ПІДГОТОВКА ЖУРНАЛІСТІВ: ПОГЛЯДИ ЗБОКУ І ЗСЕРЕДИНИ

Серед опитаної не так давно групи провідних журналістів України заледве вісім відсотків залишились задоволеними своєю підготовкою. Представник однієї із зарубіжних громадських організацій, якщо вірити пресі, категорично заявляє, що у підготовці журналістів в Україні за останнє десятиліття нічого не змінилося. Понад сорокарічний досвід роботи у цій сфері спонукає мене дуже стисло викласти свій погляд як на саму журналістику, яку ми так мазохістськи шмагаємо, і особливо на організовану систему підготовки кадрів. Думки ці дуже суб’єктивні, і не тільки журналісти- практики, але й мої колеги-педагоги, мабуть, далеко не у всьому погодяться зі мною.

Початки університетської підготовки журналістів пов’язують з відомим американським журналістом, угорцем за походженням, редактором «Нью-Йорк уорд» Джозефом Пулітцером, тим самим, іменем якого названа найпрестижніша міжнародна журналістська премія. Він організував у 1912 році в Колумбійському університеті першу журналістську школу. Він же із великою внутріш-ньою впевненістю спрогнозував неминучість саме університетської форми підготовки журналістських кадрів. «Я переконаний, — говорив він, — що ще в нашому столітті журналістика стане предметом вивчення у школі, так як це має місце у галузі права або медицини». Про мудрість і передбачливість цієї людини свідчать його слова про співвідношення таланту і «вченості», з приводу чого дискусії у журналістських колах не змовкнуть, мабуть, ніколи. «Кожна інтелігентська професія, — міркував він, — вимагає розвитку і у кожній галузі природні здібності є ключем до успіхів (підкр. наше. — В.З.), але це не означає, що спеціальна і загальна підготовка не потрібні».

Відповідні центри підготовки журналістів були створені між Першою та Другою світовими війнами у Німеччині, Польщі, Бельгії, Норвегії, а також у Японії, Китаї. Після Другої світової централізована, здебільшого університетська, підготовка і перепідготовка кадрів для надзвичайно розгалуженої системи мас-медіа здійснюється переважно у всіх розвинутих країнах. Останньою «здалась» консервативна Великобританія, заснувавши у 1970 році Центр журналістських студій у Кардіфському університеті. Не примхами і забаганками окремих осіб, а об’єктивним процесом створення величезної інформаційної індустрії у сучасному світі продиктований цей процес.

Не обминув він і Україну. Як частина великої імперії, як одна з її великих провінцій вона змушена була керуватися тими законами, які диктувала Москва. Ще з 20-х років кадри партійних журналістів готувалися на базі Комуністичного інституту імені Артема, а згодом ще й Комуністичного інституту журналістики у Харкові.

У повоєнні сорокові при збереженні партійних шкіл із відповідними відділеннями, які готували керівні для преси кадри, підготовка журналістів перемістилась в університети. Кажуть, що «всезнаючий і великомудрий вождь усіх народів» під час обговорення цього питання поцікавився, скільки років матиме випускник партшколи, а скільки дипломований спеціаліст університету. Відповідь була на користь останнього, який входив у журналістське життя на п’ять-вісім років раніше, ніж перевірений на партійній практиці, а тому вже підтоптаний вихованець школи. Цього було нібито досить, щоб зосередити підготовку журналістів в університетах.

Можливо, це одна із численних легенд. Зате достеменно відомо, що створенню столичного факультету журналістики, а також відділення, а через рік і факультету журналістики Львівського університету, передував розшуканий істориками дуже промовистий документ: лист тодішнього першого секретаря ЦК Компартії України О.Кириченка на ім’я самого М.Хрущова, який очолював тоді всесильну КПРС. Лише з її волі можна було об’єднати відділення журналістики Харківського та Київського університетів і створити в останньому факультет журналістики з правом набору на перший курс 125 чоловік. Для по-ліпшення підготовки журналістів із місцевого населення західних областей України пропонувалось створити відділення журналістики і набрати 50 чоловік.

Так в умовах панування тоталітаризму на одній шостій земної суші народилася й утвердилася університетська система журна-лістської освіти з її певними позитивними ознаками у порівнянні з партійними кузнями штампування підручних і з тими вадами, які були притаманні тогочасній освіті взагалі та загальним місцем факультетів журналістики в університетській ієрархії, про що дещо нижче.

