Аз живея за любов...

«Я живу для любові» — старий болгарський шлягер... Сьогодні його вже не почуєш навіть у виконанні ресторанних оркестрів, щоправда, кажуть, ще можна знайти на дисках із записами міських романсів.

А років двадцять тому цей шансон щовечора звучав у виконанні оркестрика варненського будинку журналістів. Співали «Червено вино...», а ще грайливу пісеньку про легковажну пасажирку маленького пароплава і багато, багато іншого...

Але наша болгарська історія почалася більш як півстоліття тому з листування між двома піонерками — київської і тирновської (тоді такий спосіб зміцнення інтернаціональної дружби був досить поширеним). Дівчатка росли, одна закінчила інститут зв’язку, друга — факультет журналістики, вийшли заміж, одна народила доньку, друга — сина. Турбот додавалося, проте листування тривало і переросло в дружбу на десятиліття, взаємні візити, стосунки, непідвладні, як виявилося, навіть смерті.

Скепі приятелі

Дорогі друзі — Мілка і Недялко Цаневи — запросили нас до Болгарії 1969 року. Тоді болгари жартома називали себе шістнадцятою радянською республікою. Тоді при самому згадуванні про гостей із СРСР відчиняли закриті на перерву відділи софійського універмагу, по дорозі на Шипку у вікна нашого «Москвича» протягали руки з пляшками пива співробітники пловдивського пивзаводу, які їхали на відпочинок, у селі Торговишко під Велико-Тирновом нас просили просто так пройтися від будинку до сільського магазину: «Всі хочуть бачити руснацей!».

Ми піднімалися на Шипку, і засмучувалися, що мало знаємо про боротьбу за визволення болгар від турецького ярма, вперше в житті їли «охлюви» — виноградних равликів, котрих щойно самі зібрали, насолоджувалися «баничками» — пиріжками із сиром, пили «кисело мляко», рідкісні у нас тоді кока-колу і швепс, куштували «топлі пуканки» — таку поширену сьогодні повітряну кукурудзу...

Ми проїхали всю Болгарію — від Софії через Несебр, Кітен і Ропотамо до Золотих пісків; на кордоні з Туреччиною серед поля у нас «полетів» диск зчеплення, страшний дефіцит, і його висилали зі столиці літаком — українські друзі не можуть рухатися по країні далі...

З роками змінювалися ми, змінювалася Болгарія, дедалі більше роздратування викликали юрби мішечників вітчизняного розливу, котрі заповнювали магазини, неможливість купити що-небудь путнє «за рублі», а лише за леви і долари, та й ставлення до «старших братів» ставало дедалі прохолоднішим.

Але з болгарськими друзями ми встигли ще злітати у Ленінград на білі ночі; Недялко ловив у Дніпрі одному йому знаних їстівних молюсків і смажив їх у духовці; потім Мілка приїжджала навідати нас у «Домжур», а згодом прийшла від її доньки, Росіци, сумна звістка...

На добрий десяток років ми одне одного загубили.

Симпозіум на заварявані

Про електрозварювання живих тканин «Дзеркало тижня» писало не раз. На відміну від більшості вітчизняних медичних розробок, доля яких навіть після визнання дуже однозначна (закінчується усе тим, що немає грошей на впровадження, колишні ентузіасти задовольняються отриманими званнями, посадами і преміями), ця має як практичне, так і наукове продовження. Новий метод застосовується в кількох клініках і досить успішно конкурує зі звичними, які, втім, нерідко дають ускладнення, шовними методами (зроблено вже близько 7 тис. операцій). Нехай в обмеженій кількості, але випускаються джерела струму й інструментарій, метод демонструвався у США, Росії і викликав жвавий інтерес. І от — Болгарія...

Виявилося, що зварювання — один із перспективних напрямів діяльності болгарського науково-технічного союзу, і голова секції зі зварювальних методів доктор Марін Белоєв запропонував академіку Б.Патону направити до Болгарії групу інженерів і лікарів для ознайомлення медичної і технічної громадськості з новим методом.

Міжнародний симпозіум «Зварювання живих тканин» відбувся у Софії восени 2006 року і викликав безсумнівний інтерес. До складу делегації України входило шість осіб — три лікарі і три інженери, до нас приєднався і менеджер із США Д.Родінс, котрий фінансово підтримує цю роботу через Міжнародну асоціацію «Зварювання» при Київському інституті електрозварювання. Перекладачем делегації прикріпили нашу співвітчизницю, інженера-зварника Галину Павлову. Вона дбала про нас як турботлива мама.

