ПРО «СТАНДАРТ» ДЛЯ ДОКТРИН І ПОСТІНДУСТРІАЛЬНЕ СУСПІЛЬСТВО

Нове століття названо футурологами першим в історії періодом ультимативної залежності світу і стійкого розвитку всього людства і кожної країни окремо від перетворення освіти на головний об’єкт концентрації національних і планетарних ресурсів. Країн, у яких освіта розглядається саме в такому ракурсі, стає дедалі більше. Ось і в Росії оголошено: наступного фінансового року школи й усі інші навчальні заклади одержать із бюджету коштів більше, ніж усі її чималі збройні сили, котрі воюють і перебудовуються одночасно. Нам не варто копіювати шлях Росії в створенні освітньої доктрини — позитивного там було насправді не так уже й багато. Заслуговує на увагу і, можливо, запозичення зовсім інше — дуже розумні й ефективні дії всіх гілок влади в реформуванні й удосконаленні системи освіти після прийняття доктрини 2000 року.

Та повернемося до наших реалій і перспектив. Однозначно оцінити їх складно. З одного боку, лише у виняткових випадках справи освітні потрапляють на перші шпальти газет. Туди, де вони в наш час, враховуючи зростання ролі освіти, повинні перебувати постійно. З іншого — новий навчальний рік почався в Україні своєрідним досягненням — Кабінет міністрів, об’єднавши зусилля освітніх і фінансових керівників, а також застосувавши випробувані методи, практично повністю ліквідував фінансову заборгованість держави перед учителями.

Одночасно з цим законодавча гілка нашої влади — Верховна Рада — першим пунктом постанови «Про стан, напрями реформування і фінансування освіти в Україні» (21.06.2001 р.) поставила незадовільну оцінку всьому уряду, підкресливши, що погано виконувалося «законодавство з питань освіти в частині правових, економічних, соціальних й організаційних основ функціонування та розвитку системи освіти в Україні».

Звісно, депутати Верховної Ради мали право на подібні дії. У рамках їхніх повноважень перебуває і вимога до уряду вже до 1 вересня 2001 року підвищити посадові оклади (ставки заробітної плати) педагогічним і науково-педагогічним працівникам (учителям, вихователям і викладачам) на 50 відсотків. Ніхто не може заперечити їхнього права оцінювати зусилля виконавчої гілки влади щодо реалізації положень законодавства, створеного, підкреслюю, депутатами Верховної Ради. Отже, було б справедливим із їхнього боку досліджувати не лише «виконання законодавства», а й саме це законодавство — чи відповідає воно запитам сьогодення і майбутнього? Чи стало воно інструментом об’єднання намірів, можливостей і зусиль усіх громадян України підтримати, розширити й обновити всю систему освіти? Чи, може, закони заважають концентрації матеріальних і інтелектуальних ресурсів нації в навчально-виховних закладах, відрізають дитячі садки та школи від допомоги з боку як окремих громадян, так і різноманітних об’єднань?

На жаль, глибоке дослідження рівня «європейськості» нашого освітнього законодавства, як засобу підтримки всіх можливих інноваційних заходів щодо розвитку та поліпшення освіти, так і не було проведено. А шкода, адже в результаті багаторічних зусиль тих же депутатів в Україні діють закони і підзаконні постанови, що загнали багатьох освітян у глухий кут.

Це, високошановні панове депутати, геть не «по-європейськи»...

Тому будемо сподіватися, що більша частина учасників обговорення проекту Національної доктрини розвитку освіти України в ХХІ столітті відмовиться від хвацького критиканства запропонованого тексту. І поставиться до цього документа як до приводу для розмови про стан освіти в нашому суспільстві з глибоким урахуванням національних і загальносвітових процесів, які об’єднують у єдине ціле школу, економіку, суспільство і значущість країни на планеті, не кажучи вже про якість життя його населення.

Не варто забувати, що доктрина, враховуючи визнане в міжнародному співтоваристві значення цього поняття, має намічати стратегію дій усього суспільства і його керівної та науково-аналітичної еліти, а не розписувати, у якому напрямі і як має рухатися кожен із десятків тисяч державних службовців. «Стандарт» для доктрин припускає стислий виклад становища країни — в обороні, у виробництві й торгівлі, нарешті, в освіті. Зрозуміло, коротко й чітко підкреслюється загроза добробуту (у ситуаціях гарантії повного успіху і стійкого багатства «на многая літа» ніхто і ніколи не створював доктрин!), для всього населення висвітлюється ультимативна необхідність об’єднання навколо положень доктрини.

На жаль, запропонований нам проект освітньої доктрини не містить у вступній частині хоча б нагадування про рейтинг нашої освіти на світовій арені. Немає там і стислого аналізу стратегії виходу багатьох інших країн світу з економічних і соціальних криз за допомогою різкого підвищення освітнього рівня активного населення, масового впровадження передових технологій і завоювання світових ринків експортом високотехнологічних виробів, а не сировини та продуктів її першого переділу. Доктрина ж зобов’язана обгрунтувати необхідність і шляхи вдосконалення всього законодавства, об’єднання союзників освітніх реформ і ослаблення аргументації та позицій їхніх супротивників. Опублікований проект лише частково є стратегічним документом, включаючи в себе завелику кількість суто тактичних кроків і дій.

Освіта в наші дні ефективна лише тоді, коли вона націлена на появу в країні інформаційного (постіндустріального) суспільства. В останній чверті ХХ століття багато видатних мислителів вказували на ознаки виходу країн-лідерів з індустріальної стадії, націленої на супервиробництво і гіперспоживання. Вони пророкували народження інформаційного суспільства, підвищення ролі нових технологій і підготовки кадрів, здатних їх винайти, вдосконалити і використовувати. Приклади перспективних дій слід шукати не серед країн третього світу, що мають значні успіхи у швидкому переході від аграрного до індустріального суспільства (Південна Корея, Тайвань), а в досвіді частини розвинених держав, які будують інформаційне суспільство.

Обмежимося прикладом Фінляндії. У період «холодної війни» її економіка спеціалізувалася на обслуговуванні специфічних потреб Радянського Союзу і постачанні йому промислових виробів середньої якості і такої ж технологічної складності. Це приносило пристойні прибутки: рівень життя тамтешнього населення був високим. Коштів, приміром, вистачало на придбання величезних партій комп’ютерів. У результаті 1989 р. країна стала світовим лідером за кількістю комп’ютерів у населення.

Розпад СРСР різко знизив ВНП Фінляндії та рівень життя її громадян. Але, передбачаючи складності на ринках своїх товарів, керівництво цієї держави ще в другій половині 80-х років почало нарощувати людський капітал нації шляхом модернізації системи освіти й підвищення наукового потенціалу. І Фінляндія не лише подолала кризу в промисловості і забезпечила зростання ВНП, а й стала чемпіоном світу. Однак не в «комп’ютеризації», а в набагато важливішій справі — в умінні створювати й використовувати передові технології для підвищення продуктивної компетентності всього населення, успіху на світових ринках товарів і послуг, підвищення якості життя громадян (тут, щоправда, вона трохи поступається своїй сусідці — Норвегії).

Проілюструємо це твердження списком лідерів з використання нових технологій для «людського розвитку»: 1) Фінляндія; 2) Сполучені Штати Америки; 3) Швеція; 4) Японія; 5) Південна Корея; 6) Нідерланди; 7) Великобританія; 8) Канада; 9) Австралія; 10) Сінгапур; 11) Німеччина; 12) Норвегія... 17) Франція... 20) Італія. «Наших» (із СНД) у цьому списку немає.

Лише успіхи США можна частково пояснити наявністю верстата для друку доларів і можливістю купівлі на них наукових і конструкторських талантів за кордоном. Успіхи інших пов’язані із розвитком освіти. У тій же Фінляндії за дві п’ятирічки неякісну середню професійно-технічну освіту перетворили на вищу. Замість кадрів середньої якості та можливостей країна отримує інженерів і технологів майже університетського рівня, здатних швидко вдосконалюватися і працювати з будь-яким сучасним обладнанням. Більше того, розширення співробітництва з іншими країнами дозволяє їм створювати нові технології і виробляти продукцію високої якості.

Звісно, цій країні довелося «піти своїм шляхом». Практично в протилежному для нас напрямі. Наприклад, у Фінляндії скоротили викладання історії та кількох інших, священних для більшості наших політиків і керівників, предметів і дисциплін. Фіни й не думали гуманітаризувати всю систему освіти і значно скорочувати викладання точних наук. Вони використовували професіоналізацію і фундаменталізацію навчання молоді і дорослих.

Може, й нам так вчинити?