ЗАМАХ НА ВЛАДУ, АБО ОСВІТА З ЧАСТКОЮ «НЕ»

Проекти сьогодні в моді. І як кожне модне явище, мають як незаперечні плюси (розширення світоглядних обріїв,руйнування стереотипів, інколи навіть вихід на якісно новий рівень), так і не менш очевидні мінуси. Один із головних і таких, що трапляються найчастіше, — мінімальна користь для суспільства в цілому, м’яко кажучи, розбіжність між проголошуваними цілями та реальними результатами. Наскільки буде успішним розроблений групою вітчизняних дослідників у співпраці з МОН України й підтриманий Програмою суспільної трансформації Центральної та Східної Європи міністерства закордонних справ Нідерландів міжнародний проект «Розвиток освітньої політики на місцевому рівні», сьогодні прогнозувати важко: починання стартувало буквально днями. Але старт цей був вельми цікавий, продемонстрував не просто актуальність — болючість порушуваного питання й дуже серйозну стурбованість і освітян, і представників громадських організацій процесом псевдодемократизації української школи.

Своєрідною точкою відліку «Розвитку...» став семінар «Проблеми і перспективи розвитку середньої освіти України». Усі його учасники змогли не лише вдосталь подискутувати на задану тему, а й ознайомитися з першими результатами досліджень, проведених експертами проекту. Ось яких основних висновків вони дійшли.

Великою помилкою є те, що нові програми для української середньої школи розробляють виключно вчені АПН, а не групи, до складу яких входили б найкращі представники найперспективніших професій, — інженери, підприємці, проектувальники, аналітики, програмісти й т.п. Лише з їхньою допомогою, переконані експерти, можна оновити зміст освіти. Але головна проблема не тільки й не стільки в тому, який зміст освіти сьогодні визнає доцільним АПН (хоча сумніви щодо актуальності й потрібності тих або інших предметів обгрунтовані). Дуже важливо, як ці зміни впроваджуватимуться. Чи не проігнорують їх, а то й не сприймуть учителі та керівники на місцях? Адже досвід інших країн наочно демонструє: реформи в цій сфері гальмують саме неготовність і небажання педагогів сприяти таким трансформаціям. Результат — неможливість перейти до нових стандартів, на сучасну методологію викладання.

В Україні досі не оцінено рівня освіченості населення — ми так і не знаємо, наскільки відповідають йому вимоги й записані в екзаменах та стандартах кваліфікації й уміння (до слова, такі дослідження було проведено в більшості держав Центральної та Східної Європи). У нашій країні так і не відбулося загальнонаціональне обговорення проблем змісту освіти й не вироблено єдиної стратегії поліпшення його якості в нових умовах, на новому етапі розвитку держави.

Уряд України проголосив перехід до державно-громадської системи управління освітою. Водночас процес її становлення відбувається надзвичайно повільно і непослідовно. Занадто жорстка вертикаль керівництва—підпорядкування провокує розриви в наявній адміністративній ієрархічній системі. Отож відбувається дублювання функцій центральних, обласних та районних органів управління освітою. Крім того, величезна кількість узятих на себе державою й регіональними адмінорганами зобов’язань залишається без відповідних організаційних ресурсів. Таким чином, за надмірної концентрації влади в руках у держави існують прогалини й невідповідності в розподілі повноважень, а нерідко відсутня сама можливість їх виконувати.

Актуальними проблемами фінансування середньої освіти залишаються непрозорість процесу формування й використання бюджетів с/ш, неефективне освоєння громадських ресурсів і неможливість (через недосконалість законодавства) активно залучати альтернативні джерела фінансування.

Ну, а про участь громадськості та батьків в управлінні освітнім процесом сьогодні, на думку експертів проекту, взагалі говорити не доводиться. Нинішні органи громадського управління школами, вважають аналітики, — не більш ніж формальність.