У перший день на розширеній прес-конференції в науково-технічному союзі журналісти виявили великий інтерес до проблеми і наступного ранку усі провідні газети вийшли з інтригуючими заголовками.

Власне конференція, на якій були присутні і хірурги, і теоретики медицини, і численні виробники болгарської техніки (і не лише зварювальної) пройшла чисто — голки не підточиш. Метод оцінили як революційний, як майбутнє хірургії, і було виявлено безсумнівний інтерес до його впровадження у країні. Окремо зазначалося, що Болгарія стала фактично другою країною після США, де метод представлено так докладно.

На третій день симпозіуму у Військово-медичній академії (величезному госпіталі, який сьогодні, за чутками, чи то вже став натовським, базовим, чи то готується до цієї події) відбулася демонстрація застосування методу на експериментальній тварині. Хірурги й інші фахівці спостерігали безкровну операцію розтину черевної і грудної порожнини свині, електрозварювальне видалення частин печінки і селезінки, а також легені, зварювання кінців великої артерії, зварювання тонкої кишки за допомогою спеціального пристрою на зразок одномоментного зшивача, обладнаного замість скобок електродами.

Болгарська медицина

Медициною незадоволені у всіх країнах — принаймні там, де мені довелося побувати.

І болгари незадоволені своєю страховою медициною. Лікареві доводиться обслуговувати тисячі пацієнтів, а талонів-направлень до вузьких фахівців вистачає ненадовго, решті хворих — або приходити через місяць, або за ріг — до приватної клініки чи кабінету.

Щоправда, ставка лікаря-початківця у Болгарії мало не втричі вища, ніж в Україні, а зарплата лікарів досвідченіших і вищих за посадою тягне на нашу професорську. Та ще й доплати від «страхових» хворих. Словом, виходить стерпно, хоча лікарні тільки облаштовують, європеїзують.

Побували ми і в колишній урядовій клініці, розташованій на околиці, у зеленому масиві, як наша Феофанія. Тут і мармурова підлога, і рояль у холі, приголомшливі операційна і реанімація (за свідченням бувалих колег, у Києві нічого подібного немає ніде). Кажуть, що тепер тут лікується народ, але я цього стверджувати не буду. Зате на відміну від нашої високопоставленої лікарні, хоча вже й порядком застарілої, тут проводяться пересадки серця, печінки, нирок, складні судинні і серцеві операції — тож комфортні умови використовуються на всі сто.

Принаймні лікарі справили найприємніше враження і загальною культурою, і кваліфікацією. І теж хочуть освоїти зварювання.

Наші діти

Але історія була б вочевидь неповною, якби я не спробував знайти дітей і онуків Мілки і Недялко Цаневих. Біда в тому, що я знав лише їхні імена, стару адресу батьків, а решта зникла разом із записником, який поцупив кишеньковий злодій замість гаманця в київському тролейбусі...

Однак наша «мама» Галина знайшла і Росіцу, і Любомира менш ніж за добу. Увечері в готель приїхали діти наших друзів, уже майже п’ятдесятирічні. Вони знайшли себе в нинішньому непростому житті: у них своя справа — випуск лазерних верстатів з автоматичним управлінням.

Ми згадували наших батьків, наші з ними пригоди по дорозі до моря, коли в горах нас застали селеві потоки, і я просив Недялко перечекати, але він уперто гнав свого «Москвича», приказуючи: «Російський танк пройде усюди!». І пройшов!

Згадували, як вечорами виносились із нехитрих бунгало «почивної» бази ковдри, розставлялася на них крижана «Мастічка» або «Ракія» і закуска з огірків- «крастовіц». Недялко «свіріл на мандоліна», нас вчили старих пісень і тих самих згаданих шлягерів, а мене прозвали «касапен» (головоріз), зважаючи на професію...

Росіца і Любомир обіцяли приїхати в Україну, продовжити дружбу на пам’ять про своїх батьків і заради майбутнього наших дітей і онуків. Хочеться вірити.

…А ми поки що розробляємо нові види зварювання тканин — плазмову аргонову і термоструминну, співпрацюємо з військовими, роботи вистачає. Тож жива ще українська наука, якщо приймають нас в інших країнах, визнають наші пріоритети, приїжджають у гості для освоєння методик і запрошують самі. Аз живея за любов, аз живея за робота...

Але це вже зовсім інша пісня.