«Востаннє я бачила колегу в черзі по воду»: історія викладачки-переселенки з Маріуполя

02 червня, 2022, 13:00 Роздрукувати
Відправити
Відправити

Як живуть і виживають виші-переселенці

«Востаннє я бачила колегу в черзі по воду»: історія викладачки-переселенки з Маріуполя
Маріуполь, квітень 2022 р. © Getty Images

Ми вже звикли до того, що волонтери збирають кошти на «броники», тепловізори й джипи, а до війни збирали на операції та кисневі концентратори, але таке оголошення я побачила вперше… В мережі збирали кошти для 80 викладачів переміщеного з Маріуполя Приазовського державного технічного університету. Їх прихистили у Дніпровській політехніці. «Якщо маєте можливість, просіть долучитися зарубіжних колег», — писали викладачі-волонтери, намагаючись допомогти колегам із переміщеного вишу.

«Переміщеного» — це гучно сказано, адже після ковіду багато вишів працюють дистанційно. Та й переїзд не виглядав як справжня евакуація, коли хтось знає, як і куди всі їдуть, коли все організовано і за списками… Тут було інакше. Люди, мов ртуть із розбитого градусника, розкотилися переляканими кульками по всій країні і за кордон, кожен сам по собі, і врешті зібралися разом на великій землі, бо мали спільну справу та обов’язок.

А знаєте, чому їм збирали гроші? Не лише тому, що переселенцям потрібно будувати життя на новому місці з нуля. А й тому, що ці люди, які втратили все, не отримували зарплатні півтора місяця.

Бувають же такі збіги — в одній із груп у Фейсбуці, пов′язаних із вищою освітою, я побачила пост викладачки Приазовського державного технічного університету Лариси Капранової саме про цю ситуацію. Пані Лариса — завідувачка кафедри, доцентка, кандидат економічних наук.

Поки ми домовлялися про зустріч, я надіслала запити в МОН і Казначейство — спитати, чому в цих людей немає зарплатні і коли буде. А заодно й про інші, непереміщені виші, яким навіть за комуналку нічим заплатити, бо на рахунки не надходять гроші. Від Казначейства відповіді я так і не отримала, а відповідь МОН була про те, що виплата зарплатні педагогам — то важливо, і все під постійним контролем, і у співпраці… Без конкретики, зате приємно :).

Доки готувалася стаття, нам стало відомо, що кошти на рахунках вишів почали з’являтися, що почали виплачувати й ситуація зрушила з місця. Однак я дуже хочу розповісти історію Лариси Капранової. Так, ця історія «звичайна», одна з вісімдесяти, одна з мільйонів — яку варто знати, аби уявити собі, що переживають на великій землі люди, котрі вирвалися з пекла, і як їм тут живеться.

«Коли я виїжджала з Маріуполя, практично нічого не знала про долю своїх колег. Востаннє бачила одного з них, коли стояли в черзі по воду», — розповідає доцентка економіки. З рештою викладачів уже зв'язку не було. Поки давали світло й інтернет, в університеті не припиняли занять (ще з часів ковіду вони ведуться дистанційно), а потім усе зникло. Та й сам зв'язок обірвався. Він періодично з'являвся буквально в кількох точках міста. «Але я вже не телефонувала нікому з колег, бо мала основне завдання — додзвонитися до сина в Київ хоч раз на три дні і сказати, що ми з татом живі».

Лариса Григорівна з чоловіком жили на околиці Маріуполя й, оскільки поруч не було військових об′єктів, сподівалися, що все минеться, треба тільки трішки потерпіти. «Але коли першого березня у двір нашої багатоповерхівки приїхали наші військові й почали рити окопи, всі захвилювалися, — згадує пані Лариса. — Чоловіки нашого дому перегнали машини за будинок, де менше стрілятимуть. І буквально через пару годин почався перший обстріл двору. А вночі було ще страшніше — від вибухів будинок аж підстрибував, вирвало замки на вікнах, — ми не могли їх зачинити».

Подружжя Капранових вирішило переїхати в центр Маріуполя до знайомих, там було поки що тихо. І як виявилося — вчасно, бо згодом на місці їхньої домівки була велика вирва.

Виносили речі за кілька заходів, у паузах між обстрілами, і ще ж потрібно було забігти з ними за ріг будинку, де стояла машина. Взяли тільки теплий одяг, їжу, воду. Багато винести не могли, не було часу, та й з ними був їхній собака. Однак Лариса таки вхопила свій ноутбук — як же без нього працювати? Коли востаннє виходили з дому, потрапили під стрілянину, з вікон повилітало скло, і пані Лариса найбільше боялася, що її собака поранить лапи. А ось аптечки з собою в неї не було.

Спочатку життя в центрі міста здавалося спокійним, але згодом і туди почало прилітати. Коли за один день було два прямих влучення в сусідній будинок, Лариса з друзями та чоловіком вирішили їхати з Маріуполя. «Я сказала друзям, що якщо почало прилітати, то прилітатиме ще. Сусід по під’їзду виїхав з міста і розповів, що є стихійний евакуаційний коридор, фактично потік машин, яким люди тікають на свій страх і ризик. Ми теж ризикнули ним виїхати, не зважаючи ні на що. Дуже хотіли втекти з того жаху».

Getty Images

Дві сім’ї (Ларисина та її друзів) вирішили їхати однією машиною, бо на дві не вистачило бензину. Довелося залишити ноутбуки й велику частину речей, — у машині навіть люди заледве поміщалися. Ларисин чоловік злив пальне у бак товариша, залишив своє авто, і вони поїхали. Пізніше дізналися, що потім будинок друзів пограбували орки і жодна річ не вціліла.

«Знаєте, тоді я не розуміла, страшно мені чи ні. Напевно, мій мозок десь щось заблокував, бо я почала плакати, тільки коли виїхала з Маріуполя й добралася до Києва. Ось тоді настало ніби полегшення. Ти почуваєшся безпеці, але все це якось почало навалюватися на тебе».

У Києві Лариса Капранова одразу почала розшукувати колег. «Я зателефонувала нашому декану професорці Олені Хаджиновій, сказала, що жива. Вона вискочила з Маріуполя раніше й почала згуртовувати навколо себе наших колег — створила чат співробітників, просила всіх колег, хто з ким вийшов на зв’язок, щоб вони приєднувалися, щоб заповнювали реєстраційну форму, щоб ми бачили, хто зміг вирватися і хто на даний час перебуває в безпеці. Спочатку я змогла додзвонитися лише до двох своїх колег, зараз знаю, що всі викладачі моєї кафедри живі, тільки двоє залишилося в Маріуполі, але вони не можуть виїхати. Одна жінка вже похилого віку, та з нею все гаразд, її будинок вцілів. Інша залишається у Маріуполі, бо в неї літня мама, яка категорично не хоче виїжджати.

Якщо ж говорити про весь університет, то я знаю, що є загиблі колеги, вони похилого віку. Загинув і аспірант нашого університету Роман Кусса. Колись він був моїм студентом. Його поранило під час обстрілу міста, і, на жаль, йому не змогли своєчасно надати медичну допомогу. Тоді вже ніщо в місті не їздило — ні «швидкі», ні МНС, люди мусили добиратися до лікарень самі. Романа вже майже довезли до лікарні, але все-таки не встигли.

Щодо моїх студентів — 90% їх у мене майже на постійному зв‘язку, і щодня виходить на зв’язок ще хтось і каже: «Я тут, я живий, зі мною все гаразд…».

Але є студенти, з якими викладачка поки що не змогла зв’язатися. Їхні товариші кажуть, що вони перебувають у Маріуполі. Боже, бережи…

Пані Лариса зізнається, що викладачам буває нелегко вести заняття: «Завжди боїшся, що тобі хтось скаже, що ось цього твого студента вже немає серед живих».

Зараз викладачі університету ведуть свої пари з різних місць. Хтось із України, хтось із-за кордону. «Одна колега спочатку потрапила до Росії, а потім вибралася звідти. Район Маріуполя, в якому вона жила, дуже бомбили, до людей прийшли російські військові і сказали: «Ви зараз повинні звідси виїхати, інакше бомбардування буде ще сильнішим...». Місто вже почали захоплюапти, і тому цей район і ці люди були відрізані від України. Довкола — тільки окуповані території. Недавно колега змогла виїхати з РФ до Грузії, далі— через Туреччину на Європу».

Лариса розповіла, що багатьох її колег прихистили у Дніпровській політехніці. «Дякуємо колегам із цього вишу, що надали гуртожитки, що допомагають усім, чим можуть, — каже вона. — Вони й волонтерський рух запустили. Проводять консультації, якщо це потрібно, і з бухгалтерії, і з юридичних питань. Тобто всі мої колеги, які приїхали до Дніпра, отримують цю допомогу».

Щоб облаштуватися на новому місці, потрібні гроші. Востаннє Лариса Капранова отримала зарплатню у квітні, і це були виплати за березень. «Щоб їх отримати, ми пройшли, так би мовити, сім кіл пекла. Були проблеми з казначействами областей, до яких ми прикріплені. Всю паперову роботу виконали наші антикризові менеджери, професори, доктори економічних наук Олена Хаджинова та Валерія Колосова. Вони вдвох — це такий локомотив нашого університету. На жаль, наш ректор звільнився, його довго шукали, в нього були проблеми зі здоров’ям . Нині в нас в.о. ректора, доцент Євченко Віталій Миколайович, зараз він перебуває в Кропивницькому».

Лариса каже, що, порівняно з колегами, вона у кращій ситуації, бо знайомі в Києві допомогли їй знайти квартиру. Квартира стара і «вбита», але подружжя пофарбувало та підлатало її і тепер живуть. Але ж на її оплату потрібні гроші. Як і на інші важливі речі, яких ми навіть не помічаємо у своєму житті. А ще — дуже потрібен інтернет і ноутбуки, адже без цього викладачі не можуть працювати. «Це тепер для багатьох проблема, бо грошей, аби придбати все це, немає, — каже пані Лариса. — А якщо ти не можеш вести заняття, то тобі оформляють простій, тобто відправляють на 2/3 ставки, а це копійки. Люди мусять також орендувати житло, а ціни на нього просто неадекватні».

«Коли наш міністр каже, що зарплатню затримують на один-два тижні і це, мовляв, не критично, можна почекати, — не можу з ним погодитися. Коли я жила і працювала в Маріуполі, у мене все було — продукти, речі, і я могла легше перенести затримку зарплатні. А в нинішній ситуації це складно. Так, я розумію, майже всім вишам затримують гроші, та коли університетам-переселенцям кажуть «почекайте», це неправильно. Їм слід нараховувати зарплатню в першу чергу».

«Пані Ларисо, ви зареєструвалися як ВПО? — спитала я. — Отримуєте щось від держави в цьому статусі?» — «Буквально днями прийшли виплати за березень і за квітень. Це дві тисячі», — відповіла вона.

Така сума та за нинішніх цін, звісно, нікого не врятує. Хоча ні, було ще дещо. Лариса Капранова також отримала раз за два місяці коробку з допомогою від Фонду Ріната Ахметова, — на коробці були наліпки з його логотипами. В ній вона виявила дві півкілограмові баночки тушонки, кілограм макаронів, два кілограми борошна, дві пачки рису, шампунь та дитячий флісовий плед. «Дитячий, бо дорослому вкритися цим пледом не вийде». Звісно, все це потрібні речі, але раз на два місяці…Сумно.

Хоча Лариса Григорівна поважний доцент, завкафедрою і таке інше, в неї є давнє хобі — кулінарія. Ще до війни вона випікала смачнющі тістечка, які замовляли навіть кав′ярні. Все почалося з того, що на кафедрі пані Лариси започаткували нову спеціальність — «Підприємництво, торгівля та біржова діяльність». І викладачка вирішила на власному досвіді переконатися, чи можна з нуля запустити якийсь бізнес. «Я запустила виробництво тістечок і цукерок ручної роботи. Саме перед війною планували з чоловіком відкрити свою маленьку кондитерську. Навіть меблі закупили. І коли я приїхала до Києва, насамперед мене потягнуло щось робити з тіста, бо це якась така субстанція, яка дає життя. Спочатку це були пиріжки, млинці, а потім дуже захотілося знову зробити цукерки для сім’ї. Я розуміла, що це майже неможливо, бо немає інструментів. Написала у Фейсбуці пост, що так і так, мовляв, шановні колеги-кондитери та шоколатьє, може в когось є форми, які вам не подобаються, а викинути шкода. Потім знайомі з тієї фірми, в якійсь я колись закуповувала шоколад, підкинули дещицю шоколаду. Потрошку я знову почала робити цукерки. Ми з чоловіком переїхали в цю квартиру, але в ній немає духовки. І дівчина Тетяна, з якою я познайомилася у Фейсбуці, кинула клич, щоб допомогти купити бодай настільну духовку». — «Купили?» — питаю я пані Ларису. «Ще ні, — сміється вона, — ще збираємо й заробляємо на неї гроші». Незважаючи ні на що, маріупольчанка не опускає рук.

«Як Фенікс, відроджується на новому місці», — написала про Ларису Капранову волонтерка Таня. Як відродився на новому місці її університет за підтримки абсолютно незнайомих колег з усієї України. І як обов′язково відродиться наша країна.

Більше статей Оксани Онищенко читайте за посиланням.

Дивіться спецтему: Кількість загиблих внаслідок удару РФ по Кременчуку зросла до 13 Про остаточну кількість жертв російської атаки ще рано говорити. Російські окупанти обстріляли натовп людей в Лисичанську: щонайменше вісім жителів загинули Серед загиблих – підліток 2007 року народження. Україна закликає остаточно виключити Росію з FATF і внести її до “чорного списку” організації Держава також розробляє рекомендації щодо ризиків операцій з російськими активами. Російські військові використовують дерев’яні макети танків на Харківщині, намагаючись ввести в оману ЗСУ – Генштаб Тим часом українські захисники відбили ще кілька російських штурмів у Харківській області. Війська РФ мають частковий успіх поблизу Лисичанська й Бахмута – Генштаб ЗСУ Росіяни хочуть закріпитися на двох ділянках поблизу цих міст. На кількох інших напрямках на Донбасі захисники України відбивають ворожий наступ.
Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК