ЩО ТО БУЛО? НОТАТКИ ПРО II ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ З’ЇЗД ПРАЦІВНИКІВ ОСВІТИ

«Що то було? Мабуть, НЛО. Не сіло, не впало — по небу пливло…» Чомусь пригадались саме ось ці рядки із колись популярного українського шлягера, коли спробував сам для себе висловити враження про з’їзд.

Але якщо на емоційному рівні сприйняття панує складна гама відчуттів, які найкраще передаються російським словом «недоумение» (український відповідник — це щось середнє між здивуванням і спантеличеністю), то на рівні раціонального аналізу все ж існує потреба у відповіді на запитання, яке винесено в заголовок.

Перш за все, давайте з’ясуємо: чи був з’їзд найвищим органом громадського самоврядування в освіті, який у вигляді національної доктрини визначив соціальне замовлення владі на створення освіти нового тисячоліття? Ні, не був, бо роль недержавних організацій освітян у процесі підготовки до з’їзду була мінімальною. Усі організаційні питання вирішувались виключно чиновницьким людом. Зокрема, процедура обрання делегатів нагадувала ще не до кінця забуту практику «демократичного централізму» з розкритикованими ще в часи «перебудови» вадами: рознарядка зверху — «одобрямс» знизу. Окрім того, як визнав у своїй промові Президент України, інертність і байдужість керівників освіти призвела до того, що велика всеукраїнська розмова про долю освіти, стимулом до якої мав стати з’їзд, повною мірою не відбулась.

Чи був з’їзд поворотним
пунктом на шляху освітніх
реформ у нашій державі? Ні, не був і не міг бути, адже будь-які реальні реформи в освіті мають ініціюватися лише знизу. Про це переконливо свідчить досвід усіх країн світу, які намагались проводити радикальну трансформацію своїх освітніх систем. Так що з’їзд, скоріше за все, не зробить ні найменшого впливу на ситуацію у сфері освіти.

Чи було це дійство своєрідним передвиборчим шоу? Ми знаємо про закономірність українського громадсько-політичного життя: чим ближче до парламентських виборів, тим більше подібних зібрань, але в даному випадку важко говорити про якийсь значний коефіцієнт корисної дії з’їзду для мобілізації вчительського електорату. Хоча, звичайно, демонстрація лояльності нинішній владі мала місце і, звичайно, тим, кому виявили честь бути обраним делегатом, так чи інакше доведеться «відпрацьовувати» свій мандат...

Чи був з’їзд акцією лобіювання інтересів освітньої сфери? Саме цю версію висловив міністр освіти та науки В.Кремень у прямому ефірі радіостанції «Свобода». Я теж був учасником цієї передачі, але так і не зрозумів, як саме можна лобіювати наші інтереси за допомогою з’їзду, якщо майже всі, хто виступав замість висунення жорстких вимог до влади наввипередки дякували то Президентові, то місцевому губернаторові за турботу про освіту.

Чи був з’їзд своєрідним бізнес-проектом, який давав можливість щось заробити його організаторам на закупівлі великої партії канцтоварів у портфель делегата, поселенні та транспортуванні делегатів, оформленні офісу оргкомітету тощо? Не знаю! Фінансово-господарчий аспект з’їзду, на жаль, не доводився до відома його учасників.

Чи був освітянський форум зручною формою генерування та поширення нових ідей? Однозначно — ні, не був. Не існує технологій ефективної організації колективної інтелектуальної роботи величезних груп людей. На з’їзд прибуло близько двох тисяч делегатів та півтисячі запрошених. Така кількість зібраних докупи людей схильна перетворюватись на натовп. У величезних аудиторіях проходили не тільки пленарні, а й секційні засідання, тож абсолютній більшості їх учасників доводилось відігравати роль статистів.

Згадаймо, як важко більш-менш продуктивно організувати роботу 450 депутатів у Верховній Раді, і це при тому, що вони працюють не два дні, а чотири роки — у спеціально обладнаному приміщенні, гуртуються у фракції, комісії, мають численних консультантів тощо. Тим більше не доводиться сподіватись, що дві з половиною тисячі людей відразу творчо запрацюють, щойно вони зібралися…

Чи був з’їзд сеансом колективної психотерапії, який сприяв «випусканню пари» із вкрай соціально напруженого освітянського «котла»? Ні, бо, по-перше, найбільш активних освітянських неформальних лідерів, які б могли «розривати сорочку на тілі», у залі просто не було. По-друге, склалася дивовижна ситуація — чи не найбільш критичним був виступ самого Президента, який привселюдно «пожурив» міністра за відрепетируваність виступів та похвалив учительку з Черкащини, яка нібито відклала надрукований текст і почала казати те, що думає. Аплодисменти Президентові були забезпечені. Хоча в залі знайшлись і скептики (це, як правило, люди, які знаються на елементарних, але безпрограшних прийомах технології підготовки публічних виступів), які сприйняли цей президентський експромт як заздалегідь спланований режисерами з’їзду «момент критики». Звичайно, виникли підозри, що і «крик душі» вчительки теж був ретельно підготовлений і спрямований у потрібне русло з тим, аби дати вдалий пас Президентові. Якщо це так, то варто визнати: ця «домашня заготовка» непогано спрацювала. Та й увесь текст виступу Президента був досить серйозно підготовлений.

І все ж — «що то було» 8—9 жовтня у палаці культури «Україна»?

Проаналізувавши все побачене, доводиться констатувати, що це був з’їзд заради з’їзду, організований по-радянськи, парадно-показушний захід з коефіцієнтом корисної дії, як у допотопного паровоза: шуму багато, а просування вперед майже ніякого.

Усе пізнається у порівнянні.
Чотири роки тому мені по-
щастило стати учасником III з’їзду Міжнародної конфедерації директорів шкіл (ІСР) в американському місті Бостон і побачити сучасний демократичний стиль організації масових зібрань освітян (туди теж з’їхалося більше тисячі учасників). Звичайно, там не було таких характерних рис радянського стилю організації з’їзду, як почесна президія, відфільтровані і відрепетирувані промови. Не було славослів’я на адресу власть імущих, не було довгих доповідей (Б.Клінтон виступив лише з коротким відеопривітанням). Був своєрідний симбіоз шоу з діловим спілкуванням та відпочинком, який включав: красиву церемонію відкриття та закриття з’їзду з парадом прапорів, вітальними промовами з відеопоказом тощо; виступи «зірок», починаючи з відомих політиків, таких як президент Ірландії Мері Робінсон чи сенатор Едвард Кеннеді і закінчуючи знаменитим футурологом Паулем Кордісом; численні виступи в малих аудиторіях, куди приходило по кілька десятків людей; урочисту вечерю та інші спільні трапези як форми спілкування учасників зібрання; роботу інформаційної служби, яка забезпечувала випуск щоденної газети, продаж аудіокасет усіх виступів тощо; постійно діючу виставку товарів освітньої індустрії США та національні експозиції від майже всіх країн-учасниць.

Усі ці форми з’їздівського розмаїття давали можливість широкого вибору корисної саме для тебе форми активності (програма чотирьохденної конференції складалась із 25 сторінок формату А-4). Головне, що там було створено максимум можливостей для неформального спілкування «fase to fase», яке сприяло налагодженню контактів та обміну ідеями. І, звичайно, складно передати ту атмосферу розкутості, самоповаги, міжнародного братства, доброго гумору, що там панувала.

Одним словом, контраст із атмосферою нашого освітянського «ХХVII з’їзду КПРС» разючий.

Згадую, як один із освітянських чиновників боявся взяти в руки пропозиції Всеукраїнського освітянського віче, які роздавали на порозі палацу «Україна», або як «підпільно» у залі хтось із представників партії освітян України поширював альтернативний проект доктрини розвитку національної освіти. Але й різниця у атмосфері зібрань, і різниця у технології їх організації є похідними від головної відмінності, яка і визначає суть того, що відбувається там і що відбувається тут.

Там, на «дикому» демократичному Заході з’їзди освітян організовують недержавні організації (у згаданому вище випадку — національні організації керівників шкіл), причому коштом самих учасників. Там делегатів ніхто не обирає, їдуть ті, хто надсилає попередню заявку, вносить реєстраційний збір та самостійно оплачує проживання в готелі. Їдуть дійсно зацікавлені люди, які не бажають кидати гроші на вітер, тому організатори заздалегідь знайомлять із детальною програмою з’їзду, проводять активну рекламну компанію з тим, щоб привабити максимальну кількість учасників.

Звичайно, на такий з’їзд, який був у нас, за власні гроші мало хто поїде. За чужі ж можна якийсь час «відсидіти» у залі, а у вільний час попутно вирішувати власні проблеми або просто відпочивати у міру сил і можливостей (а наші традиції «відпочинку» під час відряджень усі добре знають). Наш з’їзд — державна акція, організована Міністерством освіти та науки за державні кошти. А хто платить, той і замовляє музику. Тож і «маємо те, що маємо» як каже однопартієць нинішнього міністра освіти та науки Л.Кравчук.

«Музика» може змінитись лише у тому випадку, коли громадсько-педагогічний рух в Україні буде масовим, недержавні організації освітян стануть на ноги і зможуть самостійно організовувати загальнонаціональні форуми. Тоді й можна буде заговорити на повний голос не тільки про дозволені для обговорення проблеми, які лежать на поверхні (низька заробітна плата, недостатнє забезпечення підручниками, відключення шкіл від електропостачання, низькі темпи комп’ютеризації і т. і.), а і про проблеми приховані, ту «підводну частину айсберга», про яку на II з’їзді працівників освіти промовчали. Йдеться, зокрема про те, що школа стала розмінною монетою у великій політичній грі, взявши на себе (звичайно, не з власної волі) функцію «гвинтика» механізму, який ми делікатно називаємо адміністративним ресурсом. Освітня тематика безсовісно експлуатується під час виборів різними політичними силами, а статус освітянина безсовісно використовують ті, хто прагне будь-що дорватись до владного «корита». Можна навести скільки завгодно прикладів того, як, в’їхавши до міської чи обласної ради на «червоному коні КПУ з лозунгом «Рятуйте освіту!», такий лжеосвітянин з легкістю пересідав на білу «Леганзу» заступника глави рай- чи облдержадміністрації і ставав суперслухняним, суперзапопадливим душителем школи. Тому зараз доводиться закликати виборців не куплятись на примітивну агітацію: проголосуємо за директора школи на виборах до міськради — він «виб’є» для школи гроші на ремонт даху. Може, тоді з’явиться можливість сказати правду і про страшний процес професійної деградації учительства, який ще трохи — і може стати незворотнім.

А говорячи про це, ми знайдемо в собі сили визнати, що винна у цьому не тільки влада, а й ми самі. Бо, крім об’єктивних причин для професійної деградації, є ще й суб’єктивні. Правдою є те, що у вчителя часто немає найелементарніших умов для того, щоб він міг ефективно працювати, його заробітна плата, про розмір якої всі знають, перетворюється на допомогу по безробіттю. Але правда і те, що багато моїх колег звиклись із принципом взаємної амністії: вони роблять вигляд, що платять, а ми робимо вигляд, що працюємо. Особливо це стосується сільського вчителя. Удома город, господарство, біля якого дуже втомлюєшся, а на роботу в школу до дітей можна прийти відпочивати. Зайве нагадувати, що у новому тисячолітті особливо актуально звучать слова Р.Кіплінга: «Освіта — найвеличніше із земних благ, якщо вона найвищої якості. Інакше вона абсолютно даремна».

Слід волати і про те, що за останні десять років ми створили «втрачене» покоління дітей. Це не тільки наркомани чи малолітні повії. Це й ті, хто переконаний, що краще жити не за законом, а за «поняттями», що за гроші можна все. Це й ті, хто зневірився і опустив руки, й ті, хто прагне будь-що чкурнути світ за очі за межі України. Це і просто фізично хворі діти, яким ми вгробили здоров’я за десять років сидіння в переповнених класах неопалюваної школи.

Рік тому я приїхав на 20-
річчя випуску до своєї
рідної сільської школи. На зустрічі з випускниками 2000-го року запитав, хто з них планує вступати до вузів. Піднялось лише дві руки. Я тоді говорив їм, що з мого випуску 1980 року 80% здобули вищу освіту. Цитував японського письменника Акутачаву: важко не робити, важко хотіти… На жаль, трагедія значної частини покоління — 2000 у тому, що воно не тільки не може, а й не хоче. Звичайно, суперпасивна деморалізована і дезорієнтована молодь є дуже зручним матеріалом для маніпулятивної демократії, але вона не може забезпечити прогрес суспільства.

На освітянському форумі реалістів обов’язково говоритимуть і про сумні тенденції до «брежнєвізації» освіти, які виявляються в прагненні до прикрашання шкільних реалій, і в тихому видавлюванні паростків демократії, які з’явились в освіті ще на початку 90-х. Прикладом такого «відкату» демократії на регіональному рівні є історія із затвердженням положення про обласну педагогічну премію ім. В.Сухомлинського. Як депутат обласної ради я був ініціатором її запровадження, але моя ідея стимулювання новаторів у освіті наштовхнулась на спротив. Замість конкурсу талантів пропонувалося запровадити конкурс подань (на премію), які робитимуть управління освіти. Тож якщо зараз був би живий Сухомлинський, він би ніколи не отримав премію ім. Сухомлинського на своїй рідній Кіровоградщині. Оскільки його як яскраву і неординарну особистість навряд чи підтримали б на рівні району чи області (згадаймо, навіть тоді, коли Василя Олександровича визнали у Москві, на батьківщині його продовжували цькувати).

Тільки після кількамісячної запеклої боротьби мені все ж таки вдалося переконати більшість своїх колег — депутатів обласної ради — прийняти поправки до положення «Про педагогічну премію ім. В.О.Сухомлинського», що визначали демократичні засади як формування конкурсної комісії, так і порядку висунення кандидатур.

Йтиметься і про страшний процес криміналізації освіти (чого варта тільки вступна кампанія — «жнива» — у більшості вузів), про те, що будь-який директор навчального закладу постійно ходить по лезу бритви, ризикуючи у будь-який момент опинитись за гратами. Адже аби забезпечити нормальне функціонування школи, він змушений займатись «грошовими поборами», а якщо він не використовує альтернативні джерела фінансування, у школі буде маса порушень елементарних норм техніки безпеки, які рано чи пізно спрацюють і проти дітей, і проти нього. Ми змушені будемо констатувати і те, що серед широкого учительського загалу вироблено стійку алергію на реформи в освіті. Причому ця алергія є, а самих реформ немає. Не можна ж назвати реформою освіти просте розширення шкали оцінювання до 12 балів чи просте збільшення терміну перебування у школі до 12 років. Реформи — це те, що може привести до нової якості освіти, а коли тільки додається рік навчання при збереженні старих освітніх технологій та форм організації занять, ми просто матимемо розтягнуту на 12 років початкову школу.

Іноді складається враження, що метою багаторічних балачок про реформи при відсутності самих реформ, їх імітація спрямовані на дискредитацією самої ідеї радикальної зміни освітньої реальності. Оскільки справжні реформи в освіті можуть початись лише знизу, не потрібні розмови про них, що лунають з високих трибун. Потрібен дійовий механізм стимулювання інновацій на рівні окремої школи та хірургічне втручання у випадках існування атавізмів (на кшталт вступних іспитів до вузів, які давно слід відмінити). Тільки адекватне бачення освітніх реалій призведе до адекватних рішень, які навіть в умовах України забезпечать становлення високоефективної системи освіти, дозволять скористатись існуючими перевагами.

Так, реальністю українського ринку праці є те, що в нас фантастично дешева робоча сила, навіть у такій високоінтелектуальній сфері як освіта. Проте ми сповна відчуваємо лише недоліки цього сумного факту (низька зарплата спричинює відтік учнів зі школи у більш «вдячний» сектор економіки; щоб хоч якось наблизитись до прожиткового мінімуму, учителі змушені брати побільше годин, що неминуче позначається на якості навчання; процвітають репетиторство та інші форми неформальної матеріальної компенсації праці вчителів з боку батьків тощо). Між тим, поки наша робоча сила залишатиметься відносно дешевою, а сучасні засоби навчання відносно дорогими, слід використовувати цю перевагу аби зменшувати кількість учнів на одного вчителя, запроваджувати нові посади (тьюторів, психологів тощо). Тобто в нас, на відміну від Західної Європи, є можливість саме за рахунок розширення штатів створювати індивідуально-орієнтовані системи навчання.

Одне із надзвичайно важливих завдань, без реалізації яких неможливий розвиток як загальнонаціональної, так і регіональних освітніх систем, — подолання войовничого провінціоналізму. Він дається взнаки і на рівні Києва (наше всеукраїнське хуторянство на околиці Європи), а вже на рівні таких непросунутих регіонів, як Кіровоградщина, перетворюється на страшну реакційну силу, яка заблокує будь-які новації як зверху, так і знизу. Що таке «комплекс кіровоградства», постійно відчуваю на собі. Можна, виявляється, стати офіційно визнаним на конкурсі «Учитель року» в номінації «Керівник навчального закладу» кращим директором в Україні — і все одно залишатись найгіршим директором у Кіровограді, якого постійно цькують за порушення основної заповіді «тихого болота»: «не висовуйся». До речі, київська влада, як видно із колоритного виступу на з’їзді О.Омельченка, почала потроху реалізовувати загальноєвропейський підхід: усі проблеми освіти можна вирішувати на місцевому рівні. Сподіваюся, згодом Київ стимулюватиме й інші регіони самостійно вирішувати проблеми не гірше, ніж це роблять у столиці.

На День учителя моя донька Яна надіслала вітальну листівку, на якій сфотографований учитель разом із класом, і напис: «Учителі — це милі люди, які із співчуттям допомагають нам подолати проблеми, яких би ми без них взагалі не мали б». Ця листівка видана у Німеччині, країні, де вміють не тільки створювати проблеми, а й успішно їх вирішувати.

Дай Боже, і ми колись навчимося. Якби ми вчились так, як треба…