«ВО ФРАНЦУЗСКОЙ СТОРОНЕ…»

У «ДТ» №3 за 2002 р. під заголовком «Не можу мовчати!» було опубліковано листа доктора Б.Кірхгоффа з Німеччини, керівника наукових досліджень фірми WESER-CHAMPIGNON. У своєму посланні вчений вказав на низку проблем (і навів як доказ конкретні приклади), які гальмують розвиток українсько-німецького співробітництва в галузі науки й освіти. Що, на думку пана Кірхгоффа, засвідчує «небажання й навіть опір старих управлінських кадрів щось змінювати на краще у цій сфері».

Невдовзі редакція одержала листа від ректора Івано-Франківського національного технічного університету нафти й газу пана Крижанівського і двох студенток цього самого вузу, котрі проходили практику на фірмі WESER-CHAMPIGNON. Вони повністю заперечили слова доктора Кірхгоффа, більше того, висували свої претензії. Цитую пана Крижанівського: «За складеними студентами Ольгою Гирною та Христиною Степ’юк звітами про стажування в університеті в грудні 2000 р. було констатовано, що студенти використовувалися фірмою «Weser-Champignon» як дешева й безправна робоча сила (оплата за 10—12-годинний робочий день в шкідливих умовах — до 1200 марок на місяць), а обіцяних фірмою умов стажування не було дотримано».

У публікації «Не можу мовчати!» згадувалося, що пан Кірхгофф надіслав копію свого листа, зокрема, до Міністерства освіти й науки України. Тому кореспондент «ДТ» вирішив звернутися до першого заступника держсекретаря МОН Михайла Степка з проханням прокоментувати нинішню ситуацію в організації практики та стажування українських студентів за кордоном.

— Про лист доктора Кірхгоффа я дізнався з газетної публікації, — з самого початку ошелешив Михайло Филимонович. — Він же досі не звернувся ані до міністерства, ані до мене особисто. Переконаний, якби пан Кірхгофф вийшов із нами на контакт, ми відразу або виправили б чиїсь недоробки, або допомогли б йому розібратися в усьому. Адже в України є свої закони, до яких потрібно ставитися з повагою й діяти в їхніх рамках. До слова, наші німецькі партнери щодо законослухняності взагалі можуть бути прикладом. Спробувала б у них певна фірма (яка не має угоди ані з міністерством, ані з вузом) зірвати людей із будь-якого університету з середини семестру! Ми вельми дорожимо (і я б хотів, аби це обов’язково пролунало в «ДТ») зв’язками з німецькими вузами й усіляко сприяємо їхньому зміцненню та розвитку. Але, підкреслю, зв’язкам цивілізованим, у рамках закону.

— Тобто написане доктором Кірхгоффом, скажемо так, не зовсім відповідає дійсності?

— Я не можу цього стверджувати. Факти, викладені в його листі, опублікованому «ДТ», я не перевіряв. Але вони цілком могли мати місце. Справді, проректор міг не відпустити студента на якусь практику. Чому? Давайте розберемося.

Пан Кірхгофф каже про ігнорування українською стороною певних домовленостей. Але особисто з паном Кірхгоффом МОН України ніяких домовленостей не має! У нас існує певний порядок. Фірма, яка бажає запросити на практику чи стажування українських студентів, звертається до нашого міністерства зі своїми пропозиціями. Ми їх аналізуємо й відповідаємо: на це погоджуємося, із цим — ні, про це домовляйтеся безпосередньо з ректором. Обов’язково мають бути погоджені такі речі, як, зокрема, зміна графіка навчального процесу, питання про взаємне визнання курсів, практики тощо. Якщо цього немає, то чому, скажіть на милість, той самий НТУУ «КПІ» чи Київський національний університет повинні визнавати практику, яку їхній студент проходить на зарубіжному підприємстві? У нас вуз затверджує програму практики. Вона має відповідати профілю підготовки фахівця. Практика — органічна складова навчального процесу. Це — по-перше.

По-друге, потрібно мати домовленості й відносно включеного навчання (це коли ректори вузів напряму домовляються: ваші студенти приїжджають до нас (і навпаки), займаються за певними програмами, а ми зараховуємо їм це навчання). У наявності й цих домовленостей, судячи з тексту листа пана Кірхгоффа, я дуже й дуже сумніваюся.

Хотілося б запитати в шановного доктора й таке: за яким принципом фірма, де він курирує наукові дослідження, відбирала студентів? Адже, скажімо, індивідуальний план підготовки магістра й у ФРН, і навіть у США, де система в/о ще демократичніша, обов’язково узгоджується з керівництвом вузу. Якщо ламається, приміром, графік навчання, проректор має повне право не допустити цього. Крім того, коли фірма з певних причин відбирає студента, не можна забувати, що його рідний вуз також може бути зацікавлений у тім, аби послати свого вихованця на практику до тієї самої Німеччини, але на якесь інше підприємство.

У нас добре налагоджена система обмінів між вузами, завдяки якій українські студенти можуть безплатно їздити на навчання чи стажування за кордон (до слова, серед них чимало й уродженців сіл). І я запевняю свого шановного опонента: відбір при цьому йде лише за одним критерієм — знаннями. На жаль, я не виключаю, що тут може спрацьовувати горезвісне телефонне право. Але критерій, повторюся, один — знання студента.

Є в нас діти з забезпечених сімей, котрі навчаються за власний кошт. Справді, їм можуть запропонувати поїхати на стажування за кордон за свій рахунок. Що в цьому поганого, якщо людина бажає вивчити зарубіжний досвід і має для цього фінансові можливості?

Одним словом, ми вітаємо будь-які ініціативи, спрямовані на те, аби якнайбільше наших студентів навчалися, стажувалися та практикувалися за кордоном. Але ще раз повторю: така співпраця має бути цивілізованою, у рамках закону.