ВІД УПЕРЕДЖЕНЬ ДО ПОШУКУ КОМПРОМІСІВ

Надзвичайно важливу роль у формуванні добросусідських взаємин України з Польщею сьогодні відіграє освіта. Підтвердженням цього є динамічний обмін викладачами та студентами, проведення спільних освітянських та наукових семінарів і конференцій, спільних проектів, видань тощо. На початку червня у Києві відбулася чергова зустріч засновників Європейського колегіуму українських та польських університетів, який повинен стати основою для відкриття українсько-польського університету. Ми звернулися до ректора Львівського національного університету імені Івана Франка, лауреата Нагороди українсько-польського поєднання професора Івана Вакарчука з проханням окреслити горизонти українсько-польської співпраці в освіті.

— Іване Олександровичу, Львівський національний університет традиційно мав особливо тісні освітні та наукові контакти з вищими навчальними закладами Польщі. Які нові тенденції в розвитку цієї співпраці з’явилися сьогодні?

— Справді, історично склалося так, що вісь Львів—Варшава, як і вісь Львів—Краків визначали особливу інтелектуальну атмосферу, яка постійно приваблювала талановитих науковців і вчених. Львівський національний університет імені Івана Франка — один з найстаріших університетів України з неповторністю його історичної долі, унікальністю і багатством культурної спадщини, в якій злилися воєдино різні культурні світи, розмаїті інтелектуальні ідеї, що лягли в основу наукових шкіл. Тому сьогодні наші студенти, викладачі і професори мають, з одного боку, щасливу нагоду щоденно відчувати пульсування позитивної і творчої енергії потужних інтелектуальних традицій університету, які формувалися впродовж трьох з половиною століть, а з другого — продовжувати цей неперервний процес пошуків істини. У цьому контексті наші стосунки з польськими вищими навчальними закладами мають неабияке значення, оскільки вони найдинамічніші і найплідніші. Ми маємо підписані угоди про співпрацю з тринадцятьма навчальними закладами Польщі. Щороку близько 400 викладачів і студентів нашого університету перебувають у Польщі за різними освітніми програмами обміну та спільними науковими проектами. Приблизно така ж кількість польських освітян, науковців та студентів відвідує Львівський національний університет.

— Сьогодні точиться багато розмов навколо створення спільних комісій для узгодження підручників з історії. Якої ви думки про таку співпрацю? Чи не веде це до намагання трактувати події минулого в іншому світлі?

— Слід зазначити, що подібна практика існує в Європі: маємо позитивний результат французько-німецької та німецько-польської комісії, робота яких тривала десятиліттями. Мабуть, необхідно активізувати і роботу українсько-польської комісії. Про якесь нове переписування нашого спільного минулого не може бути й мови, йдеться про те, щоб у драматичних, а часом і трагічних сторінках історії України та Польщі віднайти те, що вселяє віру у можливість і необхідність формування добросусідських взаємин двох народів, їх здатність забезпечити справді гармонійне співіснування. Наш університет на своєму рівні здійснює роботу в цьому напрямі. Приміром, уже дванадцять років ми спільно з Педагогічною академією в Кракові проводимо серію українсько-польських наукових конференцій «Львів: місто, суспільство, культура». Водночас реґулярно організовуємо спільно з нашими польськими та німецькими партнерами цикл наукових семінарів «Польща, Німеччина, Україна: шлях до спільної Європи». Два такі семінари відбулися в нашому університеті, два — в Німеччині, три — у Польщі. Вважаю, що такі заходи справді сприяють цивілізованому процесові узгодження підручників з історії, оскільки на такі кроки здатні лише демократичні держави, які будують свої стосунки на паритетних засадах.

Надзвичайно плідна освітньо-наукова співпраця склалася у нас з Варшавським університетом, зокрема, з Центром досліджень античної спадщини в Центрально-Східній Європі. Завдяки різним програмам і проектам цього центру ми підтримали розвиток візантології, театрознавства, класичної філології, а також започаткували чимало нових освітніх проектів. Сьогодні наш університет чи не вперше в Україні запровадив міждисциплінарний курс «Філософія науки», який став результатом тісної співпраці представників природничих і гуманітарних наук.

