ПЕТРО ТАЛАНЧУК: «ОСВІТА ПОВИННА СЛУЖИТИ ЗАСОБОМ РОЗВИТКУ ЛЮДИНИ»

На зустрічі міністрів освіти «великої вісімки» в Токіо (квітень 2000 року) обговорювалася програма переходу від індустріального суспільства до суспільства знання. Її учасники склали «підсумковий документ», у якому визначено завдання на найближче майбутнє: забезпечити можливості в одержанні освіти для всіх дітей, здійснити безперервність освіти, що грунтується на чотирьох заповідях — дати знання, прищепити вміння й навички, навчити бути собою й жити у співтоваристві. Багатство суспільства значною мірою визначається сумою знань, нагромаджених у суспільстві, й умінням творчо їх використовувати. Освіта має бути безперервною, термін «знання» охоплює не лише знання технічні, що використовуються при створенні товарного продукту, а передусім знання фундаментальні, які стосуються галузі природничих наук, культури й мистецтва. За визначенням ідеологів цього типу суспільства, кожен його член повинен прагнути того, щоб на основі загальної високої культури знань в галузі природничих і загальнотехнічних наук приймати кваліфіковані рішення в політиці, виробництві товарів чи у виробництві нових знань.

Про те, як елементи міжнародної програми освіти впроваджуються в українську освіту, розповідає президент Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна» Петро ТАЛАНЧУК.

Петро Михайлович Таланчук народився 1 липня 1938 року на Київщині в селянській сім’ї. Після закінчення сільської школи працював у колгоспі, служив в армії, навчався у військово-морському училищі. Одержав фах інженера в Київському політехнічному інституті, пройшов шлях від студента до ректора цього відомого вузу. Знаменно, що першим міністром освіти незалежної України був також Петро Таланчук. Він же — президент громадської Академії інженерних наук України, член трьох міжнародних академій, автор 50 запатентованих винаходів, 250 наукових праць, серед яких підручники й навчальні посібники, відомий в Україні політичний і громадський діяч.

У створеному ним 1999 року Відкритому міжнародному університеті розвитку людини «Україна» та його 25 філіях у всіх регіонах України навчається понад 25 тисяч студентів за 47 фахами. 10% із них — люди з обмеженими фізичними можливостями, сироти й діти з малозабезпечених сімей.

Ми можемо стільки, скільки знаємо

Довгий час нам здавалося, що тільки ми на всій земній кулі знаємо, як організувати правове й економічне щастя. На жаль, розвиток світової економіки й наші власні адміністративно-командні споруди виявили в низці випадків, м’яко кажучи, нашу необачність. Виявляється, на одній планеті з нами живуть люди, котрі якщо не розумніші, то принаймні не дурніші від нас. Вони либонь уже давно зрозуміли, що повноцінним товаром ринку, який котирується набагато дорожче за золото, є ідеї, інтелект. Приміром, Нью-Йоркські збори Міжнародної академії науки й управління ще наприкінці вісімдесятих років минулого століття провели так звану мозкову атаку з виявлення найактуальніших і найгостріших проблем, із якими доведеться зіштовхнутися в третьому тисячолітті. Йдеться про те, що сьогодні в цивілізованому світі відбувається переведення економіки на колію, яка приведе людство до нової технологічної революції. Провідні країни світу готові до цього переведення й упевнено наближаються до нього, нарощуючи новітні технології, мобілізуючи на це всі наявні ресурси — від матеріальних до інтелектуальних. Тож головне питання сьогодні — не «палацеві» розбірки під політичним соусом, а своєчасне переведення країни в режим сталого зростання на основі новітніх технологій. Інакше ми остаточно закріпимося в ряду країн третього світу і тим самим ще більше зануримося в бідність і безправ’я.

Час зрозуміти: майбутнє країни визначають не тільки «економічні моделі» й не обсяг інвестицій. Вони, по суті, вторинні, похідні від деяких фундаментальних чинників. А первинні — якість національної еліти, моральність і рівень освіченості населення. У розвинених країнах сьогодні 80—95 відсотків приросту економіки забезпечує впровадження нових технологій.

