Викреслити російських письменників мало, потрібно згадати своїх

15 жовтня, 2022, 17:00 Роздрукувати
Відправити
Відправити

У школі навчаються за радянським підходом, де українські письменники — якісь нафталінові й ідеалізовані

Уже вщухли дискусії про те, чи варто вилучати твори російських письменників зі шкільних підручників. Тепер учителі працюють за оновленими програмами. А що далі? Я й досі в соцмережах часто натрапляю на міркування, що коли викреслити «вєлікіх і магучіх», то нам залишаться самі знедолені кріпаки, селюки й одвічні страждальці — українські письменники й письменниці. Як викладачка і літературознавиця, я нерідко чую про українську літературу, що вона нудна, а на запитання, що ви читали, у відповідь «Кайдашів», «Енеїду» і якихось ще два-три тексти зі шкільної програми.

А якщо я скажу вам, що ми просто дечого самі про себе не знаємо, ба більше що ми не просто не знаємо, а нас примусили забути, стерти, вичавити з себе нас самих же: нас інтелектуальних, глибоких, освічених, філософських, залишивши з шароварами Гоголя, з вусами й кожухом Шевченка, з хворобою Лесі Українки та з революцією Франка.

Ми не копаємо глибше, бо в школі навчалися за радянським підходом, де українські письменники — якісь нафталінові й ідеалізовані і не мають нічого спільного з нами, сучасними. А в дорослому віці, згадуючи це, ми нечасто беремо з книжкової полички щось українське, бо в нас сидить оте дрібне, меншовартісне, і нам здається, що велике й глибоке — десь там.

Читайте також: Російська література не є такою талановитою, як її описують — чому варто змінити програму зарубіжної літератури

А нам є чим пишатися. Українські письменники посідають у світовій літературі не менш почесну сходинку, ніж російські. Ось кілька фактів. Сподіваюся, вони зацікавлять і надихнуть не лише вчителів, а й усіх, хто хоче краще знати свою культуру та історію.

Валер’ян Підмогильний писав екзистенційні твори задовго до Поля Сартра. «Місто», «Проблема хліба», «Невеличка драма», «Повість без назви» — все це зразки психологічної традиції в європейській літературі.

Українська Лоліта була написана задовго до Набокова київським інтелектуалом Віктором Домонтовичем, автором інтелектуальної української прози, феноменальним письменником і дуже загадковим чоловіком із грандіозним таємничим життям.

Стрічка «Тіні забутих предків» Параджанова, знята за однойменною повістю Коцюбинського, — обов’язкова до вивчення магістрами кінознавства Гарвардського університету. До речі, цей твір часто порівнюють із Шекспіровою трагедією «Ромео і Джульєтта». Тільки наш автор виходить в іншу площину цієї трагедії: виводячи у фокус не тему нездійсненності кохання, а психологічний біль від втрати рідної людини. І відбувається це не в далекій Вероні, а в наших із вами крутезних Карпатах, серед гір із їх міфічністю й магією. Коцюбинський, узагалі, є новатором імпресіонізму, він обожнював Італію, острів Капрі, з якого привіз величезну кількість емоцій, які проросли в його текстах. Мазковість полотен Моне в суміші з музикою Саті чи Дебюссі — ідеальне поєднання з імпресіоністичними новелами письменника. Хоча імпресіонізм у картинах можемо шукати не тільки у французів, а й в українців, наприклад у роботах Олександра Мурашка.

Леся Українка — феноменальна драматургиня, у чиїх творах переплітаються ніцшеанські, християнські, античні мотиви. Не самим «щоб не плакать, я сміялась» багата її творчість, є в неї і переклади давньоєгипетської поезії, переосмислені Дон Жуан та Донна Анна в «Камінному господарі», а її «Бояриня» взагалі була заборонена.

Є в нас і свій «Архіпелаг ГУЛАГ», тільки куди ближчий до української культури, — «Сад Гетсиманський» Івана Багряного, який у 1946 році пише памфлет — гімн гідності «Чому я не хочу вертатись до СРСР?», де різко критикує радянську владу і називає її діяльність геноцидом українського народу.

Читайте також: Льва Толстого — у далекий кут: чи потрібна українцям російська література?

А ще в нас є свій Раскольніков. Так, це всіма нелюбимий у школі Чіпка. Просто з нього зліпили недалекого селюка, який боровся з панами, а насправді ж він — молодий хлопчина, що мав неабиякий потенціал, але під впливом зовнішніх обставин утратив ціннісний орієнтир. Панас Мирний із братом Іваном Біликом спробували в ХІХ столітті копнути психологію людської природи, порушити питання сили волі, вибору й відповідальності та проблеми особистості й впливу соціуму на неї. До речі, текст видавався в Женеві, бо на території України тоді діяв Емський указ, який забороняв друк українських книжок.

А як багато ми не знаємо про нашого Шевченка! Зараз його слова для нас пророчі як ніколи. Ми вже традиційно уявляємо його собі суворим чоловіком у смушевій шапці. Та, крім літературної творчості, він був прекрасним художником, який не цурався малювати оголені портрети, і був ще тим денді: вдягав модні світлі костюми і носив плащ-макінтош (ця обновка коштувала дорого, і її могли дозволити собі тільки справжні модники).

Не знаємо ми, що українські авангардні письменники 20-х років минулого століття мали круту європейську традицію збиратися в закладах і влаштовувати мистецькі вечірки. Вони мали містяк, не гірший за паризьке Кафе де Флор, під назвою ХЛАМ (абревіатура: художники, літератори, артисти, музиканти) у підвалі готелю «Континенталь» на нинішній вулиці Городецького, де творилося модерне мистецтво.

Мало чули ми про гумористичний журнал «Червоний перець» зі 100-літньою історією, що його видавав Остап Вишня, а Довженко малював карикатури; і як цей гумор допомагав виживати в часи тоталітарної радянської влади.

Насправді ми нічого не знаємо про номінованих на Нобеля українських письменників. Наприклад, що Франко був номінантом, а Микола Бажан тактовно відмовився від висунення його кандидатури, бо знав наслідки такої перемоги. Історія з номінацією Стуса взагалі має купу таємниць. Висували й Уласа Самчука, і Олеся Гончара. Чому цієї премії так ніхто й не отримав? З різних причин — то смерть, то радянська система. Не чули ми й про те, що виключне право на переклад текстів Жуля Верна мала українська письменниця Марко Вовчок. Вона переклала 15 текстів.

І скільки таких «не знаємо», «не чули», «забули»…

Читайте також: Російська культура: як «маленька людина» породжує велике горе

Нам із вами робити ці дослідження про себе і відшукувати унікальні напрями розвитку українських літератури й мистецтва, без примітивізму та провінційності, які ще Микола Хвильовий оформив у памфлет філософських шукань, запитуючи нас «Камо грядеши». Вибір напряму як глибини занурення залежить від нашої інтелектуальної готовності та спроможності відшукати, повернути, реінкарнувати і продукувати українську культуру.

І це мають робити не лише ентузіасти-дослідники, круті фахівці, які горять справою, а й держава. Нова освітня і культурна політика це справа всієї громадськості: від вчителя до міністра освіти. Нові шкільні програми і нові підходи у викладанні української класики, — давно час відійти від радянських лекал. Гуманітарні дослідження, робота з архівами, програми повернення наших письменників із забуття мають отримувати належне фінансування.

Related video

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК