Полуда з очей, або Як ПТО бореться з вітряками

Привернути суспільну увагу до метаморфоз професійно-технічної освіти цього разу спонукали гучні заяви заступника голови Верховної Ради Миколи Томенка про планове нищення системи професійно-технічних закладів. Доповнені згадками про минулорічне серпневе пікетування освітян через реорганізації училищ, вони активізували громадську думку - а що ж коїться у тій профтехосвіті?

Хоч як дивно, але в мережі професійно-технічних навчальних закладів життя плине в звичному ритмі. Абітурієнти мають широкий вибір спеціальностей, учні здобувають знання з обраної професії і отримують стипендію в розмірі 200 гривень, викладацький колектив продовжує працювати за символічну плату, держзамовлення на робітничі кадри з натугою, але виконується. Закиди про те, що випускники училищ у своїй більшості безробітні, спростовує середній показник їх працевлаштування за отриманою професією у 2008-2009 навчальному році - 94,3%. До того ж постанова Кабміну №784 від
27 серпня 2010 року «Про порядок працевлаштування випускників професійно-технічних закладів» передбачає нововведення - укладання двосторонніх і багатосторонніх договорів між навчальним закладом, підприємством і випускником, що дасть змогу гарантувати робоче місце останньому мінімум на два роки.

Протримавшись дотепер без значних втрат у боях за цілісність, система проявила неабияку живучість як для неприбуткових закладів. Цим вона підтверджує добре знаний з уроків біології закон - право на існування виборює не найсильніший, а той, хто швидше пристосується до нових умов.

Щоправда, нові умови по-українськи є анекдотичними: тільки звикли до того, що все погано, як стає ще гірше. Тому вважати: модифікації профтехосвіти зменшують проблеми всередині неї - безглуздо.

Однією з головних перешкод для розвитку системи професійно-технічної освіти поки що залишається її непрестижність. У гонитві за дипломами вишів мало хто помічає, що випускники училищ, на відміну від випускників ВНЗ, часто мають і робоче місце, і високу зарплатню. Розвінчують міфи про безнадійність «петеушних» професій їхні учні, які цілком свідомо кажуть, що «з такими знаннями я не пропаду», «зможу продовжити навчання у виші і водночас працювати», «цю спеціальність має вся моя родина, у нас вона передається з роду в рід»…

З інформаційного боку, освітяни долають бар’єр суспільної зневаги самотужки: ходять у школи, де розповідають про свій заклад і професії, яких у ньому навчають, розміщують оголошення, роздають візитки, створюють власні сайти, де можуть не тільки розповісти про себе та свої досягнення, а й унаочнити написане. Практично авторитетність училища та фаху підвищується за рахунок інтегрування спеціальностей. «Коли ми побачили, що охочих іти до нас поменшало, ми вирішили зінтегрувати професії з автомобільними», - згадує заступник з навчально-виробничої роботи Київського професійного ліцею «Авіант» Катерина Глушко. Завдяки цьому ходу «Авіант» став одним з найсильніших закладів професійно-технічної освіти, випускники якого забезпечені роботою майже на 100%.

«Ми хочемо бачити всебічно підготовленого фахівця, - коментує згадану вище тенденцію заступник начальника відділу професійно-технічної освіти Головного управління освіти і науки Київської міськдержадміністрації Таїсія Мусієнко. - Після закінчення ПТУ він має володіти кількома професіями: наприклад, і муляра, і маляра, і штукатура. З цього погляду учень профтехосвіти на три голови вищий від закордонного, який опановує тільки один напрям».

Зсередини систему «точить» також старіння педагогічних кадрів і категорична відмова молоді працювати «за ідею». Винахідливі ПТУ і тут знайшли лазівку. Щоб якось утримати в себе майстрів виробничого навчання (саме з ними зараз сутужно - через тисячу гривень зарплатні), училища ставлять на групу замість нормованих двох майстрів одного, плюс дають йому ще одну зміну з іншої групи. Звісно, в такій ситуації вести мову про якість навчання і згадувати закордонних майстрів, які навчають групу з восьми осіб, недоречно: яке лихо менше, те й обирають.

На глобальні і, як показує час, риторичні запитання про держфінансування та стабільну законодавчу базу, яка б урегулювала діяльність галузі, професійно-технічні заклади махнули рукою давно. Кожен з них самостійно, іноді із сізіфовими зусиллями домовляється з роботодавцями і заробляє кошти на оновлення матеріально-технічної бази, харчування або додаткові виплати для учнів-сиріт/інвалідів.

Прикладом останнього є нехитра поліграфічна продукція, яку виробляє і продає поліграфічне училище, металеві інструменти та столярні вироби на замовлення від училища залізничного транспорту, здавання в оренду приміщень спортивного комплексу (басейна, тренажерного та залу ігрових видів спорту) 25-м київським ПТУ чи взагалі будівель на своїй території, як це робить ліцей «Авіант». Він же здає приміщення автошколі, з якою має договір про пільгове навчання в ній учнів закладу. Можливість за зниженими цінами і в зручний час отримати права категорії B/C мотивує абітурієнтів вступати до ПТУ. Але закони своєрідно «захищають» училища від розвитку: 70% прибутку від оренди забирає собі держава, а навчальний заклад до всього ще й підпадає під часті перевірки.

Шукають ПТУ і спонсорів, хоча тепер із цим скрутно як ніколи. Київське ВПТУ №25 в основному просить допомоги в іменитих партнерів (Bosh, Intel, Ceresit, Polimin). Гроші училищу фірми не виділяють, але забезпечують сучасними матеріалами та інструментами виробниче навчання. Поліграфісти, наприклад, раніше зверталися до батьків учнів, які допомогли закупити нові комп’ютери. Проте в цьому навчальному році керівництво закладу відмовилося від такого мецентацтва: з боку держави воно викликало різкий спротив.

Нарівні з критичною нестачею фінансів справжніми танталовими муками для керівників ПТУ є влаштування учнів на виробничу практику. Раніше такі питання навіть не ставилися: державні підприємства забирали на практику, а потім і роботу цілі групи майбутніх спеціалістів. Сьогодні, коли промислових гігантів можна перелічити на пальцях, а обсяги діяльності всіх інших державників знизилися в рази, місця, де учні можуть узяти участь у реальному робочому процесі, знаходити дедалі важче. Підхльостувані звинуваченнями у некваліфікованості випускників, які не лунали хіба що з вуст ледачого, освітяни звернулися до ПП. З приватними власниками, зі слів керівників училищ, працювати складно, адже в основному їхні невеличкі фірми працюють сьогодні на сьогодні і не потребують більше одного-двох працівників. Тому буває великий розкид - групу з 25-30 осіб доводиться оформляти практикуватися на 15-
20 підприємств.

Та цим проблема себе не вичерпує. Виробнича практика, власне, допомагає профтехзакладам не зірватися у фінансову прірву, куди її заганяє кошторис у кілька рядків - зарплати, стипендії, часткова оплата комунальних послуг. Річ у тім, що отримані гроші за учнівські труди на підприємстві діляться навпіл між дитиною та училищем. У середньому це невелика сума (вона залежить від професій, наявних у навчальному закладі), зате на задоволення найнеобхідніших потреб її вистачає.

Отут і проявляє себе приватник нового покоління: «Найбільша складність для нас - це спілкування з підприємствами, які не хочуть оплачувати працю наших діток під час виробничої практики. Про яке спонсорство може йтися, коли вони за виконану роботу не хочуть платити…» - скаржиться директор Київського вищого професійного поліграфічного училища Василь Велічко. Можна зрозуміти безоплатну практику, наприклад, на державних заводах, де навіть досвідчені фахівці сидять без діла, у пусті ж гаманці кмітливих та спритних «нових українців» не дуже віриться. Хоча «монстрами» власники ПП часто-густо видаються лише профтехосвітянам, які не отримують матеріальної вигоди. Учням все-таки щось перепадає. За тіньовою модою - в конвертах.

