Закон Божий — у храм знань

Що спонукало Віктора Ющенка саме тепер поставити перед Міністерством освіти і науки завдання розробити й увести до 1 вересня в школах курс етики віри, сказати важко. Однак своєю заявою він дав поштовх новому виткові дискусій щодо релігійного виховання школярів, які ведуться ось уже кілька років.

Особливу різноголосицю викликала одна з робочих назв курсу — «Християнська етика». Про його розробку й впровадження в шкільну програму говорилося наприкінці червня на минулому круглому столі в Міністерстві освіти і науки. І хоч Президент пояснив свою позицію, сказавши, що «мова йде про Бога, віру в тій чи іншій формі: не ставиться за мету однобічне висвітлення цього питання. Варто взяти загальні підходи всіх церков», більшість дискутуючих упевнені, що дітям намагатимуться прищепити релігійність, до того ж християнську.

— Ніхто й не говорить про «Християнську етику», — стверджує міністр освіти й науки Станіслав НІКОЛАЄНКО. — На території України живуть представники найрізноманітніших релігій: і християни, і мусульмани, й іудеї. Досить багато й атеїстів. От я не вірую, то що — мене зможуть змусити вивчати тонкощі релігійних обрядів? Найближчим часом ми розробимо курс під умовною назвою «Етика релігій», заснований на традиціях духовності, моралі й моральності, й ураховуючи вимоги всіх релігій, представлених у країні.

— Президент на все виділив два місяці...

— Думаю, ми встигнемо до початку навчального року. Тим більше, що досвід і деякий доробок вже є: розроблено курс етики для 5—6 класів, є експериментальні програми й підручники. Це буде не доктринерський курс, а пізнавальний, освітній і розвиваючий. Звичайно, надрукувати для всіх підручники ми навряд чи встигнемо, але рекомендації для вчителів, методичні посібники й програми — напевне.

— Тобто діти вивчатимуть два предмети: звичайну етику й етику релігій?

— Я так пропоную. До того ж перший буде основним предметом, а другий — вивчатися факультативно — за бажанням учня і його батьків.

— А хто викладатиме етику віри — вчителі чи священики?

— Звичайно ж, шкільні вчителі: закон про загальну середню освіту забороняє викладати не педагогам.

— Відродити духовність, ціннісні орієнтири, мораль у суспільстві за допомогою одного, навіть найкращого шкільного предмета, неможливо.

— Уже створюється концепція виховної роботи. Сьогодні головна проблема в тому, що дитина залишилася без належної уваги дорослих. Система позашкільних установ практично зруйнована (нині ми працюємо над наповненням їх новим змістом і поліпшенням фінансування), а батьки часто не готові до виховання дитини, не знають, як це треба робити, не знайомі з віковими й психологічними особливостями дітей. Передусім це стосується неповних і неблагополучних родин.

— Раніше велику допомогу у вихованні дитини подавала релігія.

— Я переконаний, що це повинно відбуватися через такі форми, як недільні школи. Вони сьогодні працюють, до того ж без будь-якої реєстрації в органах освіти.

Спроби ввести в школах предмет, що дає дітям уявлення про релігію — невід’ємну частину будь-якої національної культури, — робилися вже давно. І хоча на державному рівні вони «гальмувалися» на рівні керівництва МОН, у ряді шкіл і навіть цілих регіонів (наприклад, у Західній Україні) такі уроки вже проводяться: розроблено відповідні програми, підручники, методичні посібники. В Українському коледжі ім. В.Сухомлинського уроки етики введено до розкладу з першого класу, а програма предмета й хрестоматія, розроблені колективом учителів, проходять апробацію в рамках всеукраїнського експерименту.

— Виховати в дітей високі моральні якості, патріотичну й громадянську свідомість, ціннісні орієнтири, що ведуть людину по шляху пізнання істини, добра, краси, неможливо без вивчення в школах предметів етико-морального спрямування, — переконаний директор коледжу, член-кореспондент АПН України Василина ХАЙРУЛІНА. — Розроблена нашими вчителями програма «Етика: духовні основи» — це спроба в рамках шкільного курсу на основі вітчизняних духовних традицій пробудити інтерес учнів до питань, пов’язаних з етикою й мораллю, показати необхідність і важливість розвитку духовної сфери людини, допомогти дітям у визначенні власної життєвої позиції.

— Цікаво, як можна виховати, скажімо, повагу на звичайному шкільному уроці?

— А це не звичайні уроки. У нас передбачені найрізноманітніші форми занять: уроки-екскурсії, уроки-подорожі, уроки «відвертих думок», а також семінари, дебати, конференції й інші, які допомагають застосовувати набуті знання й формувати інтерес до пошуку істини, сприяють кращому осмисленню явищ і подій, що відбуваються в сучасному світі. Наприклад, серед тем, які вивчають першокласники, є такі: «Вчинок і провина», «Чого бажаєш собі — так роби й з іншим», «Краса навколишнього світу», «Родина — острів любові». Або в четвертому: «Честь мого роду», «Календар сімейних свят», «Колектив починається з мене», «Умій поважати іншого». У старших класах пропонується вже не тільки обговорити питання психології міжособистісних взаємин, закоханості, честі й гідності людини чи ставлення до смерті, але й ознайомитися з історією етичних учень, поглядами відомих філософів.

Звичайно, до програми включено теми однозначно релігійні. Наприклад, «Православна духовна традиція — тисячолітня традиція нашого народу», «Людина — образ і подоба Божа», «Покаяння як духовне відродження, як визволення душі з полону гріха» та інші. Але головна проблема полягає в тому, що програма коледжу — авторська, і це визнають її творці. А отже, ефективно працювати за нею зможуть далеко не всі, лише ті, хто здатен розповісти дітям про основи християнства, не втративши при цьому світський характер предмета.

Можливо, саме з цієї причини міністерство й не взяло її за основу для створення державної програми «Етика віри», намагаючись розробити більш універсальний курс. Проте, незважаючи на цілком однозначну позицію МОН (толерантність і світський характер предмета) і наявний досвід викладання такої етики, варіанта програми, який би задовольняв усіх, поки що ніхто не запропонував. Оскільки пристрасті (головним чином, політичні) продовжують кипіти, а часу відведено вкрай мало, чого чекати «на виході», невідомо. Особливо, якщо врахувати, що ідею Віктора Андрійовича активно підтримали поки лише священики.

— Президент розуміє, наскільки це актуально й важливо, — вважає голова православного педагогічного товариства Анатолій ЗАТОВСЬКИЙ. — Ми прожили 70 років в атеїстичному суспільстві, і той духовний вакуум, що був створений, сьогодні заповнюється чим завгодно і як завгодно. Люди забули про свої духовні національні традиції, починають оглядатися на Захід у пошуках еталонів суспільного і духовного життя, але не завжди до нас доходять кращі зразки.

Наше завдання — допомогти народу пізнати свої корені. І хоч у нас офіційно проголошено світський характер школи, проте вона мусить відкрити дітям, який слід залишило православ’я в культурі нашого народу. В Україні проголошена рівність релігій перед законом, але це не означає рівність релігій і конфесій перед культурою, перед історією людства, тим більше перед нашою культурою й історією.

— В Україні існують не тільки різні релігії, але й безліч конфесій.

— У шкільному курсі все буде враховано — пропорційно тому внескові, який релігії і конфесії зробили в українську культуру. У багатьох країнах до вивчення релігії ставляться набагато серйозніше. Наприклад, мені стало відомо, що з Ізраїлю мають намір депортувати цілу родину, яка не склала іспиту на знання івриту, іудейської релігії й обрядів.

— Але в них єдина релігія.

— Чому єдина? Там три релігії. Але, скажімо, у католицьких християнських школах вивчають Талмуд. Так само повинно бути й у нас — це культурологічний предмет. Ніхто не буде закликати вести людей у храми. Але знати, що таке єврейське свято Пасхи, що таке християнський Великдень, що значить для мусульман свято Рамазан — повинен кожний.

— Священнослужителі поступово самі прийдуть у школи чи все обмежиться недільними школами?

— Недільні школи є й сьогодні. У Києві, наприклад, 13 єврейських недільних шкіл, і слава Богові. Там люди вивчають основи своїх віровчень. У загальноосвітні школи священики не підуть: хіба що в когось із них є світська педагогічна освіта. Але консультувати, контролювати, щоб у підручниках не було нетерпимості до інших релігій, неприпустимих помилок, ми повинні.

Узагалі, мені незрозумілий цей страх. У Західній Україні вже десять років викладають «Основи християнської етики» — дотепер ніяких проблем не виникало. Якщо взяти закордонний досвід, то, скажімо, у Литві викладають узагалі три курси етики. Більшість там католики — вони вивчають «Основи християнської етики» з невеликим ухилом у католіцизм. Православне населення вивчає «Основи християнської моральності» на основі православних традицій (цей підручник ми переклали українською мовою). А невеликий відсоток атеїстів або тих, хто не визначився, вивчає просто курс етики.

Необгрунтований страх перед релігійним вихованням дітей і можливими при цьому перекосами існує в багатьох. Зокрема серед противників такого поспішного введення в шкільну програму етики на основі християнської віри є представники інших релігій.

От, приміром , як було прокоментовано повідомлення на сайті кримської молоді (під девізом «В ім’я Аллаха, Милостивого, Милосердного): «Дивно вже те, що Президент так легко розв’язав саме питання про припустимість таких предметів у шкільній програмі — церква в Україні, зрештою, залишається відділеною від держави. Саме з цієї причини, втім, уже давно, запропоновано розумний компроміс — «історію релігій». Ющенко, однак, пропонує вивчати «етику віри»: зміст запропонованого терміну дуже туманний, і за бажання від учня можна вимагати наявності віри апріорі. Бентежить і уточнення щодо «підходів усіх церков», адже церкви — це суто християнське явище, їх немає ні в представників інших релігій (але ж кримські татари — мусульмани), ні, тим більше, в атеїстів і агностиків».

Ще емоційніші відвідувачі форумів різних сайтів, серед яких учні старших класів, студенти, батьки. Людей водночас турбує як прихід у школу церковників з неминучим у такому разі нав’язуванням релігійного світогляду, так і викладання християнської етики некомпетентними й неграмотними вчителями.

«Ідея гарна, — говориться в одному з таких виступів, — тільки погано, що вести такий предмет будуть малограмотні вчителі молодших класів — щоб узяти більше годин». «Не всі діти — християни, це правда, — зазначається в іншому. — Тому людина, яка вестиме цей предмет, не повинна бути випадковою і утовкмачувати дітям, що от ця релігія хороша, а хто не вірить, — не вартий поваги єретик». «Сумніваюся, що звичайний шкільний учитель справиться. Ми наражаємося на зовсім зворотний ефект. Саме це й лякає...»

Чимало заперечень висловлюють самі педагоги.

— На мій погляд, сьогодні ми ще не готові до введення в школах курсу християнської етики, — вважає завідувач лабораторії порівняльної педагогіки Інституту педагогіки АПН України Наталія ЛАВРИЧЕНКО. — Це ясно було продемонстровано під час обговорення питання на круглому столі в МОН. У вустах кліриків педагогічна дискусія відразу звелася до з’ясовування представниками різних конфесій того, яка з них зробила більший внесок в українську культуру. Де гарантія, що не відбудеться ретрансляції цього хронічного протистояння на шкільну освіту й молодіжне середовище в цілому? Адже навіть за умови, що предмет викладатимуть світські вчителі, вони можуть бути явними або неявними прихильниками певних релігій і конфесій.

До того ж, є дані, що 40% населення країни не відносять себе до жодної з існуючих конфесій. Чи потрібен дітям із таких родин курс саме «Християнської етики»? Або, може, їм усе ж доцільніше запропонувати вивчати світську етику й навчальні предмети з релігієзнавства? Останні можуть знайомити учнів зі світовими релігіями, передусім як з культурним надбанням людства, розкривати їм сутність і ціннісні основи різних віровчень — способів пізнання людського існування в минулому й сьогоденні.

Такий підхід до морально-релігійного навчання й виховання, на мій погляд, сучасніший і відповідає європейським тенденціям. (Досить показовий той факт, що з проекту конституції ЄС свідомо вилучили тезу про те, що європейська культура й духовність ґрунтуються на християнстві).

В Англії, наприклад, учні можуть вибирати між релігією, марксизмом та іншими філософськими вченнями. У Німеччині релігійні курси хоч і належать до традиційних шкільних дисциплін, діти мають можливість вибирати між ними й курсом світської етики. У Франції навчальні курси, пов’язані з релігійною освітою й вихованням, належать, як і в інших європейських країнах, до блоку наук про життя. Вони передбачають знайомство зі світовими релігіями, що визначили й далі визначають основи духовного життя багатьох мільйонів людей протягом століть.

Вивчаючи такий предмет, як історія-географія, французькі школярі знайомляться з Біблією як з першоджерелом, що найкраще допомагає пізнати історію єврейського народу, зрозуміти історичні джерела іудейської та християнської релігій. На думку французьких учителів, без знайомства з Біблією учням важко орієнтуватися в історико-культурних пам’ятках минулого — живописі, архітектурі, літературі й ін.

Є країни, де викладання ортодоксального православного віросповідання в школах є обов’язковим, як, наприклад, у Греції або Ірландії, де католицька церква бере участь в управлінні 80% початкових і середніх шкіл. Але тут треба враховувати глибину історико-культурних традицій у цих суспільствах, а не намагатися механічно копіювати чужий досвід.