У зв’язку з цим я хотів би звернути увагу на проблеми загальноосвітньої школи, що є основою основ усієї подальшої освіти. Коли говорять про якість підготовки фахівців у вищій школі, то відразу починають кивати на «меншого брата», мовляв, у всіх гріхах винна загальноосвітня ланка. «Обвинувачі» мають рацію: вища освіта не має виховання. Коли виховання падає, суспільство опиняється перед загрозою тотального розкладання. Навіть далекі предки говорили, що знання слід передавати лише учням із певним запасом моральності, інакше зло в суспільстві примножується. Тому, на моє глибоке переконання, необхідно переходити до наскрізної системи освіти — від дитячого дошкільного закладу до магістратури — й домогтися на всіх цих рівнях такого диференціювання, щоб молода людина, закінчивши загальноосвітню школу, могла додатково, ще до вступу у вищий навчальний заклад, закінчити певні професійні курси, аби відносно комфортно почуватися в суспільстві. Тобто вона повинна одержати основи знань загальноосвітніх дисциплін, і це все має формуватись у школі. Цього можна домогтися шляхом перерозподілу функцій освіти між школою та вузом. Я веду до того, що коли людина у своєму житті не займатиметься фізикою чи, скажімо, ботанікою, то необхідні знання з цих дисциплін вона повинна одержати до вступу у вуз. Нехай молодий громадянин вибере фах автослюсаря чи перукаря, але він повинен володіти певною сумою загальноосвітніх знань. Це, у свою чергу, дозволить значно скоротити термін підготовки фахівців для народного господарства, що принесе велику економію матеріальних коштів. Ось, приміром, усі ми навчаємося в школі, але чи кожному з нас знадобиться математика в тому чималому обсязі, у якому її викладають нині? Переважній більшості це не потрібно. Зате всім без винятку потрібні література, історія, суспільствознавство, інакше кажучи — все те, що формує особистість, її моральну основу. Черчілль, до речі, не тільки намагався задушити більшовизм, а й писав белетристику, малював, а також мав інші вміння та здібності. Це освіта за принципом Леонардо, коли студент, склавши іспит із хімії, грає на скрипці. Ось коли все це закладено, можна спеціалізуватися в будь-якій галузі. Але передусім потрібно духовно виліпити людину. Культури не може бути без знання історії, філософії, літератури, мистецтва, як і без знання правил хорошого тону.

Недавно заговорили про людський чинник, яким довго нехтували. Мовляв, почекаємо: головне — поставити на ноги господарство, виплавити багато сталі й чавуну, а потім можна подумати і про людину. Але не вийшло. Коли ж заходила мова про неї, про людину, то наші реформатори за всіх часів, розпочинаючи перетворення, зосереджували увагу виключно на матеріальному боці справи. Гуманістичний, моральний чинник ігнорувався повністю. З цієї причини навіть найкращі наміри, закладені в ті чи ті реформи, були приречені на неминучі невдачі.

Я не випадково згадав про моральний, гуманістичний чинник. У мене часто запитують: чому, створюючи Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна», ви обрали шлях надання можливостей одержати освіту всім охочим, і передусім молоді з обмеженими фізичними можливостями, сиротам, матеріально незахищеним громадянам? Я відповів би так: поки система освіти працює без перебоїв, поки обдаровані діти із найнижчих верств суспільства можуть поповнити лави освічених людей, а діти, що не володіють настільки яскравими здібностями, йдуть видобувати вугілля й виплавляти сталь, доти в суспільстві не відбувається потрясінь. А знання, вкладені в дітей із бідних сімей, — головний їхній капітал. Вони чудово розуміють, що тільки знання допоможуть їм вижити в сьогоднішній системі, тож і прагнуть їх. На думку багатьох економістів, основним ресурсом посткапіталістичного суспільства вже сьогодні є і будуть знання. Замість понять «капітал» і «праця» основними поняттями посткапіталістичної економіки стали «інновації», «продуктивність». Головною групою в суспільстві стали й надалі залишатимуться люди знання — ті, хто творчо застосовує знання в роботі.

Сенс сьогоднішньої вищої школи полягає в тому, щоб уважно проаналізувати попит на знання на сучасному етапі в суспільстві та скерувати його на такий шлях, який цілком відповідав би сучасним запитам суспільства. Необхідно створити попит на знання — суспільство гостро потребує цього. Значним споживачем знань вузів нині є мале підприємництво. Зарубіжний досвід свідчить, що цей виробник дуже динамічний, потребує малих капіталовкладень, і багато великих корпорацій починали з цього. Саме малий бізнес може реалізувати ризиковані ідеї. Саме виробництво в ньому дуже часто стає учасником інновацій, перетворюючи свої ідеї на товар.

