ВУЗИ КІЛЬЦЯ

За роки незалежності України у сфері підготовки наукових кадрів вищої кваліфікації склалася парадоксальна ситуація. Перманентно зростає кількість людей, котрі навчаються в аспірантурах і докторантурах. Проте далеко не всі їх закінчують, і рік у рік таких «недоуків» стає більше. Частина потенційних кандидатів і докторів із тих або інших причин «випаровуються» в процесі навчання. Є й такі, хто вступає в аспірантуру, аж ніяк не плануючи в майбутньому серйозно займатися наукою. Для них це — просто вигідна, хоч як глянь, форма організації кількох років життя.

З іншого боку, всі аспіранти й докторанти готують дисертації та наукові публікації. Але якщо поглянемо на індекс цитування праць наших вчених у сфері гуманітарних та соціальних наук, спробуємо «вичислити» їхніх зарубіжних колег, котрі використовують результати досліджень українських «соціальників» і гуманітаріїв, результат пошуків буде жалюгідний. Тобто відбувається досить бурхливий зовні, але, по суті, безрезультатний процес.

Ще одна особливість національних аспірантури—докторантури: дуже багато людей захищають дисертації в дуже обмеженій кількості напрямів — економіка, політологія. Кількість кандидатів і докторів згаданих вище наук зростає як на дріжджах, причому більшість їх належить до владних ешелонів. Усі вони готують дисертації дуже швидко й, отримавши ступінь, у цій сфері, природно, нічим не збираються займатися. Та про що йдеться — навіть добре підготовлені молоді вчені, готові присвятити себе служінню науці, у результаті потрапляють в атмосферу, де вони нікому не потрібні, де те нове, прогресивне, що вони здатні привнести, викликає відторгнення, неприйняття в їхніх колег.

Одне слово, пацієнт якщо й не мертвий, то в глибокій комі. Утім, є людина, переконана, що все аж ніяк не безнадійно. Більше того — знає спосіб, з допомогою якого можна реанімувати хворого. Знайомтеся: президент Міжнародного фонду дослідження освітньої політики, кандидат історичних наук, доцент Тарас ФІНІКОВ.

— Кілька останніх років група професорів, керівників кафедр, наукових програм з України, Білорусі, Литви, Польщі та Росії дуже серйозно розмірковувала над тим, як вийти з критичного становища, що склалося у сфері підготовки наукових кадрів, — розповідає Тарас Володимирович. — Ясна річ, одним махом удосконалити всю систему неможливо. Тому першим кроком стала об’єктивна ідентифікація передових напрямів — у кого є реальні наукові школи і хто може «кувати» майбутні наукові кадри не лише для себе, а й для інших країн. Так народилася ідея консорціуму університетів. Це дасть можливість готувати у сфері гуманітарних та соціальних наук вчених, які відповідають сучасним стандартам, знають іноземні мови, вміють працювати на світовому рівні.

У травні торік у Мінську з ініціативи й за активного сприяння Міжнародного фонду «Відродження» представники низки університетів підписали меморандум про створення такого консорціуму. А зовсім недавно в Києві відбулася розширена робоча нарада тих, хто тоді погодився брати участь у цьому об’єднанні, і тих, хто вирішив до нього приєднатися. Таким чином, у нашому співтоваристві сьогодні три українські вузи — Львівський національний університет, Харківський національний університет і Національний університет «Києво-Могилянська академія», Європейський гуманітарний університет (Мінськ, Білорусь), Європейський університет (Санкт-Петербург, РФ) і Університет Вітаутаса Великого (Каунас, Литва). Серед потенційних партнерів — Люблінський університет (Польща), Калінінградський університет (РФ) та низка інших.

Головна ідея консорціуму така. У кожному з названих вище навчальних закладів, де є своя сформована наукова школа, створюється спеціальна програма. В її рамках упродовж трьох років вуз готує аспірантів із усіх університетів —членів консорціуму. Тобто людина, котра бажає вивчити, приміром, філософію, їде до Мінська, історію культури, культурологію, етнологію — до Санкт-Петербурга, соціологію — до Харкова, історію — до Львова.

— Хотілося б уточнити: як саме визначалося, у чому найсильніший той або інший університет?

— Було проведено серйозний аналіз і на його підставі відібрано тих, хто сьогодні в нашому регіоні справді перебуває на передових позиціях. Цей відбір — не результат домовленості «групи товаришів»: така оцінка, зокрема, світового та європейського наукового співтовариства. Адже з тих напрямів, з тих груп наук серед тих навчальних закладів, про які йдеться, існують визнані лідери. Ці вузи працюють за міжнародними програмами з німецькими, американськими, англійськими університетами. І освіта, здобута в рамках цих програм, визнається адекватною найкращим європейським стандартам. Власне, саме тому перелічені вище навчальні заклади і були запрошені до консорціуму.

— Із вашого дозволу, давайте докладніше поговоримо про плюси «консорціумного» навчання.

— Людина, котра вступила, скажімо, в аспірантуру одного з вузів-«спільників», протягом року-півтора отримує досить грунтовну підготовку, вивчаючи до 10—15 курсів. Їх читають із найсучасніших проблем тієї науки (чи групи наук), яку вона збирається вивчати. Причому ці курси читають не лише найкращі спеціалісти цього навчального закладу чи регіону, а й західні «світила». Аспірант (докторант) бере участь у низці літніх і зимових шкіл, одержує щонайсерйознішу фахову методологічну підготовку, а не просто сидить і пише дисертацію, залишений сам на сам. У кожного здобувача — один або два консультанти: наш професор і його західний колега. Кожному надають спеціальні стипендії та гранти, аби людина здійснила кілька поїздок тими місцями, де вона найкраще зможе підготуватися. Кожен аспірант (докторант) має можливість виступити на міжнародних конференціях, опублікуватися в міжнародних журналах.

Нині перед нами виникла дуже серйозна проблема: якщо виходець з України підготував свою дисертацію в Санкт-Петербурзі чи Каунасі, то як зробити так, аби отриманий ним ступінь визнавали не лише там, де він захистився, а й на батьківщині? (До слова, зробити все можливе, щоб людина повернулася в рідні пенати, — одне з головних наших завдань.) Зараз ми досліджуємо законодавчі бази України, Білорусі, Польщі, Росії й Литви, вивчаємо можливості взаємного визнання отриманої академічної кваліфікації й намагаємося намацати механізми, з допомогою яких вдасться забезпечити обопільне визнання ступенів у кількох країнах водночас.

— Скажімо, я планую всерйоз зайнятися історією й вирушаю готувати дисертацію до Любліна. Якою мовою мені читатимуть лекції? Адже польської я не знаю.

— До речі, це питання дуже жваво обговорювали учасники київської зустрічі. Ухвалили таке рішення: робочими мовами консорціуму університетів мають бути англійська, як базова, і одна з мов країн консорціуму, найзручніша для продуктивного спілкування. Крім того, консорціум бере на себе зобов’язання допомогти удосконалити мовну підготовку тих, хто навчатиметься за його програмами.

— Як саме проходитиме відбір аспірантів для участі у програмах консорціуму? Які механізми захисту від хабарництва він передбачає?

— Ми хочемо зробити так, аби в процедурах відбору брали участь працівники не лише того вузу, в чию аспірантуру (докторантуру) людина вступає, а й інших навчальних закладів консорціуму. Погодьтеся, коли процес буде під контролем представників кількох навчальних закладів із різних країн, «протягти» свого протеже навряд чи комусь вдасться.

— Чи має утворюваний консорціум аналоги?

— Такого досвіду в нас поки що не було.

— Тарасе Володимировичу, а за які гроші буде той-таки український аспірант жити й навчатися, скажімо, у Каунасі?

— Всі усвідомлюють, що аспірантові — історику, соціологу чи культурознавцю — це не під силу. Більше того — всі чудово розуміють: якщо висунути як одну з вирішальних умов організацію самофінансування такої підготовки, значна частина найздібніших нікуди ніколи не потрапить. Тому на київській зустрічі дуже багато уваги приділялося розробці спільної стратегії пошуку донорів і підготовці регіонального проекту. Його представлять на спеціальній конференції (в середині 2003 р.) європейським і північноамериканським донорським організаціям. Йдеться про створення пулу донорів, які в сукупності можуть дати достатньо коштів для реалізації нашого проекту. Попередній зондаж засвідчує: задумане нами зустрічає розуміння. А поки що проект фінансує Міжнародний фонд «Відродження».

— Ви казали, що людина, котра закінчила аспірантуру й захистила дисертацію за кордоном, має повернутися на батьківщину. Як гарантувати її повернення? Адже якщо все піде так, як заплановано, консорціум почне продукувати фахівців світового класу. Який сенс їм повертатися в Україну?

— Безумовно, таку людину після повернення протягом певного часу слід підтримувати. Це може бути, скажімо, півтора-дворічна програма додаткових субвенцій, стипендій, виплачуваних їй в рамках, так би мовити, входження у викладацьку, наукову діяльність на батьківщині. Цій особі, природно, слід надати сучасний ПК, під’єднаний до Інтернету, передплату на необхідну їй наукову періодику. Усе це нині також обмірковуємо, аби підкріпити заплановану консорціумом програму. Адже якщо молодий вчений одержить не лише підготовку та можливість захистити дисертацію, а й певні гарантії, що його не забудуть після повернення додому, якщо запрацюють об’єднання випускників й усі члени консорціуму візьмуть на себе зобов’язання їх неодмінно підтримувати, то, гадаю, причин для песимізму не так уже й багато.

— Наскільки я зрозуміла, зараз відбувається процес створення консорціуму. А коли розпочнуться самі обміни — через рік, два, п’ять років?

— Сподіваємося, нинішнього року зуміємо запустити кілька пілотних проектів. Приміром, уже є домовленість: ті навчальні заклади, представники яких збиралися в Києві, можуть розпочати підготовку найкращих випускників і рекомендувати їх для вступу до аспірантур інших членів консорціуму. Особисто я сподіваюся, що вже восени 2003-го з’являться люди, котрі поїдуть зі Львова до Каунаса чи в Мінськ, із Харкова й Києва до Санкт-Петербурга, із Каунаса до Харкова чи Києва тощо. Якщо говорити про повне розгортання, то це, напевно, буде у 2004—2005 рр.

Підкреслюю: все задумане в рамках консорціуму планується не як короткостроковий проект, що зачахне за кілька років. Програми мають стати постійно діючими. Крім того, сподіваюся, консорціум розширюватиметься, до нього приєднаються нові навчальні заклади з інших країн Центральної та Східної Європи.

— А чому у фокусі лише Центральна та Східна Європа? Чому не спробувати (ясна річ, у трохи віддаленому майбутньому, але все ж таки) «втягнути» в консорціум Гарвард, Оксфорд, Стенфорд?

— Річ у тому, що країни Центральної і Східної Європи багато століть мали постійні наукові зв’язки. Тут між людьми, науковими школами склалися вельми тісні й своєрідні стосунки. Розрив і ускладнення цих відносин дуже згубно позначилися на всіх. Ви навіть не можете собі уявити, яке піднесення панує серед тих, хто приєднується до консорціуму. Люди усвідомлюють необхідність перманентного наукового циркулювання: із Вільнюса — в Мінськ, Київ, Львів, Варшаву, Познань, Санкт-Петербург, Калінінград. Необхідно відтворити це кільце.

Щодо західних навчальних закладів, то їм набагато цікавіше контактувати не з одним польським, українським чи російським університетом, а з об’єднанням, мережею з 6—10 вузів. Гадаю, і для великого західного вченого можливість одночасно реалізувати свої плани в кількох університетах привабливіша, ніж в одному. Крім того, він усвідомлює, що отримує в кілька разів більше нових партнерів для досліджень. Та й грантова політика різноманітних фондів орієнтована на різні країни. Тому, здобувши водночас кількох партнерів, ти розширюєш спектр пошуку варіантів фінансування. Таким чином, консорціум — як не глянь, винятково продуктивний проект.

— Водночас ви, напевно, вже проробляли потенційні ризики. Чого слід боятися найбільше під час реалізації проекту «спільників»?

— Безумовно, ризики є. Передусім потрібно знайти розуміння й підтримку з боку урядових структур усіх держав щодо взаємного визнання отриманих кваліфікацій. Адже сьогодні одержання ступеня доктора в Польщі зовсім не означає автоматичне визнання його в Україні. Тому перший ризик — відсутність системи взаємного визнання академічних кваліфікацій та вчених ступенів. Другий — потрібно розв’язати серйозну фінансову проблему, оскільки ця мережа не буде дешевою. Очевидно ж, якщо навчати бодай по 20—30 людей у кожному з п’яти університетів, то їм потрібно не лише дати можливість жити в іншій країні, пристойну стипендію, кошти на поїздки. Крім того, слід оплатити послуги найкращих учених не лише регіону, а й їхніх західних колег. Ну й, нарешті, третій ризик — створення ефективного менеджменту цієї структури, що дозволить усім відчувати себе рівними, коли ніхто не тягнутиме ковдру на себе.

— Якщо все задумане вдасться втілити в життя, то яким ви бачите консорціум років через п’ять-десять?

— У його складі — по кілька університетів із усіх країн Центральної та Східної Європи. Рівноправними членами стали також кілька вузів країн Європейської співдружності. Людина, котра вступила в докторантуру одного з цих університетів, знає: її диплом доктора визнає не лише її батьківщина та країни-сусіди, а й усі держави ЄС. Здобувач, який навчається за програмою консорціуму, володіє, як мінімум, трьома мовами — рідною, англійською та мовою однієї з країн Європейського співтовариства чи країни-сусіда. Він не відчуває жодних труднощів під час переміщення в рамках об’єднання навчальних закладів: один семестр прослухав у Литві, потім поїхав на двомісячне стажування до Німеччини, потім один із його професорів, приміром, іспанець, запросив його на семестр до Іспанії. І при всьому цьому людина пише роботу, пов’язану з історією України в європейському контексті.

— А якщо чесно, ви самі вірите в реальність такої фантастичної, принаймні для сьогоднішньої України, картини?

— Ну, я ж не кажу, що все це відбудеться вже завтра. А ось років десь через п’ять-десять — цілком можливо.