Побори, форма і зарплата вчителів: десять міфів про школу

07 серпня, 2021, 08:30 Роздрукувати
Відправити
Відправити

Батьки розбиралися, що правда, а що вимисел

Наближається перше вересня, і варто нагадати всім учасникам освітнього процесу: не все, що їм відомо про школу чи в чому їх переконуватимуть, — правда.

 

Міф 1. Школа — другий дім. Вчителька — друга мама

Хто й коли вигадав ці сентенції, невідомо, але чомусь дорослі в це вперто вірять. І, що найгірше, намагаються переконати в цьому дітей.

Із таким самим успіхом дорослим можна вважати другим домом роботу, а керівника — другим батьком чи матір’ю.

Тоді все логічно з внесками/поборами. Якщо школа — другий дім, його треба ремонтувати власними силами. Забезпечувати всім необхідним: меблями, шторами, килимами. І нехай місцева влада не переймається потребами освіти — для цього є батьківські гаманці.

Якщо вчителька — друга мама, її потрібно слухатись і з усім погоджуватись. Терпіти образи, приниження і головне — поважати. Інакше вижене з другого дому.

Очевидно, у списку домів та мам садочок із вихователькою мають іти за порядком першим номером. А рідні мама й дім — номер «нуль» чи без номера, поза конкурсом, бо вони — рідні.

 

Міф 2. Грошей немає. На освіту нічого не виділяють, треба допомагати

Ситуація з мільярдними залишками освітньої субвенції повторюється знову і знову. Кошти з державного бюджету перераховують до регіонів, а наприкінці року мільярди гривень залишаються невикористаними. Як то кажуть, навчилися жити без грошей, тепер потрібно вчитися жити з грошима. З іншого боку, заощадили на закладах освіти — на дітях, отримуйте премії під ялинку. Хоча за невикористання коштів варто запровадити штрафи, а не премії.

 

Як продовження міфу про безгрошів’я — якщо виділятимуть більше коштів на освіту, то з батьків збиратимуть менше.

Насправді — ні. Згідно з опитуванням батьків, у роки, коли видатки на освіту з державного бюджету (освітні субвенції) та з місцевого бюджету збільшувалися, суми поборів геть не зменшувалися, інколи навіть зростали. З’являються нові статті видатків, наприклад, пов’язані з карантином: маски, антисептики. Хоча все це також фінансується і з державного, і з місцевого бюджетів. Але ці бюджети десь там, далеко, а батьки — ось вони, поряд. Із безмежною любов’ю до своїх дітей та з гаманцями напоготові.

Аби подолати побори, потрібно, щоб конкретні статті видатків було повністю закрито бюджетними коштами. Наприклад, потрібно 100 тис. грн на закупівлю миючих засобів — виділили 100 тис., закупили і повідомили публічно, що миючі засоби закуплено в повному обсязі, щоб не було зловживань зі збором коштів. Взагалі потрібно розміщувати на вебсайті школи кошторис і фінансовий звіт про надходження та використання всіх отриманих коштів.

Надихає приклад Дніпра, де всі школи повністю забезпечено питною водою коштом місцевого бюджету. Відтепер батькам не треба здавати кошти на воду, бо це чітко зазначено на сайті місцевого департаменту освіти — всі школи забезпечено питною водою.

 

Міф 3. Комунальна (приватна) школа

У багатьох батьків складається хибне враження, що їхні діти ходять не до комунальної, а до якоїсь приватної чи напівприватної школи, за яку постійно потрібно доплачувати: то у «фонд класу», то у «фонд школи», то в якийсь благодійний фонд чи громадську організацію «при школі». А насправді школа — комунальна. І у багатьох батьків постає питання: «Якщо школа є комунальною, за освіту в ній уже сплачено податками, навіщо платити знову?»

«Не подобається — йдіть до приватної», — відказують батькам.

Якщо ваша дитина йде до школи, то з імовірністю 98% це буде школа комунальна. Повна загальна середня освіта в ній є безоплатною, без жодних внесків до міфічних фондів.

