профілактики згаданих захворювань усі можливості медицини в п’ять-шість разів поступаються за ефективністю чинникам матеріального добробуту, психоемоційного комфорту і здорового способу життя.

Державні структури, суспільство й учені стали шукати шляхи та способи, спрямовані на усунення чи хоча б суттєве пом’якшення чинників ризику виникнення перелічених серйозних захворювань. Поступово у розвинених державах Заходу та деяких інших країнах сформувалися ефективні напрями фітнес-індустрії, націленої на забезпечення високого рівня життєздатності людей, на формування їхнього фізичного та духовного добробуту і такого способу життя, що забезпечує життя без хвороб. У становленні таких напрямів взяли участь мільйони людей, а практична реалізація всього цього призвела до справді вражаючих позитивних результатів. У багатьох країнах за останні 30 років смертність людей молодого та середнього віку від серцево-судинних захворювань скоротилася в кілька разів, середня тривалість життя збільшилося на 10—20 років, різко зросла життєздатність населення, що дозволяє й у віці 80—85 років трудитися і вести повноцінне життя — подорожувати, керувати автомобілем тощо, не кажучи вже про самообслуговування.

Наприклад, 30 років тому Фінляндія мала найвищий у Європі показник смертності від серцево-судинних захворювань серед людей допенсійного віку. Однак потім уряд став активно впроваджувати в життя державну політику, спрямовану на широке використання населенням різних форм рухової активності і культивування інших складових здорового способу життя. Сьогодні смертність від серцево-судинних захворювань знизилася на 80 відсотків. Така модель оздоровлення населення настільки ж успішно реалізована в Нідерландах і ряді інших країн.

Здоровому способу життя приділяється належна увага не лише в економічно високорозвинених і соціально благополучних державах, але й у значно бідніших країнах. Наприклад, на Кубі за всіх фінансово-економічних труднощів, пережитих нею протягом багатьох років, ефективно діють і лікувальна медицина, і загальнодержавна система, спрямована на впровадження здорового способу життя, зміцнення здоров’я населення та його довголіття. Одним із наслідків такої державної політики є те, що середня тривалість життя на Кубі становить 76 років, як і в США, а період здорового життя наблизився до 70 років.

Практична реалізація такої державної політики в Україні неможлива без наявності достатньої кількості висококваліфікованих спеціалістів оздоровчо-профілактичної медицини. Такі спеціалісти повинні мати глибокі знання з усього комплексу біологічних, медичних, соціальних, психологічних й інших проблем здорового способу життя, профілактики захворювань, усунення чинників ризику, діагностики, реабілітації тощо.

Спеціаліст оздоровчо-профілактичної медицини повинен уміти пояснити людині, яка прийшла до нього, що коли, наприклад, вміст холестерину в сироватці крові суттєво перевищує норму, то ймовірність виникнення тяжких серцево-судинних захворювань зростає в чотири—сім разів, а також пояснити необхідні для запобігання цьому небажаному явищу шляхи та засоби немедикаментозної нормалізації ситуації — із використанням різних чинників здорового способу життя. Такий же підхід має реалізовуватися і до ще більш небезпечного чинника ризику — підвищеного кров’яного тиску.

Треба знати й те, що ризик розвитку серйозної серцево-судинної патології у чоловіків молодого та середнього віку в кілька разів вищий, ніж у жінок. А стосовно розвитку остеопорозу — картина зворотна: жінки, починаючи з 30—35-річного віку, щороку втрачають до 1—1,5% кісткової маси, у чоловіків же цей процес протікає вдвічі-тричі повільніше. До речі, жодними лікарськими засобами та дієтами уповільнити цей процес не вдається, якщо паралельно не застосовувати фізичні навантаження силового характеру.

Подібних прикладів можна наводити сотні. Всі вони становлять сукупність міждисциплінарних знань, що належать до проблем харчування, рухової активності, корисних і шкідливих звичок, нормалізації сну, співвідношення роботи та відпочинку, усунення стрес-факторів тощо.

Не менш значимим є й завдання організації в Україні системи підготовки спортивних лікарів. Спеціалісти спортивної медицини, котрі мають необхідні знання та професійні навички, потрібні сьогодні як у спорті вищих досягнень (де часто трапляються травми та захворювання, зумовлені специфікою тренувальної і змагальної діяльності спортсменів), так і у сфері масового спорту та фізичної культури широких мас населення.

На жаль, такі напрями, як оздоровчо-профілактична медицина, фізична реабілітація, спортивна медицина, яка інтенсивно й успішно розвивається в багатьох країнах, досі не здобули належного визнання та реалізації в Україні. Адже проблематика всіх трьох напрямів є не відомчою, а міжгалузевою не лише за основними аспектами їхнього функціонування, а й за принципами формування системи підготовки спеціалістів. Існуюча ж нині в нашій країні система охорони здоров’я за своєю суттю мало зацікавлена в розвитку здорового способу життя населення, подовженні його активної фази та профілактиці захворювань, підготовці спеціалістів відповідного профілю — тим більше в нинішніх умовах інтенсивної комерціалізації медицини.

* * *

Очевидно, що завдання забезпечення належного здоров’я здорових людей в Україні мають бути віднесені до числа першочергових пріоритетів державної політики, до актуальних вузлових сфер національних інтересів країни, а превентивно-оздоровчу роботу на всіх етапах життя людей слід розглядати як ефективне інвестування, що справляє величезний позитивний вплив на економічний і соціальний розвиток суспільства. З урахуванням цього давно назріло й потребує продуманого, невідкладного вирішення питання про необхідність оперативної розробки, затвердження і реалізацію національної програми, мета якої — збереження та зміцнення здоров’я наших здорових і відносно здорових співгромадян. На відміну від різних програм, що приймалися раніше в галузі охорони здоров’я, у цій національній програмі, яку ми пропонуємо назвати «Охорона здоров’я здорових людей», відповідальність за організацію та здійснення роботи має лягти на всі гілки влади та підзвітні і регулярно контрольовані територіальні й галузеві багаторівневі структури, а не бути прерогативою одного відомства. Саме такий підхід є єдино можливим для реалізації широкомасштабної політики Всесвітньої організації охорони здоров’я щодо профілактики хронічних неінфекційних захворювань, подовження і підвищення якості життя населення нашої країни.