Хочу також відзначити, що в нашому університеті функціонує Центр історичної полоністики, а в науково-дослідному інституті Європейської інтеграції діє окремий відділ Польщі. Я вже не буду перелічувати низку заходів культурно-просвітницького характеру, які відбуваються саме у стінах нашого університету — це дні польської культури, дні відомих польських письменників тощо. Наші студенти та викладачі мають можливість зустрічатися з відомими польськими політичними та громадськими діячами в рамках так званих «Університетських діалогів». Особливо пам’ятною була зустріч з відомим польським діячем, людиною-легендою Яном Новаком-Єзьоранським, який у своєму виступі «Польща вчора, сьогодні завтра» відзначив: «Підтримка Польщею прагнень її сусідів спричиниться до зміцнення її образу і позиції на міжнародній арені. Річ Посполита покаже себе як держава, що вірна своїй традиції «За нашу і вашу свободу», і піклується не тільки про власну безпеку, але також безпеку своїх сусідів».

І тут я хотів би торкнутися ще однієї надзвичайно важливої проблеми. Починаючи з 2003 року передбачено розширення Європейського Союзу (ЄС) на Схід. У зв’язку з членством нових країн в ЄС по-новому виглядатимуть їхні стосунки з країнами-сусідами, які не є членами Європейського Союзу. Польсько-український кордон після вступу Польщі до ЄС стане східним кордоном Європейського Союзу. Перетворення польсько-українського кордону на зовнішній кордон ЄС, на моє глибоке переконання, не повинен призвести до обмеження багаторівневого освітнього, наукового і культурного обміну між Польщею і Україною. Упродовж останнього десятиліття в результаті демократизації суспільно-демократичного життя в Центрально-Східній Європі чинні історично зв’язки і стосунки набули нової динаміки. Обмеження таких контактів різними політичними та бюрократичними перешкодами вкрай негативно вплине на позитивні тенденції і трансформацію України від радянської країни — сателіта в демократичну, правову державу з ринковою економікою європейського зразка. Тому ми маємо намір провести у Львівському національному університеті імені Івана Франка міжнародний семінар, на якому сподіваємося обговорити усі перспективи освітньо-наукової співпраці в Центрально-Східній Європі після вступу низки держав до Європейського Союзу, з детальним аналізом можливих сценаріїв розвитку подій після запровадження Шенгенської візи.

— В усій Європі надзвичайно популярною є програма прикордонного співробітництва сусідніх держав. В Європейському Союзі фінансово заохочують таку співпрацю, зокрема і в освіті. Чи не є прикладом реалізації такої співпраці створення Європейського колегіуму українських та польських університетів?

— Прагнучи прискорити процес інтеграції України та Польщі в європейську спільноту, усвідомлюючи, що рішення Президента України і президента Польщі про утворення Польсько-Українського університету є одним із реальних втілень концепції стратегічного партнерства наших країн, Львівський національний університет імені Івана Франка разом з Київським національним університетом імені Тараса Шевченка та з Національним університетом «Києво-Могилянська академія» виступили співзасновниками Європейського колегіуму польських та українських університетів в
м. Любліні (Республіка Польща) і підписали 19 грудня 2000 р. угоду про його створення. При створенні цього колегіуму ми виходили з того, що новий вимір українсько-польських стосунків можуть закласти ті молоді люди, які знають історію, культуру, чи, скажімо, мову сусідньої держави, а в ідеальному випадку мають можливість навчатися впродовж певного часу разом зі своїми ровесниками по той чи інший бік кордону. Така атмосфера сприяла б творенню цілої мережі міжособистісних контактів, які в майбутньому навіть уже незалежно від професійної кар’єри чи життєвої траєкторії будуть здатні по-новому вибудовувати українсько-польські стосунки. На наше розуміння, саме така ідеологія повинна бути визначальною в майбутньому українсько-польському університеті. Зрозуміло, що паритетність як така на всіх рівнях мала б бути природною і органічною як для колегіуму, так і для майбутнього університету. На жаль, уже на початковій стадії функціонування колегіуму засада паритетності була порушена. Це стосується кількісної диспропорції студентів колегіуму з українського та польського боків, також професорсько-викладацького складу. Щодо фінансової паритетності, то з самого початку наш університет задекларував і надалі дотримується своєї позиції щодо необхідності фінансування діяльності колегіуму не лише з боку Польщі, а й України. До остаточного вирішення фінансування майбутнього польсько-українського університету на міжурядовому рівні Львівський університет зобов’язався утримувати польських студентів, які в рамках програми навчатимуться у нашому університеті.