Приватних шкіл в Україні — до двох відсотків від загальної кількості всіх шкіл, і це приблизно 250 закладів. Комунальних (тобто таких, що належать громаді) — майже 15 тисяч, державних — лише 10. Якщо врахувати, що в Україні близько чотирьох мільйонів учнів, а в приватних школах їх 35 тисяч, стає очевидним, що в приватних школах не поміститься навіть 5% школярів. Бо справа не тільки в матеріальних статках батьків, а й у неможливості забезпечити всім охочим місце в приватній школі.

Тому замість того, щоб рекомендувати приватні школи незадоволеним якістю освіти чи фінансуванням у комунальній школі, варто покращувати саме комунальні заклади освіти.

Існування приватних шкіл узагалі не означає, що комунальні апріорі мають бути гіршими.

У приватних школах інша біда — брак спеціалістів. Є вакансії з конкурентною заробітною платою, а кандидатів катма. Знайти фахового спеціаліста складно.

 

Міф 4. От якби у вчителів була більша заробітна плата…

За таких умов не довелося б доплачувати, щоб учителі краще навчали, чи щоб краще ставилися до дітей. Та річ у тім, що від збільшення заробітної плати професіоналами не стають, знання та вміння разом із гривнею не приходять. Так само, як і любов чи повага до дітей. Якщо вчителю з 1 вересня заважають діти в школі, то за жодні гроші повага до людської гідності дитини не з’явиться.

Варто зауважити, що у багатьох батьків заробітна плата не більша ніж у вчителів, але про це чомусь забувають.

Слід віддати належне тим учителям, які стали наставниками за покликом серця, а не гаманця чи за збігом обставин. Хоча без гідної матеріальної винагороди і вони залишають професію.

 

Міф 5. Діти мають прибирати в школі

Їх потрібно привчати до праці, щоб цінували чужий труд, не смітили. Ми прибирали, тому нехай і вони прибирають, вважають багато батьків і вчителів.

Експеримент з привчання до праці в українській освіті тривав кількадесят років. Якими є його наслідки? Погляньте навколо… Зважаючи на кількість сміття на вулицях, уздовж доріг, на природі після пікніків, привчання до праці не дуже допомогло тим дорослим, які розкидають рештки власної життєдіяльності. Мабуть, не до того й не так привчали.

Чому діти мають безоплатно виконувати роботу прибиральників службових приміщень?

Чому дітей потрібно привчати до праці саме у закладі освіти? У дітей вдома є свій фронт робіт. Причому у сільській місцевості дитячий об’єм робіт часто більший за домашній фронт робіт дорослих у місті.

Чому дітей потрібно привчати до праці саме прибиральника, а не журналіста, перекладача, менеджера тощо?

«Залучення здобувачів освіти під час освітнього процесу до виконання робіт чи до участі у заходах, не пов’язаних з реалізацією освітньої програми, забороняється, крім випадків, передбачених рішенням Кабінету міністрів України», — частина 5 статті 53 Закону України «Про освіту». Закон забороняє, а міф «зобов’язує». За порушення закону передбачено реальну відповідальність, за порушення міфу, відповідно, — міфічну.

 

Міф 6. Вчителі беззахисні

Часто читаємо скарги в коментарях: «Однаково вчитель зараз не захищений ні керівництвом, ні профкомом, ні законом, навіть власними ж колегами».

Або ще гірше: «Нині такі вимоги, що навіть ляпаса дитині не можна дати».

Очевидно, беззахисність полягає в тому, що вчитель не може відповісти матюками на матюки батьків чи дітей. Хоча замість того, щоб опускатися до рівня опонента, варто показувати гідний приклад, як знаходити вихід зі складних, навіть неприємних ситуацій.

Нормативка жодних дискримінаційних обмежень щодо професії вчителя не встановлює. І Конституція України, і Цивільний кодекс України визначають рівність усіх перед законом і право кожної особи на захист від порушення права.

