З ОСОБЛИВИМ МІЖНАРОДНИМ СТАТУСОМ

Багато разів зустрічала словосполучення «народна дипломатія», але навіч переконатися, що це таке, раніше не доводилося. Гадаю, під це поняття з повним правом підходить російсько-український проект створення в Харкові міжнародного університету. Ініціаторами починання стали відомі харківські вчені, котрі працюють у різних академічних і галузевих науково-дослідних інститутах та вузах міста, у різних галузях науки. Це академік РАН і НАН України В.Марченко, академіки НАН України В.Єременко, Л.Литвиненко, В.Манжелій, Л.Пастур, В.Рвачов, В.Яковенко й ряд інших учених.

Чому в Харкові?

Аргумент перший. У цьому місті багато разів народжувалися ініціативи з відкриття нових навчальних або наукових інститутів, їхня практична реалізація завжди відбувалася у взаємодії з російською наукою та приводила до очікуваного результату. Один із яскравих прикладів — історія створення в Харкові Українського фізико-технічного інституту, коли між висадкою «наукового десанту» ленінградських фізиків на майданчик інституту, який будувався, і розщепленням (уперше в СРСР!) атомного ядра минуло менш як десять років. Якщо цю традицію продовжити, досягнутий результат однаково відповідатиме інтересам і України, і Росії.

Аргумент другий. Харків, що входив за часів СРСР до п’ятірки провідних наукових центрів країни, і нині має високий інтелектуальний і науковий потенціал. Тут працюють наукові центри, академічні й галузеві інститути, триває підготовка наукових і педагогічних кадрів вищої кваліфікації. Зберігається й розвивається технічний арсенал харківської науки, що включає унікальні установки для проведення ядерних досліджень. Зокрема, з керованого термоядерного синтезу, для вивчення фізики плазми та явищ надпровідності, створення надтвердих матеріалів, дослідження близького й далекого космосу.

Аргумент третій. Харків був і залишається промисловою столицею України. Тут розміщено найбільші підприємства машинобудівного, енергетичного, аерокосмічного й оборонного профілю. Територіально-функціональне розташування промислових підприємств і пов’язаних із ними наукових центрів, а також особливий інвестиційний статус Харкова в рамках національного законодавства й міжнародних домовленостей дозволяє йому розраховувати на створення тут двох-трьох потужних технопарків на кшталт американської «Силіконової долини».

Аргумент четвертий. Харків був і залишається студентською столицею України. Тут працюють понад тридцять державних і комерційних вузів, місто добре пристосоване для навчання й життя студентів. Тут є кілька значних студентських «кампусів», які сьогодні лише частково використовуються за своїм прямим призначенням. Харківський залізничний вузол забезпечує безпересадкове сполучення з усіма обласними центрами України, Центрально-чорноземного регіону й Півдня Росії. У місті працює найбільша наукова бібліотека України, розташовані видавництва й поліграфічні фабрики, що спеціалізуються на випуску навчальної літератури.

У радянські часи понад третина студентів харківських вузів приїжджали на навчання із суміжних областей РРФСР. Місто отримувало своїх кращих абітурієнтів із величезного регіону, де мешкало 50 мільйонів чоловік. Нині територія набору скоротилася вдесятеро, унаслідок чого величезна вузівська система, створювана в нашому місті протягом двохсот років, використовується аж ніяк не на повну потужність. Водночас жодне місто Центрально-чорноземного регіону й Півдня Росії не має достатньої «критичної маси» для того, аби створити в себе університет такого масштабу.

Вуз «із нуля»

У чому ж суть російсько-українського проекту зі створення міжнародного університету?

Ініціатори пропонують за участі Росії побудувати «з нуля» новий сучасний вуз з особливим міжнародним статусом, який зможе дати своїм студентам освіту такого самого рівня, яку одержують нині випускники Московського або Кембриджського університетів. Тут могли б працювати як українські, так і російські фахівці, навчатися як росіяни, так і українці, а також особи, котрі мають громадянство інших країн.

Навчати студентів передбачається за програмами класичного й технологічного університетів, які включають природні, прикладні й гуманітарні науки, а після закінчення вузу видавати їм дипломи, що відповідають стандартам РФ і України. При новому університеті планується відкрити аспірантуру й ради з захистів дисертацій, організувати видання наукових журналів і проведення міжнародних наукових конференцій. А також відновити практику наукових стажувань і обмінів співробітниками та студентами між харківськими вузами та провідними вузами Росії й наукових відряджень, спрямованих на відновлення й розвиток традиційних зв’язків харківських і російських фахівців.