На жаль, багато українських університетів у цю канву не вписуються і є, швидше, набором різних факультетів. Будь-який випускник університету: історик, економіст, юрист або хтось інший — повинен мати універсальні знання. Чудова освіта й першокласна наука — два традиційних завдання університетів. Але нерідко складається враження, що наука нічим не займається, крім пошуку титулів. Сьогодні впадає в око різке збільшення кількості наукових ступенів у вищих навчальних закладах, як і в усій державі. З’явилося багато титулів, що не мають ніякої ваги, у вузах — незліченна кількість «дутих» докторів.

Істотним недоліком нашої вищої школи є надмірне захоплення фундаментальною підготовкою фахівців. З одного боку — це дуже добре, але ми досі не навчилися ці фундаментальні знання трансформувати в технології, щоб збільшити продукування якісних товарів та послуг. Базова підготовка повинна суттєво доповнити технологічну. В університеті дається занадто багато вузькоспеціалізованих даних, які студент може знайти в книжках і довідниках, стверджують викладачі. А ось навчити його нестандартно мислити університетові поки що вдається слабко. Можливо, тому що навчання завжди було важкою працею. Інформація, як відомо, легше засвоюється під час жвавого діалогу, а в деяких університетах, що працюють по-старому, студент марнує безліч часу на написання конспектів, курсових робіт і рефератів. Багато студентів під тиском системи втрачають інтерес до навчання і прагнуть лише одержати залік, а по закінченні вузу — диплом, який служить візитною карткою при влаштуванні на роботу не за фахом.

Багато хто нарікає на нашу бідність, на фінансування освіти за залишковим принципом. Так, це правда, але брак коштів — не корінна причина спаду освіти, не головна її хвороба, а симптом. Відсутність грошей — наслідок незатребуваності освіти, оскільки її головний споживач — виробництво — не приносить доходу. Потрібен прорив у постіндустріальну епоху, де освіта затребувана, але водночас різко загострюються проблеми її ефективності та якості. У цьому плані українській освіті властива ціла низка моментів і проблем, для розв’язання яких не потрібні особливі матеріальні видатки. Але парадокс у тому, що внаслідок тривалої економічної кризи в наших громадян з’явилася стала психологічна установка: як ви нам платите, так ми й працюємо. Тепер уже не поодинокі факти, коли платять добре, а віддачі немає. Я очолюю недержавний вуз, у якому зарплата викладачів висока, але я далекий від переконання, що ця зарплата відпрацьовується.

Річ у тому, що ми можемо стільки, скільки знаємо. Щоб знати багато й багато чого домогтися, треба працювати на межі своїх можливостей. Інтелектуальні можливості людини необмежені. Валерій Брюсов на лекціях Вищого літературного інституту демонстрував надзвичайно вільне орієнтування в різних галузях наукових і загальнокультурних знань. Він читав слухачам про монадологію Лейбніца та про етику Спінози, доведену геометричним способом, про міфи стародавнього Карфагена, про філателію, заплющивши очі, декламував Вергілія та інших давньоримських поетів мовою оригіналу. Тож перемагає в житті лише той, хто переміг сам себе, хто переміг страх, лінь і невпевненість. Я навів цей приклад для нинішнього молодого покоління.

«Не нашкодь!» — домінанта не лише медицини...

Загальнокультурний рівень, забезпечуваний радянською системою освіти, рівень гуманітарної культури, був не тільки поза всякою критикою, а й, швидше за все, був величиною негативною, оскільки справжню культуру не просто не викладали — замість неї читали партійні дисципліни. Систему виховання й навчання було побудовано так: оскільки людина народилася, вона вже людина, із неї треба робити фахівця, трудягу й патріота. Ми хотіли спорудити будинок людського буття без фундаменту. Тепер до нас повертається усвідомлення того, що однією з найбільш плідних ідей є гуманітаризація освіти, і це вже дає серйозні результати. Ринкові відносини, хоч як парадоксально, ніяк не можуть обмежитися економікою, менеджментом і маркетингом, та й країна не може існувати лише на економіці, політиці й торгівлі. Деградація верстви інтелігенції була неминучою передусім тому, що радянський лад грунтувався на принципі антиселекції. Він не лише знищував найкращих, а й послідовно висував найгірших. Результатом відбору найгірших, що тривав понад півстоліття, стало те, що не тільки на вершині політичного керівництва, а й на всіх нижчих рівнях піраміди перебували люди з однаковими рисами. Якщо державна еліта сучасних європейських країн переважно складається з випускників найпрестижніших вузів, то наша еліта, і теж переважно, складалася і продовжує складатися з випускників провінційних технічних вузів плюс ВПШ (Вищої партійної школи) — навчального закладу найнижчого культурного рівня.

