Навчання — світло. Чи відблиски?

Оснащення навчальних закладів комп’ютерною технікою вважається пріоритетом розвитку освіти. Причому іноді здається, що рівень цієї пріоритетності настільки високий, що інших завдань зовсім не існує. Ще 2005 року всі школи Запоріжжя обладнали комп’ютерними класами. По області, щоправда, досягнення не такі вражаючі, але все ж процес не стоїть на місці. До початку майбутнього навчального року обласна влада планує витратити 5,6 млн. грн. на придбання близько ста комп’ютерних класів для сільських шкіл.

Основоположниками цього інформатизаційного прориву по праву можна вважати численних претендентів на статус слуг народу. Для них вручення монітора та системного блока стало одним із атрибутів у нескінченній низці виборчих кампаній. А чому б, власне, й не подарувати, якщо витрати, по суті, смішні, зате в очах електорату можна стати жалісливим дбайливцем за народну освіту.

Згодом перманентну стихійність меценатства упорядкувала державна участь, позначена програмою інформатизації загальноосвітніх навчальних закладів. До її втілення в життя залучили бізнесменів відповідного профілю, що надало процесу певних специфічних ознак. У зв’язку з цим кілька років тому в Запоріжжі навіть стався конфлікт. Як виявилось, одна з фірм, що виграла тендер на комп’ютеризацію шкіл, бюджетні кошти брала справно й у повному обсязі, а роботу виконувала за значно більш скороченою програмою. Втім, скандал зійшов нанівець настільки оперативно, що іронічно настроєним спостерігачам навіть не довелося довго згадувати анекдотичний діалог: «За що посадили? Не поділився. А чому випустили? Поділився».

Загалом переваги кібернетики чиновники швидко засвоїли, і тепер у разі найменшого невдоволення в учительському середовищі вони знають, що сказати. Майте, мовляв, совість, вам комп’ютер подарували, а ви тут зі своїми проблемами. Та й справді: проблеми є в усіх, а комп’ютери — не у кожного. Але навіть у тих, кому пощастило розжитися розумною технікою, хронічних труднощів, на жаль, менше не стає. Адже час початку нового навчального року єдиний для всіх, як і сталий дефіцит підручників. Наприклад, до минулого першого вересня Міністерство освіти і науки змогло задовольнити потреби запорізьких шкіл у підручниках усього на 18%.

Хочеться сподіватися, що цього року ситуація зміниться на краще: і підручники надійдуть вчасно, і з ремонтом шкіл упораються до початку занять, а не як зазвичай — по жовтень включно. Ось тільки, на жаль, наявні факти явно не схиляють до оптимізму. Досить сказати, що на ремонт шкіл в області потрібно 40 млн. грн., а в бюджеті на це передбачена рівно половина суми. Може, вся річ у тім, що бракує відповідної програми? Хоча навряд чи.

Обласна програма «Шкільний автобус» діє з 2003 року, але це зовсім не означає, що з підвезенням близько 11 тис. сільських учнів у регіоні повний порядок. За чотири роки дії програми школи одержали всього 45 автобусів. Потрібні ще півтори сотні. Стан же 23-х досі експлуатованих машин такий, що їх просто не можна випускати на лінію. Ще 25 автобусів на грані повного списання.

За такого рівня матеріального забезпечення годі дивуватися, що професія педагога не набула популярності. Тільки цього року із запорізьких шкіл звільнився 561 спеціаліст. І найгірше те, що здебільшого хрест на вчительській кар’єрі ставлять молоді педагоги, котрі так і не дочекалися обіцяних гідних умов для роботи і життя.

Вихід із ситуації зазвичай невигадливий. Сільські школи просто закривають.

Півтора року тому така доля спіткала віддалене село Листвянка. Мотивуючи тим, що бюджетних коштів ледь вистачає на виплату зарплати вчителям, місцева влада вирішила закрити дев’ятирічку. Сталося це в середині навчального року, тому батьки 50 учнів виступили проти. А коли сільрада припинила опалювати будинок, селяни стали обігрівати школу в складчину. Потім організували цілодобову охорону, вирішивши будь-що зберегти навчальний заклад...

Коли говорять про вимирання сіл, зазвичай привертають увагу до занедбаних будинків, зруйнованих тваринницьких комплексів, порослих бур’яном полів. Але навіть ці безрадісні картини ще не свідчать про перехід села за згубну безповоротну межу. Тому що можна зорати і засіяти поля, відремонтувати техніку, відбудувати ферми і знову обжити хати. А от із закриттям школи село справді позбавляють майбутнього.

Цікаво, чи зважають на це в області, коли заходить мова про долю 12-ти сільських шкіл? Кажуть, утримувати їх заради небагатьох учнів задорого. Згадалося, з цієї ж причини 10—15 років тому масово зак­ривали запорізькі дитсадки. А нині влаштування дитини в дитсадок для багатьох стало чимось на кшталт вступу до престижного вузу.

Дефіцит місць у дошкільних закладах обласного центру становить чотири тисячі, по області — удвічі більше. Діючі дитсадки найчастіше працюють із полуторним, а то й подвійним навантаженням. Про якість виховного процесу годі й казати, якщо під додаткові групи пристосовують кабінети психологічного навантаження, іноземної мови, шкільні класи. Але й це не розв’язує проблеми. Потрібно будувати нові дитсадки, а це справа не з дешевих. Якщо за сьогоднішніми розцінками спорудження дитсадка за найскромнішими підрахунками оцінюється в 6 млн. грн., то можна не сумніватися, що до закінчення будівництва кошторисна вартість перевалить за 10 млн.

Між тим, раніше Запоріжжя уявлення не мало про дефіцит дошкільних закладів. П’ятнадцять років тому тільки в обласному центрі працювало 288 дитсадків. Сьогодні — 138. Здогадатися, куди поділося 150 «сонечок», «калинок», «дзвіночків», загалом, неважко. Тепер у їхніх будинках (до речі, добротно й недешево переобладнаних) офіси — банківські, податкові, пенсійні... Виявляється, причина в тім, що більшість запорізьких дитсадків були відомчими. З настанням приватизації новоявлені власники вважали їх тягарем, якого слід позбутися. Краще — продати чи, у крайньому разі, здати в довгострокову оренду. Був, щоправда, ще один варіант — передати приміщення дитсадків у комунальну власність. Але, по-перше, це не обіцяло власникам вигоди, а по-друге, позиція місцевої влади не вирізнялася наполегливістю. Адже в той час наповнюваність дитсадків була схожою на нинішню в школах. Та й рішення парламенту «Про заборону перепрофілізації навчально-виховних закладів» з’явилося на світ лише у березні 2004 року. Коли ж попит на дитсадки зріс, було вже пізно — повернення втраченого виявилося практично нереальним завданням.

Щоправда, два дитячі садки міській владі все ж вдалося повернути в комунальну власність. Однак це не розв’язує проблеми в цілому, не кажучи вже про те, що потребує чималих фінансових витрат. Наприклад, будинок дитячого садка «Дзвіночок», переданий 2001 року Запорізькому держуніверситету, повернувся міській громаді у вигляді голих стін і дірявого даху. На його відновлення необхідні два мільйони гривень. Ремонт планують виконати за два роки. Зрозуміло, за умови стабільного фінансування. Але звідки ж та стабільність візьметься, якщо такі витрати в бюджеті не перед­бачені. Міська скарбниця й без того ледь справляється із забезпеченням діяльності решти дитсадків. Та й підприємства іноді явно не горять бажанням витрачати кошти на утримання власних дошкільних закладів.

От уже майже третій рік залишається невизначеною доля дитячого садка, що належить АТ «Запоріжжяобленерго». Спочатку керівництво підприємства намагалося передати його в комунальну власність, потім спробувало вивести будинок із переліку об’єктів освіти. А все тому, що НКРЕ відхилила пропозицію включити витрати з утримання соціальної сфери в тариф на електроенергію. Виявляється, це була нормальна річ — фінансування відомчої «соціалки» не з власного прибутку, а за чужий рахунок.

Ну як тут не згадати традиції, властиві Олександрівську (нинішньому Запоріжжю) у другій половині XVIII століття. Тоді успіхи в розвитку народної освіти прославили провінційне містечко на всю Російську імперію. Їхнім ініціатором був барон Корф, чиє ім’я, на жаль, незаслужено забуте нащадками, гідне посісти почесне місце в списку видатних організаторів навчального процесу.

Очоливши повітову
нав­чальну раду, Микола Олександрович зумів створити мережу народних шкіл. І це попри те, що земство виділило на реалізацію ідеї мізерні кошти — всього 800 карбованців. Однак завдяки старанням Корфа, місцеві поміщики свідомо, а зовсім не під адміністративним тиском, ставали опікунами шкіл, вкладали в їхній розвиток особисті кошти.

…Коли над листвянською школою нависла загроза ліквідації, одна з її вихованок відгукнулася на подію віршами. «Раніше я мала надію: я вірю, я знаю — своє. А зараз скажу я: країно, не вірю в майбутнє твоє», — написала 14-річна Настя. І що, хтось управі дорікнути їй у браку патріотизму?