Відсутність паритетності спостерігається і в представництві провідних університетів серед засновників колегіуму. Так, з українського боку представлені три провідні навчальні заклади, з них два — найпрестижніші столичні, тоді як з польського боку — лише вищі навчальні заклади Любліна. До творення майбутнього українсько-польського університету не мають на даному етапі жодного стосунку такі потужні заклади, як Варшавський та Ягелонський університети. На стадії формування статутних документів колегіуму і на наступних зустрічах засновників колегіуму я наполягав на необхідності залучення до творення українсько-польського університету найпрестижніших польських університетів, оскільки це тільки піднесе його академічний рівень і престиж. Сподіваюся, що названі відхилення від задекларованого принципу паритетності є просто природною хворобою становлення будь-якої інституції, тим паче інституції міжнародного масштабу.

— Обставини, що склалися навколо Личаківського цвинтаря спричинили низку офіційних та неофіційних заяв і коментарів в українській та польській пресі, які часто засвідчували діаметрально протилежні погляди та прогнози щодо подальшого стратегічного партнерства Варшави з Києвом. Як би ви прокоментували цю ситуацію?

— Останнє десятиліття засвідчило, що в історії польсько-українських стосунків справді відбулася глибока зміна, тобто ми опинилися перед переломним моментом, коли форму нашого спільного майбутнього окреслює не минуле, а сучасне, і коли наші майбутні стосунки залежать від міри досягнутого взаєморозуміння, взаємодовіри і взаємоповаги. Не йдеться про досягнення ідеальної моделі в різних площинах українсько-польських стосунків, а про звуження розриву між ідеалом та реальністю. Польща сьогодні справді виступає діяльним адвокатом українського питання в різних структурах Європейського Союзу. Я не думаю, що ситуація навколо Личаківського цвинтаря мала б якось суттєво вплинути на подальшу динаміку наших добросусідських взаємин, оскільки це поставило б під сумнів десять років результативної співпраці в усіх сферах. Дуже прикро, але, мабуть, це був також необхідний етап випробовування того, наскільки ми, українці і поляки, готові до євроінтеграції: політично, культурно, морально. І це випробовування ще раз засвідчило, що найлегше вибудовувати політику протистояння, а найважче — політику єднання. Зрозуміло, що в протистоянні вина лягає на обидві сторони, а добра воля до єднання є обопільною заслугою.

Загальновідомо, що європейська цивілізація упродовж тисячоліть формувала свою культуру поховання, увічнення і вшановування. Власне, культура поховання часто засвідчує про хворобливі симптоми в тому чи іншому суспільстві. Я вважаю, що рівень аргументації як з українського, так і з польського боку, за поодинокими винятками, на жаль, засвідчив саме про таку хворобливу історико-політичну проекцію на сьогодення, або, інакше кажучи, виявив, що ми справді ще не зовсім готові до нового виміру наших стосунків. В ситуації з Личаківським цвинтарем ми стали свідками вельми крихкого балансу позицій українських регіональних еліт і центру. Щодо позиції польської сторони, то мені особисто важко навести приклади з історії, коли б саме цвинтар як своєрідний символ простору вічності, перетворювався на арену політичних спекуляцій чи заробляння політичного капіталу на чиїйсь пам’яті. Це йде врозріз з будь-якими морально-етичними принципами. Адже наші сусіди не зводять пантеону героям Росії чи Німеччини. Чомусь не хочемо визнавати того, що насамперед найважливішим у випадку цвинтаря орлят є сам факт данини пам’яті тим, що загинули, а не напис, який фіксує як і за що загинули.

На мою думку, водночас важливо, щоб ми позбулися ілюзії, що такі проблеми, як проблема Личаківського цвинтаря можна вирішувати адміністративно. В громадянському суспільстві такі ситуації вирішують в абсолютно іншій площині, в площині громадських обговорень, форумів, де визначальним є голос тих, кого називають інтелектуальною совістю та моральним авторитетом держави. Ініціаторами таких обопільних обговорень повинні стати освітяни, діячі науки та культури. Користуючись нагодою, я б хотів запропонувати проведення українсько-польського форуму, в якому б взяли участь саме такі представники України та Польщі і обговорили як ситуацію навколо Личаківського цвинтаря, так й інші проблеми, які гальмують повноцінний розвиток партнерських стосунків наших народів. Ми готові провести такий форум у стінах Львівського національного університету.

Я переконаний, що лише за наявності взаємної зацікавленості у викоріненні стереотипів та спільного пошуку компромісів ми зможемо досягти того, що українсько-польські стосунки стануть взаємовигідними і гармонійнішими. Водночас я переконаний, що саме освіта може і повинна запропонувати багато варіантів розв’язання цієї проблеми.