НЕПИСАНА ІСТОРІЯ

17 сiчня, 2003, 00:00 Роздрукувати Bипуск № 2, 17 сiчня-24 сiчня 2003р.
Відправити
Відправити

…Приватне життя наших бабусь та матусь проходило на тлі бурхливих і трагічних подій ХХ століття. ...

…Приватне життя наших бабусь та матусь проходило на тлі бурхливих і трагічних подій ХХ століття. Але хоч би що відбувалося в країні — революція чи колективізація, війни чи п’ятирічки, побудова соціалізму чи перебудова, — звичайні жінки передусім намагалися створити сім’ю й виростити дітей. Вони пристосовувалися до життєвих реалій, терпіли і працювали.

Коли наші рідні розповідають історію свого життя, в око впадає одна обставина — їхні радощі та біди відрізняються від офіційної історії, відомої нам із підручників і монографій. Вони згадують не найепохальніші події, а повсякденне життя. Та саме ці невигадливі спогади підбивають, напевно, найточніший і найнещадніший підсумок минулому.

«Жіноча пам’ять» — так називається міжнародний проект, який стартував в середині 90-х років завдяки зусиллям чеських соціологів, а тепер до нього приєдналися Словаччина, Польща, Німеччина, Сербія й Хорватія. Його мета — збереження особистої та політичної історії з погляду жінок різних поколінь. До Харкова з розповіддю про проект і пропозицією брати участь у ньому приїжджала відома громадська діячка з Німеччини, доктор наук Марина Байєр-Грассе, котра працювала в уряді НДР.

Спогади потрібні майбутньому

— Марино, опубліковано безліч історичних праць та мемуарів відомих людей і статей про життя видатних особистостей. Чим від них відрізняється ваш проект?

— Кількома принциповими речами. По-перше, нас цікавлять не функціонери, не відомі особистості, тим більше що авторами мемуарів і героями статей переважно є чоловіки. Нас цікавлять найзвичайнісінькі жінки, спогадами яких про прожите життя ніколи й ніхто, крім хіба що найближчих людей, не цікавився. По-друге, всі учасники проекту працюють за методом так званого наративного інтерв’ю, яке передбачає, що жінки можуть згадувати те, що вони самі хочуть, без жодного стороннього тиску. Так, вони можуть викладати події не в хронологічному порядку або пропускати цілі «шматки» життя, щось приховувати або, навпаки, щонайдетальніше описувати якийсь один, здавалося б, незначний епізод. Їхня розповідь може тривати недовго чи кілька годин поспіль, супроводжуватися вибухом сумних емоцій або викладатися цілком безсторонньо. Усе це не має значення. Головне, щоб жінці ніхто не заважав вільно згадувати пережите та щоб її розповідь записувалася на магнітофонну плівку.

— Скільки спогадів уже записано?

—Німецька частина проекту містить понад 150 зафіксованих на аудіокасетах, раздрукованих і особливим чином опрацьованих інтерв’ю, кожне з яких триває від двох до десяти годин поспіль. Це дивовижні людські документи, що мають не лише історичну, а й моральну цінність. Я народилася і все життя жила в Східній Німеччині й була переконана, що чудово знаю свою країну, але спогади жінок змусили мене подивитися на багато речей іншими очима.

Приміром, покоління моєї матері пройшло через досвід Веймарської республіки, Другої світової війни, фашизму, повоєнного часу, побудови соціалізму й возз’єднання Німеччини. За цей період неодноразово змінювалися державний устрій, закони, кордони, місця проживання — біографії людей ламалися і зросталися знову. Але мене здивували не стільки факти з життя цих жінок, скільки те, як вони все це сприймали. Чимало тих, кому довелося під час і після війни пережити разом із дітьми страшні поневіряння біженців, розповідали про свої випробування не як безсилі жертви обставин, а як особистості, здатні їм протистояти. Через багато років вони в подробицях згадували, як намагалися вижити зі своїми дітьми, близькими чи сусідами, як допомагали одне одному, як разом шукали вихід із важкого становища.

