Рада чи зрада? Студентські ради при можновладцях — мертві діти пострадянської демократії

У середині травня минає рік відтоді, як міністр освіти і науки України Станіслав Ніколаєнко підписав у Норвегії документи про приєднання нашої країни до Болонської конвенції. Окрім усього іншого, наближення до європейських стандартів вищої освіти мало б розширити повноваження органів студентського самоврядування. З цією метою пан Ніколаєнко навіть створив Всеукраїнську студентську раду при Міністерстві освіти і науки. Нова структура мала представляти інтереси студентства на загальнодержавному рівні, впливати на прийняття і втілення в життя рішень щодо студентських проблем, налагоджувати конструктивний діалог між органами державної влади і молоддю, яка навчається у вузах.

Цікаво, що сьогодні формально існує ще один схожий орган із подібними функціями — Всеукраїнська студентська рада при президенті України, яку було створено 2001 року за каденції Кучми. Хоча вона давно вже не діє, досі її ніхто не скасовував і досі її очільником є… спікер Верховної Ради Володимир Литвин (!), призначений головою сього поважного органу ще за часів керування адміністрацією президента Кучми. Фактично ж функції координатора діяльності ради весь цей час виконував Андрій Черних (до того ж голова Молодіжної громадської колегії при голові ВР), періодично проводячи якісь представницькі заходи. Рада була призначена «згори» і за весь час свого існування зібралася разів зо три.

На відміну від неї, «ніколаєнківська» рада формувалася не за принципом «із ким хочу радитися, того і призначаю», а демократичним шляхом. Було проведено установчу конференцію, на якій 215 делегатів із 182 вищих навчальних закладів обрали членів Всеукраїнської студентської колегії при МОН.

Національні особливості «професійного» зростання молодіжних функціонерів

Робочу групу з організації конференції очолював екс-голова Студентського парламенту Київського національного університету імені Тараса Шевченка Іван Слободяник. Відомо, що перед виборами-2004 він працював на структури, тісно пов’язані з Партією регіонів, зокрема його часто можна було зустріти в офісі наймолодшого на той момент депутата Верховної Ради і за сумісництвом голови Союзу молоді регіонів Віталія Хомутинника. Ще раніше пан Слободяник був обраний студентським мером Києва на заході, зорганізованому Народно-демократичною лігою молоді, і його з цим привітав сам прем’єр-міністр Янукович, про що кожен охочий міг прочитати на сайті пана Хомутинника. Коли добігала кінця помаранчева революція, Івана Слободяника вже можна було зустріти на помаранчевому Майдані, а очолюваний ним Благодійний фонд «Університас» займався тим, що на кошти фонду «Відродження» надавав правову допомогу «студентам, які можуть бути обмежені у правах через політичну діяльність під час виборчої кампанії 2004 року». На підтримку студентів була навіть зорганізована «гаряча телефонна лінія», номер якої був «за сумісництвом» номером Київської міської організації партії «Єдність».

«Та нехай хоч на чорта працював, — прокоментував політичну маневреність новоспеченого секретаря Всеукраїнської студентської ради міністр освіти Ніколаєнко, — річ же не в цьому». А й справді! Депутатів-«перебіжчиків» та інших «флюгерманів», які змінюють свої погляди в залежності від того, куди подме політичний вітер, у нас не бракує — така вже особливість української національної політики. І з нею треба миритися. Головне, щоб студентські керманичі відстоювали інтереси своєї «пастви».

Законопроект 3323
як тест на «ху із ху»

Наприкінці липня минулого року було підписано меморандум про співпрацю між Міністерством освіти і науки та Всеукраїнською студентською радою, згідно з яким остання набула повноважень центрального органу студентського самоврядування і права відстоювати інтереси студентських рад вузів.

Лакмусовим папірцем на перевірку відданості ВСР інтересам студентів стало ухвалення Верховною Радою України 22 вересня законопроекту про внесення змін до Закону України «Про вищу освіту» (щодо підготовки кадрів) під номером 3323, який грубо порушував конституційні права студентів. Найбільше обурення студентів викликало положення про те, що випускник вищого навчального закладу, котрий навчався за кошти державного бюджету, зобов’язаний після закінчення вузу відпрацювати три роки «за направленням» на робочому місці, встановленому урядом. У разі відмови він або вона мусили б відшкодувати державі витрати на своє навчання з урахуванням індексації на рівень інфляції. Фактично у кращих радянських традиціях держава встановлювала трирічну кабалу для студентів-бюджетників (кількома місяцями раніше таку норму намагався впровадити своїм указом для студентів-медиків міністр охорони здоров’я Микола Поліщук).

Згідно з іншим положенням цього законопроекту, розмір плати за навчання для студентів-контрактників прив’язувався, окрім рівня інфляції, до змін вартості комунальних послуг та оплати праці педагогічних і науково-педагогічних працівників, що створювало додаткові підстави для невмотивованого і неконтрольованого підвищення плати за навчання для контрактників адміністраціями вузів.

Зайве говорити, що і перша, і друга поправка були неконституційними, оскільки всупереч статті 22 Конституції України спричиняли звуження змісту та обсягу існуючих прав студентів. Крім того, вони порушували статтю 53 Конституції України, яка гарантує громадянам право здобувати вищу освіту безоплатно, тобто без внесення плати у будь-якій формі, а також Конвенцію «Про скасування примусової праці», згідно з якою Україна мала скасувати обов’язкову або примусову працю і не вдаватися до будь-якої її форми.

Особлива пікантність полягала у тому, що співавторами двох згаданих вище неконституційних поправок були міністр освіти і науки України Станіслав Ніколаєнко та його близький соратник — секретар комітету ВР з питань науки і освіти Володимир Кафарський. Студентська рада при МОН опинилася між молотом і ковадлом.

Наступного дня, 23 вересня, представники трьох загальнонаціональних студентських організацій — Української асоціації студентського самоврядування, «Студентського братства» та Української студентської спілки — звернулися до президента України Віктора Ющенка із проханням ветувати ухвалений напередодні законопроект. 6 жовтня було створено Координаційну раду студентських організацій України «по боротьбі із законопроектом», до якої, окрім трьох згаданих організацій, увійшли ще дві студентські профспілки. Студрада при МОН і далі відмовчувалася.

Ситуація загострювалася. За цей час з’явилися численні матеріали з негативною оцінкою законопроекту у засобах масової інформації. 11 жовтня Координаційною радою студентських організацій були проведені громадські слухання з цього питання. До участі у них було запрошено президента України Віктора Ющенка, міністрів Станіслава Ніколаєнка та Юрія Павленка, а також народних депутатів — авторів поправок, які студенти вважали неконституційними. З останніх з’явився лише Михайло Родіонов. Представники Міністерства освіти і науки громадські слухання проігнорували. Студентська рада при МОН теж мовчала.

На черговому засіданні ВСР 14 жовтня голова секретаріату ради Іван Слободяник дипломатично попросив доповідати по законопроекту 3323… Артема Михайлюка, який є головою Спілки ініціативної молоді і взагалі не належить до складу ВСР. У результаті було ухвалено «епохальне рішення» — звернутися до президента із проханням ветувати законопроект. Наголошую, сталося це майже через місяць після того, як із таким самим проханням виступили ініціативні молодіжні організації. «Революційний» опортунізм ВСР був підкріплений і позицією самого міністерства, яке, опинившись у глухому куті, порушило питання про «доцільність застосування президентом України права вето щодо цього законопроекту».

25 жовтня президент ветував законопроект.

Кому потрібна рада,
з якою не радяться?

Шкода, але за 15 років незалежності ми так і не втямили, що демократію потрібно будувати, а не імітувати. А після відходу в минуле кучмівської епохи і наближення до Європи «семимильними кроками» процес імітації також набрав обертів. Кількісно й якісно. На берегах вітчизняної атрибутивної демократії радянського зразка виникають нові «потьомкінські села» з гарними назвами. Та якщо придивитися ближче…

На одній з останніх розширених колегій Міністерства освіти і науки на запитання прем’єр-міністра Юрія Єханурова про концепцію «Студентський та учнівський гуртожиток» міністр освіти Ніколаєнко відповів, що вона знаходиться на узгодженні в Мінфіні. Функціонери, обізнані з процесом просування таких документів владними коридорами, кажуть, що це остання сходинка, після якої документ іде на затвердження до Мін’юсту й на підпис до Кабміну. Як свідчать результати опитування, лише одна особа із трьох десятків членів Всеукраїнської студентської ради чула щось про цей документ. Постає резонне запитання: чому міністр не порадився зі своєю студентською радою перед тим, як затверджувати концепцію? І хто має бути передусім зацікавлений у формуванні концепції розвитку гуртожитків — студенти, які там мешкають, чи чиновники від освіти?

Крім того, як стало зрозуміло після згаданої колегії, Міністерство освіти і науки за підтримки частини депутатів та ректорів великих державних вузів починає зондувати грунт і готувати громадську думку до скасування єдиного загальнодержавного зразка диплома, мотивуючи це підвищенням якості освіти. В умовах сталої тенденції до зменшення кількості абітурієнтів та конкуренції вузів за вступника це є ударом по вузах недержавної форми власності. Одні вузи видаватимуть дипломи державного зразка, а інші — недержавного. Ще більш дивним це видається в умовах приєднання України до європейського освітнього простору, де випускники вузів різних країн отримують єдиний (!) додаток до диплома європейського зразка, а тут… у межах однієї країни — два типи дипломів. Утворюється не зовсім чесна конкуренція: адже, щоб завоювати право видавати дипломи, кожен вуз і так спочатку отримує ліцензію та акредитацію від МОН. Оскільки ринок вищої освіти перенасичений і нових вузів на практиці виникає мало, Міністерство освіти і науки хоче встановити ще один фільтр і, крім ліцензій та акредитацій, «торгувати» ще й правом на видачу дипломів. Знову ж таки постає питання: чи сподобається це студентам «непрестижних», «другосортних» вузів? Та кого цікавить їхня думка?..