Зі сказаного розуміємо: проблеми-виразки під’їдають сили професійно-технічної освіти зсередини. Їх збудником є хворобливий стан держави в цілому. Саме тому в минулорічних висновках про стан профтехнавчання, викладених на офіційному сайті Рахункової палати України, лунають звинувачення насамперед у бік владних установ. Наведені факти та цифри підводять до того, що «будівлю» ПТО руйнують зовнішні чинники. Автори звіту не забули і про внутрішні - на лаві підсудних опинилися рядові профтехосвітяни, які, на думку звітувальників, морально запустили учнів. «[Професійно-технічна освіта здійснює] випуск фахівців за робітничими професіями, в яких народне господарство України не відчуває потреби, дезорієнтує молодь і має негативні соціальні та економічні наслідки. При тому, що на первинну професійну підготовку використані значні кошти, молоді люди поповнюють лави безробітних, а держава несе додаткові витрати на їхню соціальну адаптацію», - сказано в повідомленні.

У цьому звіті людей зачіпає оте «дезорієнтує молодь». Варто згадати, що підлітків, які часто не потрібні ані батькам, ані суспільству, ані школі, забирає до себе саме училище. Будні ПТУ - це робота з учнями психолога, майстрів та кураторів. Аби бути впевненими, що дитина, за яку відповідальні, нічого не накоїть, нікуди не пропаде і завтра прийде на навчання, вони просто повинні «залізти» в її голову і душу. Тому вихованням займаються всі вкупі - кожен по-своєму.

Створений у 2004 році Центр професійної підготовки та соціальної реабілітації проблемної молоді почав збирати у профтехосвіту дітей, які вже з 7 класу не відвідували школи взагалі. Центр зробили структурним підрозділом ліцею «Авіант». Працювати з учнями, більша частина яких стоїть на обліку в міліції, - справа надважка. Спочатку держава оплачувала соціальних педагогів і психологів, які приходили з Державної соціальної служби для сім’ї, дітей та молоді, проте кошти надходили недовго. Зараз цих учнів зрівняли зі звичайними ліцеїстами, а опіку над ними повністю переклали на навчальний заклад. Обнадіяні чутками про допомогу, дедалі більше й більше неблагополучних дітей ідуть до центру, їх кількість у групах зросла з 18 до 25. Хіба ж відмовиш підлітку, котрий в анкеті на питання «Чого ти найбільше боїшся в житті?» відповідає: «Щоб мене не вигнали з ліцею»...

Київське ПТУ №25 також уже кілька років приймає дітей після 8 класу. Школи позбуваються таких «тягарів» з радістю. Пригадують хлопця Сергія з неблагополучної сім’ї, котрий навіть не вмів усміхатися. Йому було вдивовижу, що з ним спілкуються, заохочують до знань. У результаті Сергій не пропустив жодного дня навчання.

«Профтехосвіта без цього не може, заради цього її і треба утримувати, адже на 80% ми тільки те й робимо, що адаптуємо дитину, доводимо, що вона чогось варта, не втрачена для суспільства і потрібна йому», - резюмує з цього приводу Таїсія Мусієнко.

Втім, події, що розгортаються довкола галузі, викликають у профтехосвітян набагато більший страх, ніж проблеми всередині неї. За наказами під ярликом «упорядкування мережі професійно-технічних училищ та оптимізація витрат на їх утримання з державного бюджету» заклади профтехосвіти віддають ВНЗ або об’єднують. Якщо так піде далі, то від системи ПТО залишиться тільки назва. Налякані працівники вірять у здоровий глузд, і профтехосвіта, хоч і в трансформованому вигляді, але житиме. Втім, дії влади поки що свідчать про протилежне. З упевненістю можна стверджувати лише одне: за відсутності ПТУ для багатьох соціально незахищених підлітків останньою інстанцією стане в’язниця.