Синдром Попелюшки

В українській освітній системі є Попелюшка - професійно-технічна освіта. Навіть 1 вересня, коли мільйони українців святкували День знань, кілька професійно-технічних навчальних закладів (ПТНЗ) розпочали навчальний рік без електроенергії та води через борги перед постачальниками. Щоправда, таких закладів могла б бути не одна сотня, якби не героїчні зусилля їхніх керівників, котрі на колінах ублагали постачальників не відключати гуртожитки, їдальні, навчальні майстерні хоча б у святковий день. Тож вийшло як у казці: всі святкували, а Попелюшка залишилася в темряві серед бруду.

Зрозуміло, що відсутність коштів на утримання навчальних закладів, особливо тих, які фінансуються з Державного бюджету через Міністерство освіти і науки, молоді та спорту, - не новина. Не в кращому стані, скажімо, й вищі навчальні заклади, особливо периферійні, де питання оплати комунальних послуг дамокловим мечем постійно висить над їхніми керівниками. Але напередодні Першого вересня відключили саме заклади профтехосвіти, бо знали: високі гості з подарунками туди не поїдуть, діти олігархів і місцевих князьків у них не навчаються, а «путяги» (так у просторіччі часто називають професійно-технічні навчальні заклади) давно стали своєрідними ізгоями.

Нагадаємо, що за часів СРСР це була потужна й самодостатня галузь господарського комплексу держави, яка навчала, вдягала, годувала мільйони молодих людей, гарантуючи їм працевлаштування. Вона дуже швидко й адекватно реагувала на зміни у виробництві, його технічному забезпеченні та оснащенні. Зрозуміло, що як і в кожній великій суспільній системі, там було чимало проблем. Але в стані, в якому сьогодні перебувають заклади профтехосвіти, вони не були з кінця 40-х років минулого століття.

Перший крок до руйнації системи було зроблено далекого вже 1989 року. Тоді вона із самодостатньої та процвітаючої галузі економічного комплексу УРСР стала складовою системи народної освіти. І отут система повною мірою відчула свою меншовартість. Та це були лише «квіточки». «Ягідки» з’явилися на межі двох століть: розтаскування навчально-матеріальної бази професійно-технічної освіти, передача приміщень та майна ПТНЗ силовим і приватним структурам, ігнорування нагальних потреб галузі, насамперед у матеріально-технічному та навчально-методичному забезпеченні.

У результаті так званих реформ, освячених різними урядами, за 20 років незалежності з освітньої карти України зник кожен четвертий заклад профтехосвіти, а контингент учнів скоротився на 36%. Подібних темпів нищення не зазнала, на щастя, жодна інша освітня галузь України.

Як наслідок, за даними Держстату, кількість учнів профтехучилищ у нашій країні на кожні 10 тис. населення сьогодні ледь сягає 11%. Цей показник є чи не найменшим серед наших близьких і далеких європейських сусідів.

Намагаючись урятувати ситуацію, освітянські та фінансові вожді держави у 2010 році наполягли на переведенні частини професійно-технічних навчальних закладів на фінансування з місцевих бюджетів. Але реванш на рівні областей не вдався. Хіба що одні заклади для місцевої влади стали «ріднішими», а інші ще чужішими… Чужою за останні двадцять років профтехосвіта стала і для тих, хто споживає її продукцію, - роботодавців. Власники заводів, земель, корпорацій та асоціацій, за даними Держстату, на підготовку робітничих кадрів витрачають лише 193 грн. із розрахунку на одного учня, тоді як середня вартість такої підготовки у 2010 році становила 13037 грн. Але власників можна зрозуміти. Для чого їм витрачати кошти на підготовку фахівців у закладах, де 96% обладнання та навчальної техніки фізично й морально застаріло, 60% сільськогосподарської техніки вже відпрацювало свій ресурс, а про сучасні технології та матеріали не можна прочитати навіть у підручниках. Бо за державні кошти навчальні книжки для цієї системи востаннє (дані Національної академії педагогічних наук України) видавалися 2008 року. Натомість головна установа, яка відповідає за видання підручників, - Інститут інноваційних технологій і змісту освіти МОНМС, на своєму офіційному сайті, начебто насміхаючись, розмістив інформацію, згідно з якою в 2010-2011 роках за кошти закладів профтехосвіти та авторів було видано кілька десятків назв підручників і навчальних посібників загальним накладом… 6283 примірники. До речі, 18 назв (із 72) цих підручників та посібників видано накладом від одного до п’яти примірників… І це в державі, де на видання підручників щорічно витрачаються сотні мільйонів гривень бюджетних коштів.

Не менш промовистими є й цифри про рівень заробітної плати в цих закладах освіти, насамперед майстрів виробничого навчання. Вона є чи не найменшою в системі. Такі гроші кваліфікований муляр, плиточник чи інший фахівець може без особливих зусиль заробити на будівництві в доброго господаря за три-чотири дні, а не за місяць роботи із групою учнів. МОНмолодьспорту як досягнення подає інформацію про те, що вакансії майстрів виробничого навчання в цих закладах майже відсутні. Але ж не говориться про те, скільки тих, хто заповнив вакансії, є справжніми майстрами своєї справи і чого вони зможуть навчити своїх учнів.

Отже, навіть цей короткий аналіз дозволяє з упевненістю зробити висновок, що систему професійно-технічної освіти фактично знищено. Те, що від неї залишилося, не цікавить ні бізнес, ні в переважній більшості й тих, хто приходить навчатися в заклади профтехосвіти. Для багатьох із них навчання в ПТНЗ - це лише своєрідний варіант «пересиджування» між закінченням школи і реальним визначенням свого майбутнього або такий собі компенсатор соціальних проблем. На нашу думку, рівень руйнації в цій системі такий, що для її відновлення навіть 3,5 млрд. грн., про виділення яких у найближчі п’ять років не перестають розповідати казкарі з освітянського міністерства, не допоможуть. Мабуть, настав час, коли зміни в цій системі мають розглядатися не як пластична операція чи «тюнінгування» престарілої дами (що власне й робиться останні десять років), а як злам стереотипів і розбудова фактично нової системи забезпечення господарського комплексу держави кваліфікованими фахівцями.

Про які стереотипи йдеться? Назвемо лише два. Перший стереотип, який потрібно негайно зруйнувати, - це переконаність у тому, що підготовка робітничих кадрів повинна здійснюватися за рахунок бюджету. Дійсно, за даними Держстату, у 2010 році 90,5% загальних обсягів фінансування підготовки робітників у професійно-технічних навчальних закладах здійснювалося з державного бюджету. Але чи доцільна така практика? Відповідь на це запитання в багатьох країнах світу давно знайшли. Так, у Німеччині держава фінансує лише 30% вартості підготовки робітників. Решту - працедавці, профспілки і 10% - ті, хто навчається.

Світова практика підказує й інші варіанти розв’язання цієї проблеми. Але головним у цьому контексті є те, що бізнес та працедавці не можуть стояти осторонь системи підготовки робітничих кадрів. Хоча б для того, щоб вона позбулася насамперед школярства в організації навчального та виробничого процесів. Між іншим, це чи не найголовніший результат «шлюбу з примусу» із системою народної освіти.

Що ж до форм участі бізнесу в підготовці кадрів, то їх є чимало. Було б бажання в держави ці процеси належно стимулювати. І не шляхом ухвалення різних програм чи примусом до такої співпраці, а лише правовими та економічними методами. Можливо, тоді кількість безробітних громадян, зареєстрованих у службі зайнятості з дипломом про професійно-технічну освіту, отриманим за бюджетні кошти, якщо не зникне, то істотно скоротиться. Адже сьогодні їх налічується чималенько: третина від загальної кількості зареєстрованого незайнятого населення.

Ще один стереотип утвердився в системі профтехосвіти впродовж останніх років. Ідеться про її підпорядкованість Міністерству освіти. На нашу думку, настав час визнати, що штучне злиття систем народної та професійно-технічної освіти наприкінці 80-х років минулого століття було політичною, економічною та соціальною помилкою. Надто різні в цих систем цілі, методологія, філософія. Тому і взаємного «кохання» в них за тридцять років «шлюбу» так і не виникло. «Спільна дитина» - профільне навчання старшокласників на базі ПТНЗ - довго не прожила. Як, власне, й сама ідея такого навчання стала профанацією.

Навряд чи допоможе братанню й нова блеф-ідея щодо включення закладів профтехосвіти до складу освітніх округів, які презентуються сьогодні очільниками освітянського відомства як черговий «реформаторський» прорив. А профтехосвіта знову втратить. Насамперед приміщення. Більше в них забрати нічого. Хіба-що комбайни, трактори й верстати, які давно потрібно передати до музеїв.

Доречно сказати, що в багатьох пострадянських країнах ідею відмежувати профтехівську систему від міністерств освіти давно реалізували. Можливо, нашим урядовцям варто було б поїхати до Киргизстану й ознайомитися з роботою держагентства професійно-технічної освіти при уряді цієї країни. Або завітати до грузинського державного агентства профтехосвіти. А в Україні навіть працівників невеличкого департаменту професійно-технічної освіти МОНмолодьспорту виселили із центрального приміщення міністерства, образно кажучи, на задвірки. Звісно, Попелюшці не місце серед обраних…

Перелік стереотипів, що їх необхідно ламати в системі підготовки робітничих кадрів, можна продовжити. Важливо зрозуміти одну просту істину: ситуацію в цій галузі доведено до такого стану, що програмами, заходами, фінансовими ін’єкціями її не врятуєш. Без справжньої реформи, систему буде втрачено остаточно.

У цьому контексті не можна не згадати про формулу співвідношення кількості вчених, інженерів і кваліфікованих спеціалістів у головних галузях промисловості, яку розробив відомий російський учений та організатор освіти професор Г.Турмов. За його розрахунками, таке співвідношення становить 0,5-1-4-7. Тобто на одного інженера потрібні: «половинка» вченого, чотири спеціалісти з освітою, яка раніше називалася середньою технічною, та сім кваліфікованих робітників. Хоч як прикро це усвідомлювати, в Україні скоро можуть зникнути перші, є велика проблема з третіми, а про кваліфікованих робітників годі й говорити.

У казці, з якої ми почали, гарний кінець - принц знайшов Попелюшку, і вона стала принцесою. Але де такого принца знайти українській системі профтехосвіти? І яким буде продовження історії системи, яка на початку жовтня відзначає не визнаний українською владою свій черговий день народження? Але… кому може бути цікавий день народження Попелюшки?