Стаття 54 Закону України «Про освіту» передбачає, що педагогічні працівники мають право на захист професійної честі та гідності, а також право на захист під час освітнього процесу від будь-яких форм насильства та експлуатації, зокрема булінгу (цькування), дискримінації за будь-якою ознакою, від пропаганди та агітації, що завдають шкоди здоров’ю.

Тобто право на захист у вчителів є, було б бажання та сміливість цим правом скористатися.

Ще з міфів про беззахисність — закон про протидію булінгу не захищає вчителів.

Судова практика у справах про адміністративні правопорушення якраз підтверджує, що захищає. На батьків накладають штрафи, якщо діти вчиняють булінг щодо вчителя.

Наразі обов’язковою ознакою булінгу учасника освітнього процесу є участь у булінгу малолітньої чи неповнолітньої особи у статусі жертви чи агресора.

Стосунки між дорослими (вчителями між собою чи з батьками) врегульовано іншими нормативними актами. Якщо права дорослого порушує інший дорослий у школі чи поза її межами (на вулиці, в магазині), то варто звертатися до положень Цивільного, Кримінального чи Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Хочеться спростувати цей міф про беззахисність учителя словами вчительки Наталії Павлюк:

«Прийдіть господарем, переможцем, другом, колегою — зламайте свої стереотипи — злякайтесь власної сміливості й свободи та здивуйте інших!!!!»

 

Міф 7. Шкільна форма дисциплінує

Приблизно так, як дисциплінують кайданки на руки й ноги. Стримують рухи, не дають можливості вільно рухатися. Ні ходити нормально, ні бігати. Так, дітям потрібно бігати, у школі також. А дорослі мають хвилюватися не тоді, коли діти бігають, а якраз навпаки, коли вони не рухаються активно. Бо це вже питання здоров’я: психічного чи фізичного.

Із коментарів захисників шкільної форми можна дійти висновку, що однією з функцій шкільної форми є зменшення активності мозку: «Не треба думати, що надягти, де купити». Нарешті. Еволюція людини розумної сягнула свого піку — люди не хочуть думати. Всю історію людство прагнуло прогресу, неможливого без розумової діяльності, а в нашій історії зі шкільною формою — добре, що «не треба думати…». Варто ще надягти шапочку з фольги, щоб зайві думки в голову не лізли.

Міфічна дисципліна від шкільної форми — така ж, як і однаковість усіх у шкільній формі, бо остання нібито нівелює соціальну нерівність. Прихильники форми плутають однаковість і рівність. Однаковість — це, простіше кажучи, однакові шори. А рівність — якраз про рівне право вибору: джинси або брюки, реглан або піджак, без обмежень у кольорі та фасоні.

Рівність — це рівне право доступу до освіти, незалежно від форми одягу.

Соціальна нерівність є і буде у всіх країнах. Не можна зробити всіх однаково багатими, бідними — можливо, згадайте наше «чудове» радянське минуле, де всі були однаково бідними.

Однаковою формою соціальну нерівність аж ніяк не здолати. Є ще взуття, портфелі/рюкзаки, гаджети, автомобілі, на яких дітей привозять до школи, місце, де діти проводять канікули, місце роботи батьків — усе це різне. Є і буде.

Насамперед усі діти різні, й дуже хотілося б, аби кожна дитина зберегла свою індивідуальність і здатність до мислення. Особливо до критичного мислення.

 

Міф 8. Авторитет вчителя впав. Ніхто не поважає вчителів

Справді, не поважають непрофесіоналів, хамів, непорядних людей. І це стосується не лише вчителів.

Часи, коли у селі чи містечку було лише двоє писемних людей — піп і вчитель, у далекому минулому. Варто вже змиритися з тим, що вчитель — не єдине джерело знань. І спробувати заробити авторитет завдяки іншим чеснотам. На жаль, нову роль — наставника, який допомагає засвоїти знання, навчити вчитися — деякі вчителі опановувати не поспішають, чіпляючись за статус «єдиного писемного».

Авторитет вчителя «падає» насамперед «завдяки» самим учителям. Хоча деяких випадкових людей у школі й учителями негоже називати. Протиправна поведінка таких «педагогів» миттєво стає публічною завдяки відео, знятим учнями чи батьками. Докази є — догана чи звільнення — авторитет падає. Хто винен?

Є й інша категорія «мовчунів», які знають, чують, бачать знущання над дітьми, але мовчать. Чому мовчать? Бо їм байдуже? Не хочуть сваритися з колегами? Не хочуть виносити сміття з хати? Жоден із цих аргументів не є виправданням. Жоден із цих аргументів не примусить поважати «мовчунів». Бо для них діти мають менше значення, аніж їхній власний комфорт. Вчитель, який припиняє, повідомляє чи фіксує порушення прав дитини іншим вчителем — рідкісний вид, гідний Червоної книги.

Власне ті, хто любить та поважає дітей, отримують навзаєм любов і повагу дітей і батьків, яка щороку зростає, бо вдячних учнів стає дедалі більше. Авторитет у справжніх професіоналів чомусь не падає, а навпаки — зростає. І хоча поваги вони не вимагають, але мають.

 

Міф 9. Нас принижували й нічого — виросли нормальними людьми

Така «нормальність» вражає. Замість того, щоб припинити жорстоке поводження чи булінг, від яких страждають діти, частина дорослих виправдовує знущання:

«Вчителька не мала права давати дитині запотиличники, але...»

«Вчитель не повинен був насильно витягати дівчину з класу, але...»

«Педагог, звісно, неправий, але...

Жодних «але». Встановлено абсолютну заборону!

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню», — стаття 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Заборона катування). «Нікого не може бути піддано...»

Це абсолютне право, яке ніким, ніколи, за жодних умов не може бути обмежене, звужене, спростоване. Абсолютне — без винятків.

Це означає, що ніхто, ніколи, за жодних умов не має права бити дітей: ні батько, ні мати, ні вчитель, ні директор. Ніхто. Хоч би що дитина утнула. Такій поведінці, особливо вчителів (вища педагогічна освіта, зрештою), немає жодного виправдання. Для багатьох це, можливо, відкриття, але — ДІТЕЙ БИТИ НЕ МОЖНА!

 

Міф 10. Діти зараз не такі

Зазвичай так кажуть, коли не можуть знайти спільну мову з дітьми чи заохотити їх до навчання. А для цього, крім педагогічної освіти, потрібно мати ще й хист.

Набагато легше звинуватити дітей у «нетаковості».

Хоча діти здібності мають і навчаються, коли цікаво. Але школа, де працюють «професіонали з -надцятирічним стажем, з великої літери», не спроможна знайти підхід до дітей, зацікавити, простіше виштовхати їх на узбіччя. Можливо, деінде згодяться.

Було б дивно, якби лікарі скаржилися, що пацієнти нині не такі. Але вибачте, інших не завезли. Тому треба навчати (лікувати) тих, які є зараз. Бо суспільство найняло вас на роботу саме для цих дітей. Інших не буде. Вчитель повинен уміти навчати саме цих дітей.

Звідки ж беруться не такі діти? Безперечно, винні лелеки й капуста.

Насправді варто порадіти, що діти — «не такі», бо саме «не такі» здатні змінити цей світ на краще. Якщо ви впевнені, що світ уже не змінити, це означає лиш те, що не ви його змінюватимете.

 

Дивна штукенція — ці міфи з «храму науки». Здавалося б, щось ефемерне, вигадане, але здолати/спростувати їх — ой, як непросто. Чомусь міфам вірять більше, ніж законам. Мабуть, так зручніше. Легше керуватися міфами й не перейматися реальністю.

Подумайте, чи не заважають ці міфи вашій дитині здобути якісну освіту та стати повноцінною розвиненою особистістю. Ми ж усі бажаємо дітям кращої долі. Тож замість того, щоб уперто згадувати міфи, осмислюймо школу по-новому — як модерний заклад, де дають не лише звичні знання, а й перспективу.

 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК