Законотворче невігластво

Цікаву інформацію про перебіг одного голосування у Верхов­ній Раді оприлюднив у соціальній мережі депутат Андрій Па­рубій.

На голосування було винесено постанову про відзначення річниці «Руської трійці» - літературного угруповання, яке розпочало на початку ХІХ ст. націо­нально-культурне відродження в Західній Україні.

Чечетов, для якого назва «Русь» і похідний від неї прикметник «руський», вочевидь, асоціюється не з давнім найменням України, а з першим рядком колишнього гімну СРСР, задоволено розтлумачив однопартійцям, що «Русская тройца» свідчить про тогочасне розуміння в Галичині важливості дружби братніх народів. Після такого «роз’яснення» за помахом Чече­тової руки постанова була прий­нята одноголосно.

У цьому випадку невігластво депутатської більшості нинішнього складу Верховної Ради допомогло відзначити подію національного історико-культурного значення. Проте в цьому ж сере­до­вищі спостерігаються цілком свідомі намагання реанімувати фальшиву, успадковану ще від царської Росії, ідеологему, що переносила давню назву України на Російську імперію. Відповідно разом із назвою Російська імперія привласнювала, без жодних на те історичних підстав, і Київську Русь. Внаслідок такої підміни Україна позбавляється власної історії, а український народ втрачає право бути її суб’єк­том, перетворюючись на складову «три­єдиного російського народу». Ця фальшива теорія викладена і в сучасних російських підручниках з історії, за якими вчаться школярі Росій­ської Фе­де­рації.

Однак і в Україні у керівній верхівці і в законодавчому органі не бракує прихильників зазначеної імперської ідеологеми. Одним з найактивніших її пропагандистів, окрім міністра освіти і науки, молоді та спорту, є депутат Вадим Колесніченко - заступник голови фракції Партії регіонів і голова громадського руху «Русскоязычная Украина». Нардеп відзначається надзвичайною плідністю у законотворчій діяльності. Йому належить понад 30 (!) законопроектів про надання російській мові статусу державної. Серед запропонованих ним законопроектів є й такий, що стосується реанімації радянського тлумачення прикметника, похідного від назви «Русь». Це зареєстрований В.Колеснічен­ком у Верховній Раді проект постанови №7379 від 5 листопада 2010 року «Уточнення понятійного апарату мови діловодства, державних органів влади, судочинства, тощо (стосовно роз­межу­вання прикметників «руський» та «російський»)». У проекті В.Колесніченко зазначає, що значна частина громадян України ідентифікують себе як представники «руської культури», носії «руської мови», яка виникла і формувалася на території Украї­ни паралельно з українською мовою та культурою. Заміна прикметника «російський» на «руський», згідно з пропозицією Ко­лес­ніченка, стосуватиметься «тер­мінів, понять, процесів, явищ, що пов’язані з належністю до руської культури, чи лежать своїми коренями в давній державі - Київська Русь».

Показово, що в останньому законопроекті «Про засади державної мовної політики», який В.Колесніченко зареєстрував у Верховній Раді разом із С.Ківа­ловим, до переліку мов, що підлягають дії «Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» нардепи додали русинську мову. Легітимність її як окремої мови, а не закарпатського діалекту української, заперечує більшість фахових мовознавців. Спроби вирізнити русинську мову як окрему від української також не нові. Коріння їх сягає національної політики самодержавної Росії, головним принципом якої щодо поневолених народів було «поділяй і владарюй». Нинішня реанімація цієї старої імперської провокації, призначеної розколоти українців Закар­пат­тя та прилеглих областей Сло­ваччини на два окремих етноси, уже досягла значного успіху на словацькій території. Роз’єднаний на два табори - український і русинський, український етнос, що здавна мешкав на Пряшівщині, за повної байдужості до нього з боку своєї держави нині швидко втрачає свою ідентичність. Значна частина і українців, і так званих русинів уже визначають свою етнічну належність як словацьку.

