НЕПРАВОВЕ ПОЛЕ ПРАВОВОЇ ОСВІТИ ПРО ПОЛІТИЧНУ ОБУМОВЛЕНІСТЬ КРИЗИ ЮРИДИЧНОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ

Останнім часом багато впливових діячів юридичної освіти із усіх сил «розкручують» тему її кризи.

При цьому робляться ностальгічні посилання на радянські часи, коли лише кілька вузів цілком забезпечували потребу України в юристах, говориться про катастрофічний стан юридичної освіти через падіння її якості в нинішній час, прогнозується прийдешнє надвиробництво юристів, їхнє масове безробіття тощо.

Ну і, звісно, винуватцем усіх лих оголошують сферу недержавної освіти, яка виникла, за словами її критиків, на хвилі псевдодемократії.

Подібна політична заявка викликає певні запитання, і насамперед: чи можна взагалі порівнювати нинішній стан юридичної освіти з її станом у минулому, а саме в радянський період нашої історії?

Якою могла бути тоді юридична освіта, якщо правова система держави була придатком Комуністичної партії, який беззаперечно виконував усі її директиви, коли замість судової системи ми мали її імітацію, коли було монополізовано владу й ідеологію, придушувалося інакомислення, нехтувалися права та свободи особи?

Тому сьогоднішній стан юридичної освіти має оцінюватися насамперед за тим, наскільки вона звільнилася від спадщини тоталітарного минулого, наскільки вона здатна прищепити студентам цінності демократичного суспільства й розуміння ролі права в ньому, навчити неухильно дотримуватися Конституції, правової моралі, правового мислення, правового способу життя, втілювати все це в практику правотворчої, правоохоронної, правоосвітницької діяльності, правового забезпечення економіки й бізнесу, наскільки юридична освіта вирішує світоглядні й етичні проблеми формування особистості юриста, створює передумови для позбавлення юридичної науки та практики від політичної заангажованості, прислуговування владі, від партнерської участі в різноманітних політико-кримінальних розглядах.

Навіть побіжного погляду на наведений перелік досить, аби зрозуміти величину розбіжності між фактичним станом юридичної освіти й тим, який потрібен незалежній, демократичній державі.

Керівники провідних держвузів, що домінували в юридичній освіті радянського періоду, оголошують кризою будь-яке помітне відхилення від того, що було в період розвиненого соціалізму.

Нова пострадянська еліта державної юридичної освіти вважає кризою сам факт присутності в сфері освіти будь-кого іншого, крім них.

Багато хто в недержавних вузах вважає причиною кризи прихильність вождів юридичної освіти до тоталітарних ідей, методів, порядків. Інакше кажучи, криза юридичної освіти — це криза керівництва нею.

Для обгрунтування останнього твердження потрібні екскурс у недавнє пострадянське минуле й оцінка низки обставин.

Відразу після здобуття Україною незалежності, незважаючи на економічні труднощі, повільно, але наполегливо й послідовно в сфері освіти здійснювалися позитивні зміни.

Керівництво Міністерства освіти створило обстановку шанобливої співпраці зі співробітниками вузів, залучило освітню громадськість до реформування освіти в інтересах народу України. Тоді ж було розроблено й запроваджено систему ліцензування й акредитації, не позбавлену недоліків, але з хорошими перспективами для еволюційного поліпшення.

Паростки нового в освіті (не лише юридичній), що почали пробиватися зі здобуттям Україною незалежності, було розтоптано в 1995—1996 роках, коли після зміни керівництва Міністерства освіти відбулося повернення до командно-бюрократичних методів, припинено демократичні процеси в освіті, підняли голову прихильники тоталітаризму, котрі досить тихо відсиджувалися до цього в чеканні кращих часів.

Проводилася цілеспрямована політика придушення недержавних вузів (особливо юридичного профілю), що не мали заступництва впливових осіб зі сфери державної освіти.

Тоді ж у результаті проведеної за їхнього визначального впливу реформи системи ліцензування й акредитації вищих навчальних закладів останню перекрутили до невпізнання й віддали їм на відкуп.

Хоча реформа освіти йшла під привабливим гаслом підвищення громадських начал під час ліцензування й акредитації, але насправді готувалася вона келійно в надрах Міністерства освіти, без участі освітянської громадськості й навіть без її мінімального інформування.

Втіленням «громадських» начал стали Фахові ради, які, ні за що не відповідаючи, одержали необмежені можливості для сваволі в інтересах збереження монополії окремих державних вузів. Лідерство серед Фахових рад захопила найодіозніша з них — Фахова рада з права, поза сумнівом, глибоко професійна, але водночас і по-більшовицькому непримиренна. Про її «звершення» досить багато писалося в пресі (приміром, «Дзеркало тижня», 2000 р., № 7).

Фахова рада з права стала оплотом мракобісся у всій освітній сфері, ініціатором і лобістом усіх протиправних рішень, які приймала ДАК і вертикаль влади в період з 1996-го до середини 2000 року, що негативно позначилися на всій системі вищої освіти України.

Боротьба Фахової ради за чистоту юридичної освіти гармонійно поєдналася з її комерційною діяльністю в статусі юридичної особи. Вид бізнесу цілком респектабельний: надання платних послуг вузам, долю яких вирішує та сама Фахова рада. Для конспірації цей рекет назвали методичним супроводом акредитації.

Єдина монополія, дозволена в освіті, — монополія якості. Але для її утвердження в сфері юридичної освіти, для переведення в практичну площину розмов про якість, для досягнення його цивілізованими засобами не було зроблено нічого.

Де Державний освітній стандарт фаху чи хоча б його начерки?

Де освітньо-професійна програма та кваліфікаційні характеристики фахівців і магістрів права? Зазначених основних документів немає, а випуск фахівців і магістрів тим часом йде повним ходом.

Де, зрештою, державні тести з фундаментальних і професійно-орієнтованих юридичних дисциплін?

Що заважає складати й поширювати серед вузів юридичного профілю комплекси типового методичного забезпечення фаху, й завдяки цьому довести технологію навчання в більшості навчальних закладів хоча б до певного середнього рівня?

Де методичні комплекси з загальноправових і галузевих правових дисциплін для неюридичних фахів?

Як організовано підвищення кваліфікації викладачів юридичних дисциплін вузів України?

Як організовано й координовано роботу з використання сучасних інформаційних технологій, включаючи можливості глобальної мережі Інтернет, для дистанційної юридичної освіти, зокрема в зарубіжних вузах, і правової самоосвіти громадян? Адже зневага до цього загрожує вже через кілька років обернутися на катастрофу навіть для «найкрутіших» юридичних вузів.

Відповіді, відповідно, такі: ніде, нічого, ніяк.

На творчу роботу не вистачило часу, а скоріше — кругозору, кваліфікації, бачення перспективи, які повинні мати керівні діячі освіти.

Але в царині витонченої винахідливості, спрямованої на знищення недержавних вузів та ідейно підживлюваної елітою державної юридичної освіти, кваліфікації їм не бракує.

Навіть якщо 1995 року й виникла необхідність у реформуванні системи ліцензування й акредитації, то за розумного підходу, потрібно було спочатку розробити та ухвалити нову систему, а потім запровадити її водночас зі скасуванням попередньої. Фактично ж зробили так: спочатку скасували діючу систему й лише після цього почали винаходити нову. У результаті — річний, протягом усього 1995/96 навчального року тайм-аут у проведенні ліцензування й акредитації.

Через це недержавні вузи, здійснивши 1996 року свій перший випуск, були позбавлені можливості видати державні дипломи, що спричинило безліч серйозних неприємностей.

Водночас, під кінець навчального року Державна акредитаційна комісія (ДАК) безпідставно позбавила ліцензій велику кількість провідних недержавних вузів.

Навіть у страшному сні не насниться, як готувалися матеріали до цього засідання, як відбиралися жертви, як вигадувалися відсутні в положенні про ліцензування підстави для позбавлення ліцензій, як вузи дізнавалися про те, що їх позбавили ліцензій без запрошення на засідання ДАК і без попереднього розгляду матеріалів радами — Фаховою й Експертною.

У червні 1996 року вожді юридичної освіти якимось чином роздобули підпис Президента на складеному ними на ім’я тодішнього прем’єра листі. У ньому пропонувалося розглянути в інтересах національної безпеки (не більше, не менше!) питання про доцільність підготовки юристів у недержавних вузах. Саме цей лист легалізував дії монополістів і розв’язав їм руки.

Вибух громадського обурення, викликаного цим листом, був такий великий, що йому не дали ходу. Завдяки ж утручанню визначних державних і політичних діячів, громадських організацій, засобів масової інформації міністерству довелося «пригальмувати».

Спроба одним махом знищити недержавні вузи зірвалася. Усі повернулися на вихідні позиції. Добро не восторжествувало, зло не було покаране.

У період відносного затишшя (до й після подій 1996 року) юристи-монополісти та їхні соратники робили дрібні й середні капості, серед яких:

— спроби переліцензування недержавних вузів за умови здійснення суто формальної процедури видачі бланків ліцензій замість раніше виданих бланків листів-дозволів на освітню діяльність.

Вузи, які входять у структуру Міжнародної кадрової академії, вигравши справу в судовому порядку, тим самим припинили сваволю;

— спроби позбавлення студентів недержавних вузів відстрочки від призову до армії;

— спроби зробити отримання згоди місцевої ради ректорів і місцевої адміністрації обов’язковою умовою ліцензування й акредитації фахів у недержавних вузах;

— встановлення розмірів платежів недержавних вузів за одержання бланків ліцензій і сертифікатів удесятеро більшими, ніж для державних вузів.

Останній і рішучий (за задумом монополістів) бій розпочали в листопаді 1999 року. Скориставшись міжвладдям у Міністерстві освіти, коли ще не призначили нового міністра, ДАК ухвалила чергові зміни до нормативів ліцензування й акредитації.

Нині вже нормативна база ліцензування й акредитації залишала вузам, наміченим до відбракування, мало шансів і не повинна була допустити збої, подібні до того, як 1996 року.

У травні 2000 року Фахова рада з права приступила до завершальної операції. Комісії Фахової ради швидесенько оббігали вузи, полічили трудові книжки і, відбиваючись від вимог перевірити реальну якість навчального процесу й рівень знань студентів, пішли собі геть.

Як і 1996 року, освітній геноцид поспішали здійснити до кінця навчального року, щоб зірвати черговий набір студентів і «пристукнути» вузи у відпускний період, коли навіть апеляцію подати нема кому.

Тому Фахова рада з права поспіхом прийняла своє традиційне рішення, природно, не запросивши на засідання «обстежені» вузи, а потім спробувала, в обхід Експертної ради, проштовхнути питання про позбавлення ліцензій безпосередньо на засіданні ДАК.

Знову розпочалося те саме, що й 1996 року. Знову збій. Знову все зависло, не отримавши принципового розв’язання. Але все-таки саме колегія Міністерства освіти і науки України 22 лютого 2001 року ухвалила доленосне для системи вищої освіти рішення:

Фахових рад уже немає.

Не можна належною мірою оцінити протиправність дій ДАК, ігноруючи останні зміни критеріїв ліцензування й акредитації та порядок оскарження рішень ДАК.

Критерії ліцензування й акредитації є непрямими, такими, що не дозволяють прямо, безпосередньо оцінювати якість кінцевого продукту — рівень підготовки фахівців і не гарантують його досягнення. Але замість переорієнтування, яке напрошувалося, на оцінку якості та стабільності навчального процесу, на виявлення здатності вузу виконувати встановлені функції й вимоги за фактично наявних ресурсів (як це робиться в США, де стандарти акредитації не містять жодного(!) кількісного нормативу) спробували запровадити чергові більш жорсткі формальні цифрові показники з метою створення додаткових труднощів для їх досягнення.

Але й цього нормотворцям з ДАК здалося замало, і вони ухвалили: за більшістю нормативів будь-яке (яке — не обумовлюється) відхилення каратиметься призупиненням або позбавленням ліцензії чи акредитації. За низкою нормативів зробили послаблення: згубне для навчального закладу відхилення збільшено аж до 5% (і це при тому, що серед нормативів є «взяті зі стелі» і, відповідно, встановлені з неточністю в сотні відсотків!)

Проте й цього здалося замало.

ДАК ухвалив, що рішення про призупинення чи позбавлення ліцензії й акредитації набирає чинності негайно. Отже, негайно розпочинаються дії з призупинення чи припинення діяльності навчального закладу.

Час на оскарження рішення ДАК не передбачено, і тому навчальний заклад приречений подавати апеляцію вже під час свого знищення чи, швидше за все, після нього. Отже реабілітація за встановленого порядку апеляції фактично може бути лише посмертною.

Але й це, виявляється, не все.

Як ви гадаєте, куди варто подавати апеляцію на рішення ДАК? Уважний читач, котрий уже зрозумів застосовуваний алгоритм, легко здогадається: ну, звісно ж, у ДАК, до його апеляційної комісії.

Пікантність ситуації в тім, що все це складали та проштовхували найвпливовіші в демократичній Україні професори й доктори юридичних наук з Фахової ради з права і ДАК. Вони чомусь забули, що навіть судові рішення не набирають чинності негайно, й запозичили (без посилання на авторів) порядок винесення вироків і приведення їх до виконання в недоброї пам’яті тридцятих років.

Найбільш важким для виконання, особливо для недержавних вузів, виявився показник забезпеченості штатними викладачами юридичних дисциплін, особливо з ученими ступенями й званнями.

Оскільки в чинній системі ліцензування й акредитації цей показник автоматично ототожнюється з якістю навчання (а це далеко не так!), то основна битва розгортається завжди навколо нього.

Алгоритм дій монополістів залишається незмінним: робити все можливе, аби цей показник було неможливо виконати.

Перше, найпростіше — це постійна жорсткість кількісних значень показника, що саме по собі засвідчує його необгрунтованість.

Далі — створення обстановки непевності серед фахівців, котрі збираються перейти в штат недержавного вузу. На це спрямовані виступи й висловлювання керівників державних вузів у засобах масової інформації.

Аби приструнити сміливих, які все ж йдуть у штат недержавних вузів, є Закон України «Про основи державної політики в сфері науки та науково-технічної діяльності». Встановлений ним порядок пенсійного забезпечення поширюється винятково на викладачів державних вузів. Навіть якщо викладач напрацював у державному вузі стаж, достатній для призначення пенсії, а потім перейшов у недержавний вуз (навіть акредитований) і вже звідти оформлявся на пенсію, то встановлені законом пільги на нього не поширюються.

Закон серйозно ускладнює комплектування штату недержавних вузів, особливо викладачами середнього і передпенсійного віку. Тому недержавні вузи, задля виконання вимог ДАК до кількісних показників викладацького складу, змушені буквально полювати на викладачів з ученими ступенями і званнями навіть глибокого пенсійного віку.

Але і це дуже кволе джерело поповнення штату було майже перекрито рішенням ДАК, відповідно до якого лише 40% викладачів пенсійного віку може враховуватися в показниках забезпеченості вузу штатними викладачами.

Ще раніш, щоб підвести нормативну базу під твердження про відсутність викладачів, а отже, нездатність обстежуваного вузу здійснювати якісний навчальний процес, із ліцензійних і акредитаційних нормативів було вилучено показники облікового складу викладачів, куди входять і викладачі-сумісники.

Навіть якщо викладач працює в недержавному вузі багато років, тобто фактично на постійній основі, виконує якісно й у повному обсязі не лише навчальні, а й інші види робіт, включаючи методичну і виховну, але його трудова книжка зберігається в іншій установі, звідки викладач боїться піти з вище розглянутих обставин, то цього викладача не можна називати серед тих, хто репрезентує успішні показники вузу і його нібито як і немає.

Одразу постає запитання на засипання до ДАК: а як визначають основне місце роботи в розвинених демократичних країнах, де трудових книжок немає і ніколи не було і де навіть не знають, що це таке?

При лояльному ставленні до недержавних вузів цілком можна було б до упорядкування системи ліцензування й акредитації й усунення негативних чинників, що заважають цивілізованому розвитку системи освіти, оцінювати вузи не за кількістю наявних у них трудових книжок, а за стабільністю викладацького складу, якістю навчання і рівнем організації навчального процесу, його методичному і матеріальному забезпеченню, нарешті, за рівнем знань студентів і випускників.

Окремо варто зупинитися на труднощах комплектування штату вузів, зокрема недержавних, докторами юридичних наук, оскільки офіційно декларується, що лише ця категорія педагогічного персоналу здатна забезпечити гідний рівень діяльності вузу і якості навчання.

Цей міф із радянського минулого протягом десятиліть підтримувався і продовжує підтримуватися зацікавленими колами науково-адміністративної еліти задля збереження наукової номенклатури з її довічними привілеями незалежно від реальної кваліфікації і фахової продуктивності доктора наук.

Успадкована Україною від першої в світі держави робітників і селян кланова система наукових ступенів відсутня навіть у ще існуючих монархіях.

Якби якийсь університет США, укомплектований винятково нобелівськими лауреатами, раптом надумав перебазуватися в Україну, то йому не вдалося б одержати тут навіть ліцензію (звісно, без хабара), а про акредитацію він міг би лише мріяти.

Причина — повна відсутність в університетах США й усього західного світу викладачів зі ступенем, аналогічним радянському — доктора наук. Там такого ступеня не існує взагалі, а їхній докторський ступінь — аналог нашого кандидатського. Доводиться лише дивуватися, як США вдається зрощувати стільки нобелівських лауреатів, йти у дедалі зростаючий відрив, особливо в таких суперсучасних напрямах, як інформаційні та біотехнології, не маючи радянського докторського ступеня.

Проголошений Україною курс на входження в Європейський союз, у світове співтовариство неминуче змусить перейти на прийняту там систему наукових ступенів. Що раніше ліквідують радянський ступінь доктора наук, то швидше оздоровиться обстановка в правовій сфері з її тяжкою політичною спадщиною.

Монополісти від освіти просторікують на тему нібито зайвих обсягів підготовки правників в Україні.

Зараз, коли стоїть завдання формування нової генерації правників нової суспільної системи нової держави, говорити про їхнє надвиробництво немає підстав, тим більше, що досягнення показника США (один юрист на 100 чоловік населення) у доступному для огляду майбутньому Україні не загрожує.

До того ж далеко не всі дипломовані правники займаються юридичною діяльністю. Значна їх частина застосовує свої знання в сфері бізнесу, стаючи власниками, керівниками, співробітниками фірм, а також у сфері державного управління.

Нарешті, якась частина студентів, особливо при заочній формі навчання, здобуває юридичну освіту винятково задля задоволення свого потягу до юридичних знань, підвищення своєї правової культури.

Забезпечення кожній людині активного віку можливості отримати вищу освіту хоча б на рівні бакалавра, є загальносвітовою тенденцією, котра грунтується на тій думці, що освіта не буває зайвою.

Тому не в інтересах суспільства ущемляти недержавні вузи, які полегшують реалізацію конституційного права громадян на освіту, задовольняючи наявний попит. Держава ж, не вкладаючи й копійки, отримує від акредитованих недержавних вузів добре підготовлених спеціалістів із державними дипломами і на додачу стягує за це податки в тих же розмірах, що і з казино, вар’єте, ресторанів.

Без усякого втручання держави обсяг підготовки спеціалістів у демократичних країнах ефективно регулюється ринком праці. Скажімо, зменшився попит на правників, й одразу падає попит на юридичну освіту, зростає конкуренція між навчальними закладами, підвищується якість навчання.

Держава має лише забезпечити рівні правові можливості всім навчальним закладам, установити чіткі правила і запобігати їхньому порушенню, не допускати монополії на освіту, несумлінну конкуренцію, недостовірну рекламу, податкову дискримінацію окремих категорій навчальних закладів, словом, встановити однакові для всіх вимоги, рівні умови для конкуренції.

Протягом якогось перехідного періоду держава має залишити за собою функції ліцензування й акредитації, але в перспективі їх можуть виконувати фахові й територіальні асоціації навчальних закладів, як це вже давно заведено в США.

Претензії до навчального закладу, у тому числі щодо якості навчання, мають вирішуватися через суд, а не шляхом надсилання скарг у Міністерство освіти й інші адміністративні інстанції.

У результаті, відбракування навчальних закладів відбуватиметься природним шляхом. Усе просто, зрозуміло, справедливо. Та от лихо: тут немає де розгулятися чиновнику, не потрібні громадські працівники з Фахової ради, немає за що і немає кому…

Гоніння і гучні нападки на недержавні вузи, починаючи з 1996 року, було використано і як відволікаючий маневр, під прикриттям якого відбувся лавиноподібний процес розмноження непрофільних юридичних навчальних закладів, переважно державних.

Із загального числа 127 державних вузів України, у яких є юридичні спеціальності, щонайменше 84, тобто дві третини, є непрофільними і готують правників попутно зі спеціальностями, задля котрих ці навчальні заклади створено і профінансовано державою.

Найактивніше розвивають додатковий для себе юридичний бізнес аграрії, інженери та педагоги. Їм наступають на п’яти торгово-економічні, кооперативні, економіко-управлінські, транспортні державні навчальні заклади, інститути культури.

Кого тут тільки немає: і м’ясо-молочні, і автомобільно-дорожні навчальні заклади, і навіть п’ять радгоспів-технікумів!? У державному секторі освіти поки ще не готують правників лише консерваторії, інститути фізкультури та медичні вузи.

Серед державних навчальних закладів, які зайнялися юриспруденцією, звертає на себе увагу Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут». Відкриття в ньому обговорюваної спеціальності із точністю до навпаки збігається з політикою щодо юридичної освіти, котру проголошував ректор цього університету, коли ще був міністром освіти.

Як могли всі ці установи й у такій кількості просочитися через споруджені Фаховою радою перепони, які здаються нездоланними? А хіба у Міністерства освіти бракувало адміністративних і фінансових важелів, щоб покласти край цій вакханалії, навіть не вдаючись до послуг Фахової ради і ДАК? Мабуть, якісь інші інтереси і стимули виявилися сильнішими.

На тлі того, що діється в державному секторі юридичної освіти, можна навіть не звертати уваги на недержавні вузи. Адже кількість студентів-юристів у них значно менша, аніж у державних вузах (не більше 15%), тому ні найвидатніші успіхи, ні вади підготовки фахівців у недержавних вузах не можуть помітно вплинути на стан юридичної освіти в Україні.

Привертає увагу факт протиправної домовленості декількох державних юридичних вузів із Міністерством юстиції, Генеральною прокуратурою, Митним комітетом про заборону працевлаштування в зазначені відомства хоч би кого було, окрім випускників цих вузів. Домовленості документально оформлено наказами вказаних відомств, тобто на вищому рівні їхнього керівництва. А це вже симптоматично.

Як бачимо, монополісти вже взялися і за державні вузи, серед яких є й такі високоавторитетні навчальні заклади з міцною кільканадцятирічною репутацією, що нічим професійно не поступаються їм.

Це знакова подія в сфері державної юридичної освіти, новий етап несумлінної конкуренції, перенесення її з регіонального рівня на всеукраїнський, із недержавних вузів на всі без розбору, залучення в конкурентну боротьбу в ролі партнерів високих державних інстанцій, які мусять, як мінімум, дистанціюватися від цього.

Ніхто не висловив офіційного осуду, ні Міністерство освіти й науки, ні Антимонопольний комітет. Могли б захистити Конституцію та права людини Міністерство юстиції та Генеральна прокуратура, але як захищати від самих себе?

Не можна обійти таке лихо, що увійшло у вітчизняну ментальність, як корупція, хабарництво, рекет у всіх його державно-чиновницьких модифікаціях.

Не будемо коментувати тут багатоголосі народні чутки і вказувати пальцем на конкретні об’єкти. Це справа делікатна.

Але очевидно, що там, де панує свавілля і лицемірство, де повно безглуздих і суперечливих правил, норм, обмежень, заборон, де вводяться дедалі заплутаніші і багатоступінчасті структури і процедури, там усі раніше названі пороки розцвітають буйним цвітом.

Все перелічене повною мірою відноситься до діючої системи ліцензування й акредитації.

Огляд негативних фактів і процесів у юридичній освіті дає достатньо підстав для висновку про те, що ситуація в юридичній освіті виходить далеко за її межі і є наслідком розпачливих спроб антидемократичних сил загальмувати процеси демократичних перетворень в Україні, зберегти за собою правову сферу та її кадрову колиску — юридичну освіту.

Необхідне оздоровлення верхніх ешелонів сфери юридичної освіти. Туди мають прийти чесні, сучасно мислячі, компетентні люди, що сповідують демократичні принципи і здатні підняти юридичну освіту на рівень, яким можна буде пишатися.

Окрім того, на наш погляд, необхідно:

1. Забезпечення пріоритетності розвитку юридичної освіти в класичних університетах як обов’язкової умови її підйому на якісно вищий рівень.

2. Недопущення адміністративного домінування спеціалізованих юридичних вузів при формуванні концептуальних засад юридичної освіти.

3. Рішуче скорочення кількості непрофільних державних вузів, які здійснюють підготовку юристів, шляхом прямого (без залучення ДАК) використання наявних у Міністерства освіти і науки владних повноважень (адміністративних і фінансових).

4. Зменшення представництва в ДАК керівників вузів на користь збільшення представництва галузевих академій, асоціацій, громадських організацій, персонально запрошених видатних діячів науки, освіти, економіки, культури.

5. Проведення правової експертизи нормотворчих рішень ДАК на відповідність Конституції та чинному законодавству.

6. Скасування рішень ДАК від 23 листопада 1999 р. (протокол № 23, додатки №№ 2, 3, 7) щодо критеріїв і вимог до ліцензування й акредитації, механізму реалізації положення про призупинення дії ліцензії.

7. Проведення соціологічних досліджень по спірних або негативних аспектах вищої освіти в Україні, насамперед, юридичної.

8. Аналіз діяльності всіх освітніх структур із позицій їхньої відповідності завданням демократичних перетворень в Україні, розвитку ринкової економіки, недопущення монополізму та несумлінної конкуренції, викорінення корупції та хабарництва.

9. Забезпечення неухильного дотримання в сфері освіти конституційного положення про рівність усіх форм власності.

Усунення дискримінації недержавних вузів, насамперед, в оподаткуванні, пенсійному забезпеченні викладачів, розмірах платежів за послуги, надані державними структурами.

10. Ліквідація зайвого, ієрархічного ученого ступеня доктора наук.

11. Внесення змін у порядок присвоєння ученого звання професора з урахуванням назрілого скасування ученого ступеня доктора наук.

12. Форсування робіт з упорядкування державних освітніх стандартів спеціальностей, освітньо-фахових програм і кваліфікаційних характеристик, державних тестів, типових комплексів методичного забезпечення.

13. Обов’язковість прийняття нових законів і підзаконних актів винятково в пакеті з необхідними змінами і доповненнями до раніше прийнятого.

14. Активізація зусиль із розробки та прийняття Закону України «Про ліцензування й акредитацію вищих навчальних закладів».

15. Виключення із проекту Закону України «Про вищу освіту» всіх антиконституційних положень із подальшим прискоренням його прийняття.

16. Внесення поправок до Законів України «Про освіту» і «Про основи державної політики в сфері науки та науково-технічної діяльності» із метою усунення наявних у них невідповідностей.

17. Приведення підзаконних актів і відомчих рішень по освіті у відповідність із Конституцією та законодавством України.

***

Зовсім недавно на колегії Міністерства освіти й науки України прийнято рішення про реорганізацію системи ліцензування й акредитації, що повертає сферу освіти (і насамперед юридичної) в нормальне, цивілізоване русло. Однак до повної перемоги ще далеко. Потрібно закріпити її наступними практичним діями, законами України. До того ж не секрет, що в сфері юридичної освіти крутяться величезні тіньові гроші, а від них просто так не відмовляються. Тому від тіньовиків правового бізнесу можна очікувати чого завгодно, а отже — розслаблятися не можна.

Новому міністру освіти й науки дісталася важка спадщина. Нинішні труднощі набагато серйозніші, аніж у перші роки незалежності, хвороба запущена, час згаяно.

Чи зможе міністерство продовжувати і далі прогресивне реформування системи освіти?

Переконаний, що зможе. На користь цього свідчить недавнє рішення колегії міністерства, котре зажадало від його керівництва особистої сміливості і громадянської мужності. Зможе, бо співробітничатиме із широкою освітньою громадськістю (і це вже підтверджується фактами), залучатиме її до обговорення проблем удосконалювання вищої освіти в Україні, до участі в підготовці проектів законів і концептуальних документів, спиратиметься на компетентні, патріотичні, прогресивні сили суспільства, діятиме з ними спільно в інтересах народу України.