Наприкінці 80-х років минулого століття ми впритул підійшли до тієї межі, коли носії старої культури цілком розчинилися в масі напівграмотних освітянців. Найбільш промовистим свідченням деградації інтелектуальної верстви в радянський період стала поява й розширення верстви так званих робітників-інтелігентів — осіб із вищою та середньою професійною освітою, зайнятих на робітничих посадах. Це потворне явище, породжене надвиробництвом фахівців, вважалося мало не головним досягненням радянської соціальної політики. Саме в цій верстві вбачали втілення прийдешньої соціальної однорідності суспільства, злиття робітничого класу й інтелігенції. Верства інтелігенції, вирощена радянським ладом, була певною мірою унікальним явищем. На відміну від практики інших країн і дореволюційної Росії, де вона складалася природно-історичним шляхом, у колишньому СРСР її було створено штучно, причому переважно з непридатного для цього матеріалу. Таке суспільство в принципі не могло бути конкурентоспроможним в історичній перспективі й було приречене на деградацію. І ми в цьому навіч переконалися.

Ще Поль Валері говорив, що ніщо не минає так швидко, як нове. Тож, повертаючись до реформ в освіті, головний пафос моїх наступних міркувань можна висловити такою фразою: експериментування в освіті — від загальноосвітньої школи до найавторитетнішого вузу — слід обмежити не шляхом різноманітних заборон, а з допомогою формування відповідної моральної атмосфери. Найдавнішим методом дослідження навколишнього світу, мабуть, залишається «метод проб і помилок». Ним користується все живе, від новонародженого цуценя до молодого ловеласа, марнославного політика й сивочолого вченого. Але гасло медиків «Не нашкодь!» повинно стати домінантою і в системі освіти. Фронтальний наступ соціальних перетворювачів на освіту ведеться з найрізноманітнішим використанням аргументації. Сама постановка питання «про нові правила гри» в освіті — блюзнірська. Ні суспільство, ні народ, ні освіта не можуть бути інструментами в руках соціальних перетворювачів. Університет — це не театральна сцена й не театральний реквізит для імпровізованої гри акторів — соціальних перетворювачів. Університет повинен залишатися консервативною організацією, якою можна тільки пишатися. Адже хтось повинен бути хранителем ідей.

Ідеться не про штучне стримування прогресивних починань, а про розумний баланс між тенденціями зміни та збереження освіти, яка є фундаментальною основою розвитку в будь-якій сфері соціального життя. Але хтось протягом уже чималого часу хоче змахнути всі фігури з дошки й розпочати партію за новими правилами. «Перетворювачі» освіти вишукують усілякі нововведення, наче лицар принцесу в зачарованому замку, перетворюючись при цьому на жорстких правдошукачів, котрі заради своєї маленької правди готові вбити ту Правду, яка пишеться з великої букви. Гостра уїдливість таких «реформаторів», безстрашне заперечення геть усього спочатку інтригують, здаються властивостями вишуканого розуму, потім насторожують і починають дратувати. Тим паче що здійснюється все це у гротескній формі. Важко перебувати в полі агресивного скепсису, та й шкідливо для психіки. Скептики — сіль землі, але не можна жити в бочці з ропою. Здається, не залишилося жодної сфери шкільного життя (цілі, зміст, програми, підручники, форми контролю й випускних іспитів, технологія та методики навчання, типи навчальних закладів, способи управління, атестації педагогів тощо), які не зазнавали б поспішних модифікацій, модернізацій, змін, поліпшень, виправлень. Нову педагогіку повністю побудовано на запереченні авторитету батьків, авторитету дорослих, що був наріжним каменем виховання й освіти за всіх часів, у всіх культурах та релігіях. Найвищого успіху можна домогтися лише об’єднавши зусилля школи, вулиці, родини й суспільства. Тільки це є запорукою успіху виховання особистості. Фізіологічна неофілія, що формує відразу до створеного попередніми поколіннями і вабить до всього нового, — хвороба дуже небезпечна. Вона змушує жити навпомацки й робити майбутнє книгою сліпих. Чи не тому люди в нас уже звикли: коли звучить слово «реформа» — це означає знищення? При цьому забуваємо, що реформування передбачає не тільки руйнування, а й творення.

Сьогоднішня освіта повинна «продукувати» самостійно мислячих молодих людей. Вони повинні вміти працювати, й потреба трудитися має стати для них настільки ж незнищенною, як звичка чистити зуби. Без звички систематизувати й аналізувати свою працю вони не зуміють повноцінно займатися жодною справою і ризикують залишитися талановитими базіками, у чиїх душах гніздиться гнітючий комплекс невтіленості. Усі думаючі люди, на моє глибоке переконання, повинні бути істориками. Справжній патріотизм грунтується на глибокому розумінні минулого. Патріотизм — це наслідування та примноження найкращих традицій свого народу, і його виховання має починатися з історії. Річ у тому, що історія — це основа культури, біографія людства, і людина повинна мати історичне мислення, яке, незалежно від професії, дасть їй необхідну широту погляду, допоможе крізь випадкове побачити справді важливе. Той факт, що декотрі люди погано знають історію, я розглядаю як явище трагічне. Це формує в людини відсутність відповідальності за своє та чуже життя. Багато людей втратили своє коріння, вони, вирвані зі свого природного оточення, стали чимось на кшталт перекотиполя.

Я підтримую тезу про введення в процес навчання вивчення основ православ’я. Адже комуністи у спробах довести, що Бога немає, перевершили навіть самого Івана Карамазова. Міносвіти Росії, приміром, схвалило пропозицію РПЦ ввести в освітню програму середньої школи курс «Основи православної культури». Цей курс уже викладають у кількох московських школах. Це, як на мене, не той віронавчальний предмет, що колись називався Законом Божим. Його вивчення не потребує приналежності до певної конфесії, а лише дозволяє зрозуміти суть і духовні основи православної віри, а також місце й роль Церкви у вітчизняній історії. І тоді любов до батьківщини в демократичній країні не буде примусовою, як роман «Мать» у радянській школі.

У педагогіці важко винайти щось нове

Коли говорять про нинішнє драматичне становище нашої школи, то мало не єдину його причину вбачають в економічній кризі, що обрушилася на країну. Проте це — лише половина правди. За цим намагаються приховати іншу половину правди: колапс шкільної економіки, параліч освітньої політики, катастрофічне відставання шкільної освіти від потреб життя. Сьогодні в школі хочуть виростити людину з хребтом, який легко згинається відповідно до обставин. Освіта повинна служити засобом розвитку людини, а не її технологічної підгонки під інструментальні завдання суспільного розвитку. Інакше ми ще довго залишатимемося в «розвиненому соціалізмі». Як і будь-який інший феномен культури, освіта — це генотип суспільства, і вона по суті консервативна: її внутрішні секрети тримаються на шанобливому ставленні до досвіду, до традиції. Консерватизм — це збереження всього того, що відстоялося, довело свою життєстійкість. Це імунітет проти небезпечного соціального експериментаторства, це спадкоємність традицій. Якби освіта реагувала на всі піонерсько-революційні примхи, на всі новації та інновації, особливо в наш час, коли міністрів міняють як рукавички, коли вони розв’язують проблеми освіти, «сидячи на валізах», як писав класик, «у калошах, із парасолькою і чекаючи візника», то її кидало б, як у штормовому морі маленький ботик. Проте експериментування в сучасній школі вважається правилом хорошого тону і є свого роду «клеймом прогресивності».

В освіті все дивним чином змішалося, як колись у домі Облонських. Учителі вже втомилися від реформацій, модернізацій, новацій, інновацій та інших «ацій». Необхідно розвіяти ілюзії стосовно якихось чудодійних технологій, що перетворять нелегку працю педагогів і дітей на гру, сповнену задоволення й захоплення. Цього не буде тому, що цього не може бути ніколи. Закони збереження енергії та матерії універсальні, і творення таких складних структур, як розумовий розвиток дитини, віддає перевагу солідним витратам у системі взаємин між учителем та учнем. Навчання завжди було важкою працею.