— В Україні довгий час не можна було говорити про сталінські репресії чи голодомор 1933 року. У Німеччині є закриті теми?

— Є кілька тем, які були практично табуйовані в НДР. Приміром, вигнання етнічних німців із територій, що після війни відійшли до Польщі та Чехії. Навіть терміна «вигнання» не існувало — вживалося нейтральне слово «переселення», хоча в деяких районах НДР кількість людей, котрі пережили жах насильницького виселення, сягає 30—40%. Ще одна закрита раніше тема — насильство над жінками під час Другої світової війни. Більшість жінок усе своє життя боялися про нього навіть згадувати! Вони не розповідали про це ані в своїй родині, ані поза нею. Але вони цього не забули. Відчуття приниження від самого факту насильства багаторазово поглиблювалося саме через те, що суспільство заплющувало на це очі, воно ніби перекладало вину на самих жінок.

— Наскільки об’єктивні жінки у своїх спогадах?

— Ми прагнемо не до історичної об’єктивності — та й чи існує вона? — ми прагнемо зафіксувати суб’єктивні спогади конкретної людини. А вони дуже різні. Навіть за манерою викладу. Зазвичай жінки ведуть розповідь від першої особи, але деякі чомусь воліють вживати більш знеособлене слово «ми». Буває, розповідь про трагічні події ведеться так відсторонено, ніби жінки розповідають не про своє життя. І, звісно, спогади вибіркові. Хтось намагається максимально повно розповісти «про час і про себе», попутно розмірковуючи про пережите й пробуючи знайти в ньому певні закономірності, хтось говорить в основному про особисте життя, історичні ж події виступають лише як життєва канва, чимало жінок уникають спогадів, які їх особливо травмують.

— А як згадують жінки колишньої НДР про період соціалізму?

— По-різному. Для покоління, яке народилося від середини 30-х до середини 40-х років і яке походило з найнижчих верств суспільства,— його в нас називають поколінням побудови соціалізму, — відкрилися тоді такі можливості освіти, праці й заробітку, яких ті верстви доти не мали. Люди з цього прошарку пережили соціальне піднесення й досі глибоко вдячні за це НДР, причому абсолютно незалежно від того, чи критично вони ставилися до режиму, керівної партії або політики того періоду.

1990 року чимало цих 45—55-річних жінок позбулися всіх своїх життєвих досягнень, усього, чим вони пишалися, — цікавої роботи, високого заробітку, соціального статусу, поваги людей та родини. З погляду нової ідеології, вони прожили «неправильне» життя. Життя, яке можна осудити чи висміяти. Ці жінки в інтерв’ю часто захищають і романтизують життя в НДР. І це їхня життєва правда.

— Чи є сенс витягувати на світло цю маленьку приватну правду, якщо суспільство вибрало інший шлях розвитку?

— Поза сумнівом. Суспільство, як і окрема людина, ніколи не починає жити з чистого аркуша. До речі, інтерв’ю з молодшими жінками засвідчили: зазвичай вони дуже переживають той факт, що їхні батьки, порядні й шановані люди, виявилися принижені нинішніми змінами. Біль за своїх старих чи байдужість до їхньої долі не можуть не відбитися на житті наступних поколінь — вони відлунять так чи інакше. Тому важливо не замовчувати проблеми «маленької людини» у великій історії.

— Сподіваюся, до міжнародного проекту «Жіноча пам’ять» приєднається й Україна. Тоді буде, напевно, цікаво порівняти розповіді українок та німкень.