Слід зауважити, що вводячи до переліку мов, які підлягають дії Європейської хартії, русинську мову, В.Колесніченко і С.Кі­ва­лов порушують одну з обов’яз­кових умов цього документа, в якому зазначено, що «поняття регіональних або міноритарних мов не включає діалектів офіційної (офіційних) мов держави».

Це не заважає В.Колес­ні­ченкові, С.Ківалову, О.Єфремову та іншим депутатам Партії регіонів вимахувати хартією як прапором, що його вони взяли на озброєння у боротьбі, яку проводять під виглядом обстоювання мовних прав національних меншин, насправді воюючи лише за одне - за збереження панівних позицій російської мови в Україні. Не повторюватиму негативних оцінок законопроекту О.Єфремова, С.Гриневецького і П.Симоненка «Про мови в Украї­ні», вони відомі з численних публікацій у науковій літературі й пресі. Нагадаю лише, що запропоновані в проекті зміни до мовного законодавства зазнали критики не тільки з боку вітчизняних науковців, а й від експертів Венеціанської комісії, які, крім іншого, вказали й на загрози, що їх пропоновані зміни становлять для державної мови.

Це, однак, не завадило С.Кі­ва­лову й В.Колесніченкові переписати майже слово в слово текст законопроекту «Про мови в Україні» і подати його як буцімто новий під назвою «Про засади державної мовної політики». Заява В.Колесніченка про те, що в новому проекті враховано критичні зауваження Вене­ціан­ської комісії, не відповідає дійсності. Незначні зміни, внесені в текст нібито нового законопроекту, зокрема вилучення з нього статті про російську мову, а також внесення тези про необхідність застосування принципу плюрилінгвізму, за якого «кожна особа в суспільстві вільно володіє кількома мовами», жодною мірою не впливає на русифікаторську суть законопроекту. Адже в ньому залишився незмінним принцип визначення базового поняття «регіональна мова», для впровадження якої, поряд із державною, достатньо, щоб її носії становили 10% населення відповідної території. Як уже зазначали експерти, застосування такої норми в мовному законодавстві з наданням регіональній мові прав, рівних правам державної мови, в постколоніальній ситуації України призначено лише для російської мови, оскільки загальна кількість носіїв усіх інших мов національних меншин не перевищує в Україні одного-двох відсотків населення. Відтак запропонована норма в 10% стосується лише носіїв російської мови і спрямована на збереження її домінування, досягнутого в радянський період, що означає витіснення української в більшості областей.

Введені в текст обох законопроектів згадки про державний статус української мови, а також про переваги білінгвізму й плюрилінгвізму слід розцінювати як порожні словеса, демагогічний прийом, призначений приховати справжні наміри авторів законопроектів. На підтвердження цього достатньо навести хоча б такий факт із реального життя. С.Кі­валова можна вважати головним правником Одеси, оскільки
він очолює в цьому місті На­ціональний університет «Одесь­ка юридична академія». З багатьох повідомлень у ЗМІ відомо, що нинішній одеський градоначальник Олексій Костусєв проводить у місті відверту антиукраїнську діяльність. Зокрема, він не тільки ніколи не вживає державну мову навіть під час виконання службових обов’язків, але й забороняє підлеглим чиновникам подавати йому документи українською мовою. Проте ми не чуємо від Сергія Ківалова жодного протесту з приводу порушення з боку Костусєва 10-ї статті Конституції України. Уже один цей промовистий факт доводить, що Ківалов не тільки схвально ставиться до антиконституційної практики одеського градоначальника, а й хоче шляхом впровадження зазначених змін до мовного законодавства узаконити її на всій території України.

Треба сказати, що наполегливість, з якою представники правлячої партії воюють за реформування мовного законодавства, була б варта застосування зовсім в інших сферах. Натомість наукова експертиза проекту-плагіату Ківалова-Колесніченка, оприлюднена на прес-конфе­рен­ції, проведеній в УНІАН 23 вересня, викликала неприховану лють В.Колесніченка. Відповідь депутата у блозі на «Українській правді» під назвою «Украинские «ученые» против евроинтеграции» справляє сумне враження. Вражає не лише зміст відгуку, в якому годі знайти бодай одне аргументоване спростування експертного висновку. Вражає його стилістика, яка нагадує публіцистичну практику навіть не 70-х, а 30-х років минулого століття. Текст Колесніченка сповнений лайок, брутальних інвектив, адресованих ученим, як-то: «интеллектуальные невежды», «пещерные противники демократических стандартов», «невежество этих «профессоров» тощо.

Зауважу, що «інтелектуальними нікчемами» нардеп називає доктора юридичних наук Воло­ди­мира Василенка та двох мово­знав­ців з науковими ступенями - Оксану Данилевську і авторку цих рядків, що спеціалізуються в галузі соціолінгвістики, яка вивчає, крім іншого, проблеми державних мовних політик. На­то­­мість всі три автори взірцевого для Колесніченка законо­проекту «Про мови в Україні», який він поклав в основу свого з Ківа­ло­вим проекту, мають освіту інженерів-механіків (П.Симоненко - інженер-електромеханік).

Цікаво підкреслити ще одну обставину. Палким поборником європейських демократичних стандартів виступає особа, якій належить таке висловлювання про Сталіна й Бандеру, зафіксоване у Вікіпедії: «Сталін набагато розумніша і колоритніша фігура, ніж негідник Бандера».

У світлі таких політичних поглядів нардепа досить зловісно виглядає одна із запропонованих норм у останньому його законопроекті, зареєстрованому у Верховній Раді: «Про заборону звуження сфери застосування регіональних мов або мов меншин України». У цьому документі Колесніченко пропонує ввести кримінальну відповідальність за порушення права громадян на використання регіональних мов або мов меншин.

З історичного досвіду мовних політик інших країн - і не тільки централізованих імперій, а й національних держав авторитарного типу - відомі випадки впровадження в законодавство кримінальної відповідальності за невживання державної мови. Наприклад, в Іспанії за режиму Франко каталонців або басків, які розмовляли в публічному місці своєю мовою, могли запроторити до буцегарні. Але введення протилежної авторитарної норми, запропонованої українським законотворцем, - кримінальне покарання за невикористання мови меншини - це унікальний випадок у світовій практиці. Цікаво, як Колесніченко бачить механізм запровадження цієї норми. Уявімо таку ситуацію: громадянин України - поляк, кримський татарин або молдованин звертається до чиновника своєю мовою, а чиновник її не знає, отже, спілкуватися нею не може. Чи не означає це, що чиновник має нести кримінальну відповідальність за звуження сфери застосування відповідної мови - адже саме так слід тлумачити ситуацію в світлі пропонованих Колесніченком змін до мовного законодавства.

А проте, цілком зрозуміло, звуженням сфери застосування якої мови опікується голова «Русскоязычной Украины», і це аж ніяк не польська, кримськотатарська чи молдавська.

Зауважимо, що ні законопроект Ківалова-Колесніченка, ні законопроект Єфремова-Гриневецького-Симоненка не містять статті про відповідальність посадових осіб за порушення їхнього обов’язку вживати державну мову в ситуаціях офіційного спілкування. До речі, така позиція народних обранців не відповідає поширеному в нашому суспільстві ставленню до української мови. Згідно з соціо­лінгвістичними опитуваннями, більше половини громадян вважають обов’язковим впроваджен­ня іспиту з української мови для державних службовців.

Не менш сумнівними є й претензії В.Колесніченка на роль речника російськомовної частини громадян України. В цьому переконують, зокрема, численні негативні російськомовні відгуки в «Українській правді» на його статтю «Украинские «уче­ные» против евроинтеграции». Проте навряд чи Колесніченко дослухається до голосу українського народу. Не для нього так активно працює цей нардеп на ниві мовного законодавства.