Новий університет міг би послужити потужним імпульсом для розвитку науково-технологічної й освітньої сфер України та Росії. Уже нині харків’яни пов’язують із новим університетом великі надії, зокрема, на приплив у науку талановитої молоді, припинення «витоку умів» на Захід, прорив у впровадженні у виробництво нових технологій. А також на підвищення престижу самої науки, якій в Україні загрожує перспектива стати маргінальною цариною докладання сил та інтелекту. Ухвалення цього проекту могло б стати прикладом значних інвестицій в освіту, на які у влади завжди не вистачає грошей.

Хто дасть гроші?

За всієї моєї безумовної підтримки проекту не можу не пригадати сумну приказку новітнього часу: «На папері малювали, про яри позабували».

Закономірне запитання: звідки взяти кошти для будівництва корпусів? Ініціатори припускають, що місце під забудову майбутньому університету подарує місто. Справді, у Харкові є кілька зручних майданчиків. Серед них — територія в лісопарковій зоні міста поблизу Харківського фізико-технічного інституту. Тут у 70-ті роки вже було виконано згодом незатребувані проектні роботи з розміщення нової споруди Харківського державного університету. Є підходящі місця й у «тихому центрі», поблизу станцій метрополітену.

Передбачається, що для російських і українських студентів, а для навчання тут відбиратимуться за конкурсом найталановитіші, навчання буде безплатним. На перший курс зараховуватимуться близько тисячі студентів. Університет в основному стане випускати фахівців із природничих і гуманітарних наук, але, можливо, і з деяких сучасних фахів, приміром, комп’ютерних технологій, а також з медицини. Для роботи в університеті на постійній основі й на умовах сумісництва з достойною зарплатою запросять кращі професорсько-викладацькі сили з інших вузів міста Харкова. Ректором університету призначать або оберуть українського чи російського вченого зі світовим ім’ям.

А ще потрібне устаткування, меблі, підручники, гроші на оплату комунальних послуг тощо... Ясна річ, за такої ситуації університет від самого початку не може бути самоокупним і потребує, принаймні, у перший період свого існування, державних гарантій і державної підтримки. За підрахунками, проектування й будівництво головного навчального корпуса вузу та створення студентського містечка триватиме приблизно три роки й коштуватиме в цінах 2001-го близько 5—7 мільйонів доларів. Щорічні витрати на утримання університету в період його становлення становитимуть ще близько 2—3 мільйонів. Щоправда, для придбання дорогого лабораторного устаткування планується використовувати допомогу інших, передусім, західноєвропейських університетів, а навчання студентів старших курсів проводити в основному на лабораторній базі харківських НДІ.

Ініціатори, а серед них є й економісти, розрахували, що вже через три-п’ять років після відкриття елітного в кращому значенні слова університету він самостійно зароблятиме гроші, достатні для нормального функціонування й розвитку. Основу стабільного фінансового становища становитимуть плата за навчання студентів і аспірантів із «далекого зарубіжжя», а також прибуток від реалізації наукових проектів. Гарантом і генеральним інвестором ініціатори бачать Росію. Вони переконані, що сам факт участі в проекті РФ здатний сприятливо вплинути на громадські фонди та приватних спонсорів і диверсифікувати витрати. Власне, у харківський вузівський комплекс уже зараз починають вливатися німецькі, австрійські, англійські й інші капітали.

Ініціатори проекту, чудово усвідомлюючи всю складність поставленого завдання, вважають, що завдання цілком можливо розв’язати. — Нині для цього проекту складається сприятливе поєднання місця, часу й обставин, — висловив думку відомий математик Володимир Марченко, дійсний член РАН і НАН України, заслужений діяч науки й техніки України, провідний науковий працівник Фізико-технічного інституту низьких температур НАН України. — Водночас ми уявляємо, як непросто буде домогтися такого самого ставлення до проекту в Києві і Москві. Наша пропозиція має локальний характер і не вирішує навіть сотої частини тих проблем, які нагромадилися у відносинах України й Росії за останні роки. Проте, на нашу думку, це серйозний крок у правильному напрямі.