Ще жорсткіше й, безумовно, емоційніше на тлі невтішних висновків експертів проекту звучали виступи учасників семінару. Так, директор гімназії ім. Т.Шевченка (м. Кіровоград), депутат Кіровоградської облради Віктор Громовий переконаний, що школа стала заручником великої та містечкової політики. У політично нестабільних регіонах, таких як Кіровоградщина, директорам шкіл не до праці — вони беруть участь у політичних баталіях. Крім того, вважає пан Громовий, ми занадто багато розмірковуємо про забезпечення рівного доступу до якісної освіти, але досі ні на крок не просунулися на шляху розв’язання цієї проблеми. У результаті поруч зі зразково-показушними навчальними закладами з’явилася величезна кількість шкіл-«відстійників», прогресує процес деградації сільських навчальних закладів середньої ланки.

— Ми говоримо про педагогіку гуманізму, але на регіональному рівні не створюємо нормальних, гуманних умов для навчання дітей у школах, — констатував В.Громовий. — Місцеві бюджети не можуть забезпечити навіть безперебійного тепло- й водопостачання с/ш. І це — гуманна школа?! Ми говоримо про ІТ-технології, комп’ютеризацію процесу навчання. А в Кіровоградській області на сьогодні один комп’ютер припадає на 169 учнів! Якщо комп’ютеризація й надалі йтиме такими темпами, то ми завершимо цю програму років через сто...

У нашій країні відсутнє бачення стратегічного напряму руху освітнього процесу — така думка директора видавництва «Перше Вересня» Марини Мосієнко. Держава проголосила системну реформу, а насправді спостерігаємо лише спорадичні авторитарні дії під «маскою» реформи. Несподівано ухвалюється рішення про запровадження дванадцятибальної системи, зменшення кількості сільських шкіл, початок навчання з шестирічного віку. І при цьому ніхто не враховує, що ті ж таки шестирічні діти (це засвідчує безліч досліджень) просто фізично не готові до навчання в школі.

— Україна не має громадського поля, здатного впливати на систему освіти, — резюмувала Марина Мосієнко. — Немає достатньої кількості ефективних недержавних суб’єктів. Тому нині реальні лише локальні проекти, мета яких — «намацати» механізми (сьогодні вони геть-чисто відсутні) взаємодії громадськості та влади.

Безумовно, і учасники семінару, і експерти проекту не лише ідентифікували «больові точки» української освіти, а й спробували запропонувати рецепт «протиотрути». Так, серед рекомендацій експертів — запровадження механізмів громадського контролю над використанням бюджетних «освітніх» коштів. Проблеми незадовільного забезпечення тих-таки сільських шкіл можна частково розв’язати шляхом створення шкільних округів (до слова, в їх необхідності переконані й багато учасників семінару), які об’єднають і міські, і сільські с/ш. У такий спосіб на місцевому рівні вплив громадськості та батьків на органи управління освітою багаторазово зросте: це більш ніж наочно демонструє досвід США. Крім того, шкільні округи сприятимуть фінансовій автономізації навчальних закладів середньої ланки та збільшенню їхніх можливостей у справі самоврядування й самоорганізації.

«Семінаристи» говорили про необхідність створення експериментального майданчика, на якому можна було б «обкатати» весь позитивний досвід українських шкільних директорів-експериментаторів. Надійшли пропозиції і про внесення змін у законодавство щодо ролі й участі НГО в розробці освітньої політики. Учасники семінару наполягають: процес створення стандартів освіти слід кардинально змінювати. Зокрема сформульовано завдання переходу до профільної школи, а як його реалізувати, поки що ніхто не знає.

Одне слово, ділових, а головне — цілком реальних пропозицій надійшло чимало. То ось чи захочуть до них прислухатися ті, від кого безпосередньо залежить стан справ у галузі? Адже для того, щоб визнати й виправити свої помилки та недоліки, а тим більше поділитися реальною владою, самого реформаторського запалу не досить...