— Безумовно. Взагалі у спогадах жінок різних країн, попри всі розбіжності їхньої історії, багато спільних мотивів — це ставлення до дітей, родинні цінності, стратегії виживання і стратегії співпраці. Я нещодавно їздила представляти проект «Жіноча пам’ять» до колишньої Югославії, у місто Новий Сад, яке нині належить до Сербії. Там я побачила, наскільки нетерпимі й ворожі можуть бути одне до одного люди різних культур та етносів. Проте, розповідаючи про своє життя, жінки різних національностей і віросповідання згадували, як вони раніше жили поруч, не воюючи. «Так, у минулому теж були і складнощі, і конфлікти, —розповідають вони, — не можна сказати, що ми всі любили одне одного, але ми не вбивали одне одного. Ми могли жити разом, допомагаючи одне одному».

Гадаю, досвід спільного мирного життя, досвід співробітництва надзвичайно важливий. Його потрібно зберегти й передати дітям. Ми мусимо усвідомити, з яким багажем спогадів збираємося йти в об’єднану Європу і якою хочемо її бачити.

— Марино, ви президент Європейського східно-західного жіночого мережевого центру OWEN і, відповідно, працюєте переважно з жінками. А чи знають про вашу роботу чоловіки?

— Так, звісно! Не лише знають і активно використовують її результати — вони нас фінансують. Спонсори проекту «Жіноча пам’ять» — як державні, так і громадські організації Німеччини, зокрема сенат, Міністерство праці, соціального здоров’я та жінок, Фонд Генріха Бьолля.

Без мене народ неповний...

Збирання спогадів — це лише перший етап проекту «Жіноча пам’ять». Другий — створення спеціального архіву, в якому зберігатимуться аудіозаписи спогадів та їх транскрипція, а також документи, які висвітлюють історичний контекст, — документальні кіно- й фотоматеріали, зводи законів, газети, журнали. Від традиційних зібрань він відрізнятиметься лише тим, що спогади жінок будуть анонімними.

Архів лише формується, але вже тепер його матеріали активно використовуються в Німеччині в наукових, публіцистичних та освітніх цілях. З’ясувалося, істориків, соціологів, психологів, політиків гостро цікавлять питання вигнання, переселення й початку нового життя, фахової діяльності жінок та емансипація при соціалізмі, принципи виникнення еліти в НДР, сімейний побут і уявлення про сім’ю в різні епохи й т.п.

— Інтерес до повсякденного життя пересічних людей, до так званої усної історії, виник на Заході — спочатку в США, а потім у Європі — з винаходом магнітофона, — говорить відомий архівіст, доктор історичних наук Борис Ілізаров. — Американці першими почали записувати на плівку події, інформація про які з тих або тих причин була недоступна, приміром, засекречена чи взагалі не фіксувалася. Так, після Другої світової війни одна група архівістів-дослідників опитала діючих осіб так званого атомного проекту, а інша — зібрала враження солдатів про війну. А французьких вчених цікавила звичайнісінька повсякденність — життя селян, робітників, малих торговців та інших верств суспільства — як вони жили, як обставляли свої будинки, як вдягалися тощо. Історична наука поповнилася новим терміном — «сіра історія».

І за часів Радянського Союзу, і нині в країнах СНД державні архіви здебільшого продовжують зберігати лише державні документи. Проте інтерес фахівців до «приватної історії» продовжує зростати. Він задовольняється в основному зусиллями громадських організацій. У Москві створено унікальний Народний архів, де зібрано документи звичайних пересічних людей (переважно з особистих архівів), котрі жили в минулому столітті, — щоденники, фотографії, записи сімейних витрат, лікарняні листи, театральні програмки, листи, усні розповіді.

Related video

В історії України ще багато білих плям. І це зрозуміло, оскільки, відповідно до синдрому «міністерства правди» Оруелла, офіційна інформація, порівняно з реальними подіями, найчастіше змінювалася й змінюється нині до невпізнанності на догоду найрізноманітнішим інтересам. До того ж є часи й події, про які залишається зовсім мало документів або їх немає зовсім, — нитка історії, тканина життя соціуму в таких місцях ніби розривається. Заповнити такі лакуни можуть, напевно, лише усні спогади.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК
}