УПЕРЕД ДО... МОНТЕНЯ

Починаючи з 70-х років минулого століття в методиці навчання іноземних мов став панувати так званий комунікативний метод. Суть його можна звести до тривіальної тези: щоб навчитися розмовляти іноземною мовою, треба спілкуватися нею.

«Мій учитель, — згадував ще Мішель Монтень, — зовсім не знав нашої мови, але чудово знав латинську. Щоб полегшити працю, йому дали ще двох помічників. Усі вони в розмові зі мною користувалися лише латинською. Що ж до решти, то тут дотримувалося непорушне правило, відповідно до якого ні батько, ні мати, ні лакеї, ні покоївки не зверталися до мене з іншими словами, крім латинських, засвоєних кожним із них, щоб якось порозумітися зі мною... І без будь-яких хитрощів, без сліз я опанував латинську». У ХVIII — на початку ХIХ століття, керуючись цією істиною, навчали іноземних мов дітей в аристократичних сім’ях Росії та ряду інших країн. В умовах масової школи стало неможливо учитися спілкуватись іноземною мовою, як це практикували в сім’ях, пов’язуючи іноземну мову з навколишнім предметним світом і з поведінкою в ньому. Тому творці комунікативного методу розробили ідею заміни реального спілкування його «подобою» у вправах, наділених основними характеристиками мовної діяльності.

Серед характеристик мови вони надавали особливого значення чиннику мовної мотивації — потребі того, хто розмовляє, щось сказати або про щось запитати. У навчанні іноземної мови її роль полягає в спонуканні учнів висловлювати власні думки і своє ставлення до предметів мови. Помічено, що просте відтворення навчального матеріалу, яке часто бачимо на заняттях з іноземної мови, не є актом комунікації і не служить розвитку іноземної мови. У кращому разі, воно веде до псевдомови, яку талановито зобразив у своїй пародії «My name is Boriss» Максим Галкін.

Іншою істотною рисою мови, яку методисти спробували привнести в навчальні вправи, стала її ситуативність. Проте ситуативність у комунікативній методиці трактується однобічно — як існування якихось взаємовідносин між співрозмовниками і наявність предмета й умов спілкування.

Забуто золоте правило Яна Амоса Коменського: навчати слів треба одночасно з навчанням речей. Зрозуміло, вивчаючи іноземну мову, учні ознайомлюються не так із новими для них реаліями, як із новою для них системою їх позначення. «Знати дванадцять мов — це не означає знати дванадцять назв однієї й тієї самої речі; це означає знати дванадцять різних речей», — писав відомий лінгвіст Л.Бархударов, маючи на увазі розбіжності номінативних ознак предметів у різних національних мовах. Використання ситуації тільки як стимулу мови означає спробу навчити розмовляти, не навчаючи мови, тому що семантичні особливості слова розкриваються лише в реальних ситуаціях. А навчати мови — це навчати іншого способу аналізу дійсності.

Існує розбіжність між положенням комунікативної методики про індивідуалізацію навчання та його практичною реалізацією. Підручник іноземної мови, єдиний для всіх шкіл, просто не може відбити особливостей навколишнього середовища та побуту учнів. Тому має йтися насамперед не про індивідуалізацію навчання, а про те, щоб його зміст відповідав життєвому досвіду учнів того чи іншого міста або села. Зміст підручника має адаптуватися до умов життя учнів. А для цього необхідно підвищувати професійну підготовку вчителя іноземної мови. Поки що шкільні підручники розраховані на вчителя, який не володіє високою професійною кваліфікацією.

На кафедрі французької філології створено підручник «Le francais pour les debutats», призначений для студентів відділення англійської мови, які вивчають французьку як другий фах. Навчання за ним засвідчило його незаперечну перевагу над підручниками, зміст яких адресований тим, хто вивчає іноземну мову в умовах Дрогобицького педуніверситету. Навчаючись за ним упродовж 140 годин, студенти опановують елементарні навички мови з широкого кола побутової тематики. За той самий час ті, хто навчається за іншими підручниками французької мови, заледве засвоюють мовний матеріал двох-трьох розмовних тем. Тексти і вправи «Le francais pour les debutats» дозволяють співвідносити мову з реальними предметами та подіями, обходитися без умовної ситуативності. Досвід створення і роботи за ним свідчить, що можливості підвищення ефективності навчання іноземних мов наявною методикою далеко не вичерпані. Використання цих можливостей не повинне диктуватися комерційними розрахунками.