Потрапляючи в університет, майбутній працівник преси опинявся у відповідній, хай і обмеженій та жорстко контрольованій, інтелектуальній аурі. Протягом п’яти літ він мав можливість спілкуватися із такими ж новобранцями науки — майбутніми фізиками, географами, біологами, філософами, істориками, філологами, математиками, які представляли різні регіони України. Вечірні й нічні спілкування, скромні студентські застілля перетворювались нерідко в другий університет. Новобранці-журна-лісти мали можливість слухати лекції і зустрічатися у неформальних умовах із вченими різних спеціальностей. Вони одержували можливість засвоювати загальноуніверситетські курси, включаючи мови, національну та світові літературу та культуру, проти яких деякі адепти журналістики так активно протестують сьогодні.

Університети не могли бути якимись острівцями свободи у тогочасній соціальній системі. Доведена до абсурду централізація, дикий догматизм, поліцейський контроль за настроями і поведінкою молодих людей — все це добре пам’ятають ті, яким за п’ятдесят і навіть за сорок, але про що майже не чули ті, яким сьогодні -надцять. Зрештою, згадаймо документ, який так і називався: «Про заходи щодо поліпшення підготовки та перепідготовки журналістських кадрів». Він був націлений насамперед на те, щоб «забезпечити міцне засвоєння майбутніми журналістами теорії марксизму-ленінізму, історичного досвіду КПРС», навчити їх «переконливо, із наступальних позицій вести боротьбу з ідеологічним противником», «бути активним провідником по-літики партії».

І все ж більшість тодішніх вихованців журфаків згодом виявились на вістрі перебудови і національного відродження, незважаючи на те, що їм нав’язувались більшовицькі догми, які не мали практично жодного зв’язку з традиціями української періодики й публіцистики, що з їхньої свідомості намагались викреслити цілі періоди розвитку суспільної думки, а домінуючою тенденцією суспільного настрою був провінціоналізм.

Складністю характеру журналістської праці пояснюється і складність самої системи підготовки фахівців для цієї суспільної сфери. Професіоналізм у журналістиці сьогодні — ємке і багато-значне поняття. Воно починається із глибокого усвідомлення людиною самої місії мас-медіа і передбачає оволодіння нею цілим комплексом організаційно-редакційних та літературно-творчих навиків. До того ж, журналіст сьогодні — ще й підприємець, менеджер, який повинен вміти рахувати, вміло продати свій товар, знайти вигідну рекламу і мецената. У великих творчих об’єднаннях цим займаються спеціально найняті люди чи власники. В умовах функціонування невеликих редакцій цим змушені займатись практично всі журналісти. Інакше не вижити в конкурентній боротьбі.

Журналістська праця — не про- сто вміння вправно написати замітку чи статтю, хоч ці ази ремесла треба засвоїти, а своєрідний спосіб сприйняття світу, спосіб бачення реальності, спосіб мислення і світовідчуття, спосіб існування і усвідомлення себе у неспокійному житті. Тому ніяк не можу погодитись із тим, що майстерність журналіста — це всього-на-всього вправне володіння пером чи «підвішений язик».

Відмінність демократичної журналістики від тоталітарної, крім багатьох інших ознак, полягає у тому, що у демократичному суспільстві, у прихильності до якого ми довгий час клянемось, ЗМІ становлять відносно самостійну силу, «четверту владу». Відтак і поняття професійної майстерності трактується, у всякому разі повинно трактуватись, в них по-різному. Як видно навіть із цитованої вище постанови ЦК КПРС, журналіст насамперед повинен був вміти переконливо, дохідливо і популярно пропагувати, доносити до аудиторії розроблені кимось зверху доктрини, теорії, ідеї, по можливості ілюструючи їх прикладами із життя. Тому довгий час існував погляд на майстерність як на вміння побудувати твір таким чином, щоб він легко, емоційно сприймався і краще засвоювався. Та й сьогодні дехто, хай і у дискусійному порядку, ставить на перший план у журналістиці «майстра виготовлення тексту».

Насправді ж, для журналіста важливо не просто як сказати, а насамперед що сказати. Іншими словами, перед чесним журналістом завжди стоїть питання компетентності, вміння аналізувати, мужності і високої моральності. Не випадково у всьому світі до-мінуючою стала університетська система освіти журналістів, хоч вона не позбавлена певних вад, якщо йдеться про підготовку саме працівників мас-медіа.

Тому необхідно хоча б приблизно з’ясувати, що може, а чого не може дати університет чи будь- яка інша організована система підготовки кадрів саме для сфери масової комунікації. Уважний аналіз нашого та зарубіжного досвіду свідчить, що незадоволеними власною підготовкою є три категорії випускників: ті, які самі не вчилися, а чекали, що їх навчать, ті, які надіялися, що їх університет наділить талантом, а університет цього зробити не зміг і ніколи не зможе, нарешті, ті, яким факультет чи інститут дав замало для того, щоб успішно виконувати складні функції журналіста-аналі-тика. Можливо, саме тому такий високий відсоток незадоволених університетською підготовкою серед провідних журналістів київських редакцій, які хочуть глибше копати, компетентніше вникати у специфічні сфери людських стосунків та знань. Тут справді потрібна інша, гнучкіша система підготовки чи самопідготовки. Для загальної підготовки потрібна, звичайно, певна сума знань. Для журналіста не буває зайвих знань. Можна і треба сперечатися, яким знанням надати перевагу. Та незаперечним є та істина, що завдання університету навчити вчитися, виховати у майбутніх фахівців жагу знань і вміння їх самостійно поповнювати. Сказане зовсім не означає, що сьогоднішня підготовка молодих журналістів може нас задовольнити. Вона перебуває, як і вся наша освіта, у кризовому стані. Тож хотілось би звернути увагу на ті суперечливі тенденції, які можна спостерегти зсередини. Не варто говорити про загальновідому бідність середньої та вищої школи, полишимо для вузького кола фахівців зміст і якість навчальних планів. А розширення, і то досить помітне, наборів на факультети, поява нових центрів навчання, в тому числі у приватних, відчутне збільшення бажаючих здобувати журналістську освіту за оплату, а з другого боку — збіднення можливостей державних університетів щодо витрат на організацію навчального процесу разом із структурними змінами у самій підготовці вузівських вихованців таять у собі як певну небезпеку, так і при розумному використанні цих тенденцій майбутню перспективу поліпшення стану справ.

Генетичною хворобою радянської системи вищої школи, попри її незаперечні успіхи у певних галузях наук, зокрема математики, фізики, окремих галузях техніки, була її надмірна централізація і одноманітність, навіть шаблонність. Вона жорстко регламентувалась і скеровувалась із єдиного центру. Змінити щось, урізноманітнити було практично неможливо. Такою вона, власне, залишилася, незважаючи на зміни самого нинішнього змісту навчання. Що ж до матеріально-фінансових можливостей української школи і науки, то вони просто катастрофічні.

На Заході вища, в тому числі журналістська, освіта завжди була гнучкішою, різноманітнішою, змагальнішою. Це пов’язане з самим характером організації освіти, заснованої на автономності, приватній ініціативі, а значить різноманітності форм. Масштабів підготовки журналістських кадрів не можна зрівняти з такими масовими професіями, як педагоги, економісти, юристи, але вони значні. У США, наприклад, організована підготовка працівників масової комунікації ведеться майже у трьохстах коледжах і університетах. При певному спільному підході, змісті і формі вивчення відповідних дисциплін, кожен із таких центрів працює за власною програмою, добором педагогічних кадрів, не кажучи вже про мате-ріальну базу. Відповідно різна, на загал дуже висока, плата за навчання, різні терміни навчання. Найбільш масовою є підготовка бакалаврів журналістики на базі випускників гімназій. Але існують спеціальні інститути, відділення, у яких готують магістрів, докторів. Свою національну специфіку підготовки працівників мас-медіа мають Німеччина, Австрія, Франція, Голландія, Польща.

Ми ж до останнього часу мали єдиний вид підготовки журналіста, ім’я якому «спеціаліст». Це означає, що з напівграмотного випускника школи, а сьогодні це переважно сімнадцятирічні одинадцятикласники, настроєні романтично або й байдуже до всього на світі, мусимо викувати за п’ять- шість років (залежно від форми навчання) журналіста, на всі руки майстра. Як це парадоксально не прозвучить, для одних цього періоду навчання забагато, для інших — явно замало.

Тому здійснюваний міністерством перехід на багатоступеневу форму навчання вселяє певні надії на можливі структурні зміни у системі підготовки фахівців вищої кваліфікації взагалі, журналістів зокрема. Як відомо, уже третій рік університети, згідно з постановою Кабінету міністрів України «Про затвердження «Положення про освітньо-кваліфікаційні рівні (ступеневу освіту)», готують бакалаврів, тобто фахівців, які на основі повної загальної середньої освіти здобувають поглиблену загальнокультурну підготовку, фундаментальні знання та професійні умін-ня. Вони дають випускникові можливість вирішувати типові професійні завдання, передбачені для відповідних посад у певній галузі матеріального чи духовного виробництва. Кажучи образно, в умовах інституту, факультетів та відділень журналістики йде підготовка журналістської «піхоти» з терміном навчання чотири роки. Дипломований бакалавр має змогу включитися у практичну роботу редакції на відповідній посаді чи виконувати іншу працю у системі інформаційних служб, рекламі, шоу-бізнесі. Це перша ступінь фахової кваліфікації, яка при відповідних здібностях і здобутті нових знань дає можливість стати генералом у журналістиці або ж не претендувати навіть на звання єфрейтора. Частина випускників відсіється, зрозумівши хибність вибору, шукаючи іншу професію і навіть освіту. Частина вихованців, як уже показує досвід, захоче одразу чи після певного виду практичної праці здобувати ступінь магістра чи й кандидата наук.

Але тут виникає декілька застережень. Мусить бути посилена вимогливість як до випускників бакалаврату, так і особливо до тих, хто претендує стати магістром. Мабуть, з часом відімре такий фаховий рівень, як «спеціаліст», який є не чим іншим, як рудиментом старої системи. А от з досвіду відомо, що покрасуватись у магістратурі ще рік-два, побути у ролі студента захочуть не тільки ті, які прагнуть знань і вдосконалення, але й ті, які не дуже спішать працювати. При цьому слід враховувати і такий фактор часу, як складність знайти роботу. Тому обома руками підтримую позицію ректора столичного національного університету академіка В. Скопенка, який обіцяє ні при яких обставинах (а це може бути висока плата за навчання, у якій, зрозуміло, зацікавлений університет, впливовість батьків та знайомих) не приймати у магістратуру тих, хто мав у процесі навчання хоча б одну трійку.

Уже сьогодні експериментальна значною мірою підготовка магістрів показала, що вона повністю зорієнтована на вступ до аспірантури і написання кандидатських дисертацій. Для значної частини університетських спе-ціальностей це досить оптимальний варіант. Адже, як зафіксовано у згадуваному документі, магістр — такий рівень фахівця, «який здобув поглиблені спеціальні уміння та має знання інноваційного характеру». Іншими словами, має нахил до наукової роботи. Журналістика як переважно прикладний вид діяльності повинна бути зорієнтована на практичну працю випускника у засобах масової інформації. Але уже не у якості репортера чи літературного редактора, а кваліфікованого коментатора, оглядача, ведучого, керівника відповідного підрозділу редакції, агентства, творчого об’єднання.

Крім природних здібностей, така робота вимагає і поглиблених знань у тій чи іншій сфері. Тому підготовка повинна бути цільовою, індивідуальною. У фахівцях даного рівня знань мали б бути зацікавлені замовники. Зокрема, я прихильник того, щоб у магістратурі з журналістики вчилися не тільки випускники факультету, але й бакалаври філософії, історії, економіки, права, а для спеціалізованих видань ще й випускники фізичного факультету чи медичної академії. Це могла б бути перспективна модель підготовки журналіста-аналітика.

Із цим тісно пов’язаний і такий вид освіти, як подипломна. За відповідну плату людина, яка має вищу чи середню спеціальну ос-віту, може вчитись заочно, здобуваючи інший фах. Це майже ідеальний варіант для тих, хто хоче стати дипломованим журналістом. У межах Інституту підвищення кваліфікації при Львівському національному університеті почала навчатися невелика група слухачів за спеціальністю «журналістика». Рано поки що говорити про цей скромний досвід, хоча при доброму відборі слухачів та якісній їх підготовці це теж могло б стати оригінальною формою навчання людей, які уже визначились у виборі покликання.

Не включаючись у досить гостру дискусію, яка уже точиться з приводу комерційних навчальних закладів, вважаю необхідним наголосити на тому, що платна підготовка спеціалістів у приватних закладах відбуватиметься. Але в інтересах майбутньої журналістики і, насамперед, тих молодих людей, батьки яких можуть собі дозволити платити за їхнє навчання, треба дотримуватися, і то дуже жорстко, хоча б двох передумов. Перша і найважливіша. Рівень вимогливості у процесі акредитації даних центрів. Хто готуватиме, на якій базі, за якими навчальними планами і програмами? Якщо юристів та економістів починають готувати у Бучачі чи у якомусь селищі на Закарпатті, а журналістів на Донеччині готовий «продукувати» відставний полковник, то, вибачте, яка це вища освіта? Вона не потягне і на порядне професійне училище.

З власного досвіду добре знаю, що навіть на базі університету потрібно 10—15 років, щоб сформувалися належні кадри, нагромадити хоча б мінімальний досвід навчання, була створена сяка-така база. Всіляко протестуючи проти надмірної, яка інколи доходить до смішного, регламентації, паперо- творчості, які полюбляють наші чиновники від науки, мусимо дотримуватися відповідних державних стандартів у визначенні і формуванні спеціальностей. У переліку затверджених Кабінетом мі-ністрів спеціальностей є спеці-альності «журналістика», «редакційно-видавнича справа» та ще «міжнародна інформація», яка закріплена як одна із різновидів міжнародних відносин. Та протягом мало не цілого року по радіо оголошують набори на «міжнародну журналістику» та інші, не відомо ким придумані, спеціальності.

Друга умова. Треба-таки диви- тися на задні колеса. Добре розумію корінну відмінність директивно-планової освіти від саморегульованої, побудованої на змагальності, конкуренції. Але, вибачте, як мені дивитися у вічі молодим людям, коли я знаю, якщо навіть більшість з них буде геніальна, і половина не зможе працювати за фахом. Не буде навіть теоретично такої можливості. Аргументи типу того, що дипломовані педагоги краще виховуватимуть власних дітей, а випускники журфаків писатимуть грамотніші листи своїм коханим, мене не втішають. Доганяти Японію, яка дає вищу фахову освіту 90 відсоткам молодих людей, а ми лише 40, бажано, але для цього необхідні кардинальні зміни у всіх інших сферах суспільства, яких поки що не видно.

Сьогодні по-іншому постає чи не найболючіше для підготовки журналістів питання відбору найздібніших до нелегкого ремесла людей. Вже у самому виборі молодої людини, її бажанні «хочу бути журналістом» є щось неприродне, бо «хочу» ще не означає «можу».

На моїх очах були перепробувані різні варіанти правил набору, від звичайної перевірки знань вступника, врахування його життєвого досвіду, соціального походження, стажу роботи і, зрозуміло, політичної заангажованості, до спроб, за аналогією з творчими навчальними закладами, перевіряти природні задатки молодих людей. Може, найвідомішим був творчий конкурс «Шанс», який ми проводили разом із Спілкою, тепер уже Національною, журналістів України. Керівники університетів відмовились і від нього. Тепер уже, здається, лише на факультеті журналістики Львівського національного університету завдяки підтримці ректорату і ректора професора І.Вакарчука збереглися творчі випробування. Справа в тому, що вступники на планові місця у нас проходять тестування. При певних вразливих сторонах цього виду вступних випробувань, не уявляю сьогодні об’єктивнішої і справедливішої форми конкурентного відбору. Так ось, згідно з правилами, вступник на факультет журналістики у процесі творчого відбору (аналіз публікацій та спеціальна письмова робота) може набрати максимально 30 балів із 180 і отримує серйозну перевагу перед іншими. Тобто робиться суттєва поправка за більший чи менший вияв професійних нахилів.

Але й фаховий відбір сьогодні поступово втрачатиме значення в умовах масового запровадження платного навчання на державній та приватній підготовці фахівців. Тут можна застосувати лише рибальський принцип якнайширшого закидання сіток. За теорією ймовірності є можливість виловити більш цінного і продуктивного малька. Якщо в минулому році ми набрали на платну форму навчання понад 30 абітурієнтів, тобто третину, на стаціонар, абсолютну більшість — на заочне, то у цьому році матимемо понад 120 першокурсників стаціонару при плановому наборі 60 осіб.

Ратуючи, як випливає із сказа- ного, за університетську підготовку і перепідготовку журналістів, не можна водночас не бачити закладені в ній недоліки. Університет був і у якійсь мірі залишився центром, який готує фахівців і веде наукові дослідження у галузі фундаментальних наук, якими є мова, математика, фізика, хімія, історія і т.д. Прикладна за своїм соціальним призначенням, універсальна за потрібними її адептам знаннями, журналістика далеко не завжди вписується в цю академічну систему. До того ж професія працівника мас-медіа не тільки багатоманітна і прикладна, але й така, що вимагає індивідуального підходу, індивідуальної роботи з кожним слухачем.

У свій час ми добилися орга-нізації лабораторних занять із спеціальних дисциплін, тобто мали можливість працювати зі студентами у малих групах. Із поточного року у зв’язку з фінансовими труднощами ця «розкіш» закінчилася. Викладачеві, який веде практичні з курсу «Теорія і практика журналістики» і у процесі якого треба прививати елементарні навики ремесла, доведеться працювати не з групою 10—12 чол., а 30 і більше. За аналогією із творчими вузами передбачений курс «Журналістська майстерність (індивідуальна робота зі студентами)». Йдеться про своєрідні творчі майстерні. На старших курсах, де йде спеціалізація, на нашому факультеті їх поки що вдалося зберегти. Але ж для роботи із значною кількістю студентів треба залучати велику групу журналістів-практиків. Як організа-ційно, так і тим паче фінансово справа далека від вирішення. Навіть у порівнянні з невисоким заробітком більшості журналістів, оплата сумісників, як правило, без ступенів і звань, просто сміхотворна. На таку працю погоджуються лише великі ентузіасти та невиправні оптимісти. Про матеріальну базу й говорити соромно.

Тому надія на редакції, на практику. Не встигне факультет ціною неймовірних зусиль обладнати сяку-таку студію, як її уже можна демонструвати як музейний експонат. Особливо це стосується телебачення. Ознайомитися із сучасною телевізійною тех-нікою студент може тільки у студії і тільки у Києві. А тому всілякі мудрування на ненову тему: в університеті треба вчитися, а практика потім буде все життя, позбавлені серйозних підстав і відірвані від реальності. Може найбільша складність організації самого навчального процесу і дозування зусиль самого студента полягає у вмілому поєднанні навчання і посильної участі у практичній журналістській роботі. Кращі мої вихованці, які вже стали чи стають своєрідними законодавцями у сучасній журналістиці, вміли це робити. Чого гріха таїти, іноді на шкоду чисто академічних успіхів. І хай вони не мають дипломів з відзнакою, але мають роботу і помітні професійні успіхи.

Журналістика, на відміну від фізики, медицини чи навіть права, — відкрита професія. Якою б досконалою не була підготовка працівника мас-медіа, сюди приходили і приходитимуть люди з інших сфер діяльності. І це не зло, а у певному відношенні благо. Людина йде в журналістику не тому, що має диплом, а тому, що має думки, певну позицію і моральний обов’язок поділитися цими думками публічно з іншими.

Сьогодні насторожує інша тенденція — полегшене уявлення про журналістику, низький рівень професіоналізму як у редакційній практиці, так і у ставленні молоді до майбутньої професії, яка, мовляв, не вимагає ні грунтовних знань, ні особливих розумових зусиль.

В умовах тоталітарної системи пора було б приймати чергову постанову «Про дальше поліпшення...» Ціну цих постанов знаємо. Зрештою, живемо в інших со-ціальних вимірах. Саме суспільство, громадськість повинні усвідомити, що турбота про рівень професіоналізму журналістів — це, насамперед, їх головний біль. Ні партії, ні уряд цих питань самі вирішувати не будуть, а якщо вирішуватимуть, то на свою користь. Зате маємо цілу низку кровно зацікавлених у цьому організацій та осіб. Насамперед, це самі ЗМІ, це професійна спілка журналістів, гільдія редакторів. Зрештою, є відповідні урядові інстанції на рівні законодавчої та виконавчої влади: дві комісії Верховної Ради, створений порівняно недавно державний комітет, який безпосередньо займається інформаційною політикою. Є й інші громадські організації та окремі особи, які повинні б спільно з Міністерством освіти і науки взятися за поступове розв’язання цього, може, не наймасштабнішого нині, але важливого у перспективі питання. Треба братися за роботу сьогодні, щоб згодом не кричати SOS.

Від редакції. Колектив «Дзеркала тижня» щиро вітає Володимира Йосиповича Здоровегу з 70-річчям і зичить йому доброго здоров’я та творчого довголіття.