«У педагогіці важко винайти щось принципово нове», — сказав ще в 90-х роках директор московської школи № 109 Євген Ямбург. Але ми продовжуємо винаходити, й за нами закріплено цю «репутацію», як за Джорджем Стефенсоном — славу винахідника паровоза. Вже не одне покоління вчителів та учнів утягнуте в діяльність під назвами «навчання, що розвивається», «технологія повного засвоєння», «формування творчого мислення», «індивідуально-орієнтоване навчання» тощо. Для всього названого характерне унікальне поєднання бездоганної теоретичної обгрунтованості з рано чи пізно виявленою практичною імпотенцією в масовому педагогічному процесі.

Коли мене запитують, що є сьогодні найбільшою бідою сучасної школи, бідою, до якої вона йшла багато років, я відповідаю: катастрофічна зневага до знання, до освіченості, яка, за логікою речей, повинна бути природним вінцем педагогічних зусиль. Нікому від того не соромно, що вони припускаються десятків простих помилок у простих текстах, не знають рідної історії... Якщо ми хочемо, щоб наша загальна освіта перестала бути за якістю дуже середньою, треба передусім повернути школі її початкове призначення — навчати. На моїх очах школа опускалася нижче й нижче, стрімко втрачаючи якість, і в міру цього падіння зростала відраза дітей до того, де вони навчаються, до людей, котрі їх навчають. Ми смертельно боїмося відстати від моди. І ось з’являються коледжі, ліцеї, класи для шестирічок, змінюються вивіски на фасадах вищих навчальних закладів...

Нам треба нарешті зрозуміти, що без безпосереднього спілкування між викладачем і студентом вища освіта профанується. Тим паче коли порушуються традиційні принципи викладання «від простого до складного» і складне подається відразу, але на дуже примітивному рівні, що дуже гальмує інтелектуальний розвиток дитини. У голові в людини виникає «каша», серйозних знань — нуль, але при цьому вона вважає себе академіком, якому не потрібно поглиблювати свої знання, оскільки він уміє з апломбом розводитися на будь-яку тему. У результаті одержуємо «салонного ідіота».

Ми знаємо, що за останній десяток років українська вища школа домоглася певних результатів. Розроблено унікальні авторські курси, що дозволили відійти від малоефективної практики механічної передачі знань і цілком викоренити в студентів школярське ставлення до навчання. Студентів майже вдвічі більше, ніж наприкінці 80-х років. Але йдеться про доступність освіти. Сьогодні у вузах України понад половину студентів навчаються на комерційній основі. А за рахунок бюджету навчається стільки, скільки навчалося 1975 року. Виходячи з цього, говорити про доступність вищої освіти не можна. Але реформатори від освіти воюють за збільшення кількості «платних» студентів, скорочуючи при цьому бюджетну освіту. І це тоді, коли ми зібралися виходити на світовий рівень освіти. Низка розвинених країн світу вважає своїм завданням створити умови для одержання вищої освіти всіма громадянами країни (ініціатором цього виступила Японія). А в Україні замість забезпечення всестановості освіти відбувається активний процес її приватизації, простіше кажучи — торгівлі дипломами, з постійним посиланням при цьому на брак коштів.

Країна переживає процес модернізації. Радянську школу було пристосовано для виробництва не вільної, не ринкової людини, а орієнтованої на застарілі цінності. Патріотизм трактувався як уміння відсиджуватися в обложеному ворогами таборі. Критична думка каралася як зрада. Болить душа від того, що в нашої України немає загальнонаціональної ідеї, яка об’єднала б усіх українців, немає ідеології державного будівництва. Сакраментальне запитання: «Скажіть, що ви хочете будувати, і тоді я будуватиму», — свідчить саме про це. Парадокс у тому, що держава є влада. Хтось із великих сказав, що влада огидна, як руки цирульника. Але український феномен держави полягає в тому, що тільки з її допомогою ми можемо здобути волю та свободу.

Тому сьогодні Україні для розвитку потрібні молоді люди з незаангажованою думкою, толерантні, орієнтовані на успіх, схильні до інновацій; люди, що не бояться окриків влади, відкриті чужій думці, компетентні, спроможні до постійного навчання. Або вони, такі люди, будуть, або в України сумне майбутнє. Вважаю, що виховання майбутнього покоління українських громадян —найголовніше завдання нашого суспільства, і воно значно важливіше за всі економічні, політичні, юридичні й інші реформи. Якщо це завдання не буде виконане з належною обачністю, без поспіху та скороспілого радикалізму, Україні ще довго не бачити ні свободи, ні демократії, ні матеріального достатку.