Льва Толстого — у далекий кут: чи потрібна українцям російська література?

Під час другої чеченської війни (1999–2009), коли російська армія перетворювала місто Грозний на купу руїн, знищувала чеченські села й заганяла чоловіків і жінок у фільтраційні центри, де їх катували, гвалтували й калічили, героєм дня в очах багатьох чеченців став Лев Толстой. На початку 2000-х опис поведінки царської армії на Кавказі в його повісті «Хаджі Мурат» звучав більш ніж злободенно: «Фонтан был загажен, очевидно, нарочно, так что воды нельзя было брать из него. Так же была загажена и мечеть, и мулла с муталимами очищал ее… О ненависти к русским никто не говорил. Чувство, которое испытывали все чеченцы от мала до велика, было сильнее ненависти. Это была не ненависть, а непризнание этих русских собак людьми и такое отвращение, гадливость и недоумение перед нелепой жестокостью этих существ, что желание истребления их, как желание истребления крыс, ядовитых пауков и волков, было таким же естественным, как чувство самосохранения».

Толстой не був імперцем, він засуджував колоніальні війни та проповідував пацифізм.

Однак, звісно, читати школярам його роман «Війна і мир», який, за словами заступника міністра освіти України Андрія Вітренка, «прославляє армію орків», нині було б недоречно.

А як бути з «Анною Кареніною»? Чи варто українським старшокласникам читати знаменитий твір? Це роман про сімейне життя, про щасливу одружену пару та нещасливих коханців, які знехтували моральними заповідями заради власних почуттів.

Тема війни з'являється в романі лише наприкінці, й автор війну засуджує. Йдеться про визвольний рух на Балканах проти Османської імперії. Не бажаючи відкрито вступати у військовий конфлікт на боці Сербії, російський уряд підбурював воювати волонтерів. (Схожу тактику ми бачили й 2014 року у війні Росії на Донбасі.) Толстой про цих волонтерів і дії російського уряду був досить невтішної думки. Після самогубства Анни Толстой посилає на війну в Сербію її коханця графа Вронського, караючи його цим за гріхи.

Пацифіст Толстой війну з Україною не схвалив би. Та це не означає, що школярам варто прислухатися до його думки. Толстой був одним із найважливіших прибічників отруйних ідей щодо святості російського народу та гнилизни Заходу. Цими ідеями просякнуті чимало його творів, зокрема й «Анна Кареніна». Праведна пара в романі — патріархально російська; грішна — зіпсована західними віяннями.

depositphotos/iriana88w

Згадаймо сцену, де ультрапозитивний герой роману Костянтин Левін поспішає побачити свою майбутню наречену Кіті. Тій 18 років, вона — сама невинність, і саме це тягне до неї Левіна. Але Кіті «не зіпсована» й чарівна не лише завдяки власним якостям, а й тому, що вона оточена незамутненою «руськістю». Насамперед вона є жителькою патріархальної, не зачепленої чужорідними цінностями Москви (а не орієнтованого на Захід Петербурга), й Толстой невтомно на цьому наголошує. Левін зустрічає Кіті на ковзанці (це національна забава), де все сповнене російського духу. Доріжки, що ведуть до ковзанки, прикрашені «русскими домиками с резными князьками»; є тут і національний символ Росії — «старые кудрявые березы», а серед ковзанярів з'являється «мальчик в русском платье». Це той самий кіч із націоналістичним підґрунтям, який і надалі культивується в Росії та пропонується публіці як символ російської самобутності.

 Як і для путінської Росії, усе західне для Толстого є гнилим, усе російське — милим. Коли праведний Левін іде з бабієм Облонським до ресторану, йому огидно, що Облонський замовляє імпортну їжу — устриці, сир пармезан, французьке вино. «Мне лучше всего щи и каша», — каже Левін, цей провісник майбутніх ентузіастів імпортозаміщення.

Погано ставиться Левін і до західної науки. Він презирливо відгукується про англійського фізика Джона Тіндаля, який першим відкрив принцип глобального потепління. У романі простежується й негативне ставлення до західної техніки, що полегшує селянську працю, і презирство до ідеї рівноправності жінок як до вигадки аморального Заходу. (Бідна Анна, яка покохала Вронського, винна ще й у тому, що замість усепоглинаючого материнства зацікавилась архітектурою, технікою та письменницькою творчістю.) Негативне ставлення до європейських цінностей рівноправ’я та розширення прав бачимо ми й у сьогоднішній Росії.

На думку Толстого, західна культура росіянам не потрібна, бо проста російська людина у собі самій несе розуміння Бога й чесноти. І в романі «Війна і мир», і в «Анні Кареніній» головного носія цього знання про Бога звуть Платон. Але це не грецький філософ, який започаткував західну філософію й чимало писав про природу добра. Російський Платон, за Толстим, є простим селянином, який носить у своїй душі все те прекрасне, чого інших треба навчати. Чи варто казати, що після скоєного росіянами в Україні ідея добра, закладеного в російській душі, є щонайменше неспроможною?

Толстой був, як ми знаємо, проти російського колоніалізму, але ідея духовної вищості російської нації звела його пацифізм нанівець. Якщо одна нація краща за інші, то чому б їй із почуттям морального права не почати насаджувати власні порядки в сусідів? І нині саме це ми й бачимо — ідеї Толстого щодо особливого статусу російського народу, що лестять національному самолюбству, проросли й дали пишний цвіт, а концепція пацифізму повністю зів'яла.

Толстой — письменник багатогранний. І не виключено, що коли Росія перестане бути імперією та відмовиться від ідеї власної вищості, його романи знову зможуть посісти місце в шкільній програмі серед шанованих творів. Але наразі нехай романи Толстого постоять на верхній полиці в найдальшому куті.