МОЛОДІЖНИЙ «СУПЕРМАРКЕТ» КОЛЬОРУ ХАКІ

Проблема хронічної невідповідності військової освіти сучасним реаліям актуалізувалася з новою силою. Про це свідчить аналіз результатів останніх збройних конфліктів в Африці, Азії, Європі. На це накладаються макротенденції у військовій сфері. Військові втрачають донедавна властиві їм органічні зв’язки з державою, дедалі частіше беруть участь у міжнародних операціях поза своєю країною, виконуючи певні поліцейські функції. І, зрештою, відбувається інтернаціоналізація самих збройних сил (плани створення європейського корпусу, наявність багатонаціональних дивізій у країнах НАТО та ін.)

1998 р. був позначений в історії ООН тим, що вперше кількість цивільних, які загинули під її прапором, перевищила аналогічні показники військових. Значною мірою це обумовлено не тільки зростанням числа «людей без погонів» у заходах такого типу, а й вищими активністю та войовничістю, що їх виявляють навіть недержавні організації пацифістської спрямованості.

Все це потребує перегляду усталених підходів до підготовки військових кадрів, більш тісної інтеграції цивільної та військової освіти. Цього потребують і процеси послідовного переходу переважної більшості розвинених держав до добровільної системи комплектації війська. Вони, попри специфічні об’єктивні та суб’єктивні умови у різних країнах, відбувалися і відбуваються дуже складно та суперечливо.

Суттєвих змін зазнає імідж військового. Тривалий час військовий розглядався як людина, постійно готова до бою та насильства. Однак з розвитком науки і техніки, поступово на чільне місце вийшли складні технічні знання, навички та вміння. Уже сьогодні можна очікувати появи у найближчому майбутньому в ролі нового взірця всебічно підготовленого військовослужбовця з ознаками державного діяча, натренованого у спілкуванні із засобами масової інформації та міжнародній дипломатії. Для вищого командного складу розвинених держав такі вимоги вже стали реальністю. У Німеччині майже тридцять років тому запропонована концепція підготовки «військовослужбовця-вченого» (йдеться не про знання та навички проведення науково-дослідницької роботи, а про здатність гнучкого самонавчання). З 1973 р. для кандидатів в офіцери стали обов’язковими академічні університетські вимоги; бундесвер заснував два військових університети в Гамбурзі й Мюнхені і зараз має один із найосвіченіших офіцерських корпусів у світі. Схожі вимоги висуваються і до представників інших армій світу.

В цілому ж, у провідних державах ставлення суспільства до збройних сил сьогодні можна вважати апатичним із дедалі більшим небажанням громадян брати участь у зміцненні воєнної безпеки країни. Слід також зважати на ту об’єктивну обставину, що кількість та частка громадян, які мають досвід військової служби, з переходом до служби за контрактом неухильно зменшується. Тому ЗМІ відіграють дедалі вирішальнішу роль у створенні іміджу військових.

Після Другої світової війни засоби масової інформації почали поступово втрачати інтегрованість у військо. Але контроль за ними з боку військового керівництва залишався у більш м’яких формах: через відбір необхідних та корисних журналістів, обмеження доступу до району бойових дій представників мас-медіа тощо.

Після закінчення «холодної війни» ситуація, як свідчить досвід воєнних операцій у Сомалі, Гаїті, Боснії, інших країнах, кардинально змінилася. Мобільні, озброєні сучасними засобами збирання, обробки та передачі інформації, розгалуженою системою кореспондентських пунктів представники ЗМІ прибували на місце подій іноді раніше, ніж військові, автономно забезпечуючи свої тилові та інші потреби. Виник так званий ефект СNN, коли політичні лідери та військові почали користуватися репортажами з місця подій для поповнення власної інформації. Зокрема вже під час війни у Перській затоці (1991 р.) на командному пункті С.Хусейна було встановлено кілька телевізорів, налаштованих на прийом передач найвпливовіших світових інформаційних агенцій.

Через дванадцять років, під час бойових дій в Іраку начебто створили якісно нову ситуацію для засобів масової інформації, яка передбачає «відкат» назад. Однак у цілому це виглядає «косметичними заходами», оскільки прямий або опосередкований вплив журналістів на ставлення до подій широкого загалу і далі збільшується. Слід також враховувати той факт, що коли 12 років тому телевізійна кампанія «CNN» була чи не є єдиним монополістом на поширення оперативної інформації з місця подій, то сьогодні відповідні можливості мають десятки інших каналів, що значною мірою нівелює суб‘єктивізм оцінок подій, які відбуваються у світі.

Відтак виникла потреба не тільки у навчанні військовослужбовців, насамперед офіцерського корпусу, вмінню спілкуватися з представниками ЗМІ, а й у створенні спеціальних структур, які б займалися цими питаннями на стратегічному рівні. Так у ФРН у 1990 р. заснували академію інформації й комунікації, одне з головних завдань якої — налагодження ефективних зв’язків між МО та ЗМІ.

Серйозних змін останнім часом зазнав цивільний компонент збройних сил. «Люди без погонів» почали з високою ефективністю заміщувати військових у виконанні небойових завдань. Приміром, під час «Бурі в пустелі» в Саудівській Аравії в інтересах покращання тилового і технічного забезпечення у складі багатонаціональних сил працювало близько 10 тис. цивільних. При цьому виявився цікавий факт: вони мали значно менше проблем зі станом здоров’я та дисципліною, ніж військовий персонал. Цивільні набувають переваги, порівняно з військовими, як більш стабільні та «дешевші» для держави. Слід наголосити, що останнім часом «безпогонні» фахівці дедалі активніше залучаються до безпосереднього виконання суто військових функцій. Так, у 2000 р. в сухопутних військах Нідерландів нараховувалося 29% цивільних, у ВМС — 26%, у ВПС — 13%.

Трансформація характеру та умов військової служби, виконання бойових завдань змусили по-новому подивитися на роль у війську жінок. Раніше у всіх провідних арміях світу вони проходили службу в обслуговуючих та допоміжних родах військ, але їх кількість у загальному числі військовослужбовців була надзвичайно мала. В останній чверті ХХ ст., переважно під впливом переходу армій світу на службу за контрактом, частка жінок у війську почала збільшуватися, проте протягом «холодної війни» вони не допускалися до виконання бойових функцій.

Однак тут простежуються певні особливості, залежно від історичних традицій, політичної культури, соціальних умов тощо кожної країни. Так у Франції на початку 1990-х рр. кількість жінок стабілізувалася на цифрі 20 тис. (близько 4% кількості збройних сил). Зазначимо, що цього рівня було досягнуто поступово, без революційних стрибків тощо. Крім того, слід відзначити: серед француженок спостерігається дуже висока мотивація для служби у війську: сьогодні до збройних сил потрапляє один з 10—15 бажаючих. Проте реально доступ жінок до бойових частин обмежений через сильний феміністичний рух, який у Франції традиційно має антимілітаристський характер.

У Німеччині прагненню жінок служити у війську традиційно протистоїть сильна опозиція. Попри те, що з 1991 р. представницям прекрасної половини людства дозволено обіймати посади солдатів та сержантів у медичній службі, серед музикантів, а їх загальна чисельність зросла з 1300 у 1993 р. до 4000 у 1998 р., їм заборонено брати участь у бойовому тренінгу, стояти на варті тощо. У Канаді навпаки жінки становлять 11% регулярних сил та 23% резерву. Воєнно-політичне керівництво Нідерландів у 1997 р. поставило завдання до 2010 р. довести частку жінок-військовослужбовців до близько 12%. Проте вже сьогодні ясно, що представництво жінок було, є й буде нерівномірним по збройних силах. Їх мало серед вищих сержантів, офіцерів у званні підполковник та вище. Через суворі вимоги до фізичної підготовки тощо жінок мало у бойових частинах. При цьому на роль жінки у війську впливають три взаємопов’язаних фактори: результати набору серед чоловіків, загальнодержавна гендерна політика та організаційна культура збройних сил.

У 1980-х рр. офіцери західних країн переважно були зорієнтовані на поглиблення та зміцнення своїх зв’язків із військовими інститутами через систему кооперативного навчання, виховання, спільних цінностей. Солдати й сержанти більше цінували у військовій службі можливості опанування тією чи іншою професією. Сьогодні ситуація кардинально змінилася. Серед усіх військових на перший план вийшла орієнтація на посаду (професію), а не на суто військові інститути. Однак трансформація базових світоглядних парадигм відбувається не занадто швидко, оскільки нові завдання потребують певної інституціональної культури, турботи одне про одного, особливо з огляду на проблеми ветеранів.

Тому професійну модель військових, передусім офіцерів, не можна адекватно описати через дихотомію бойовий лідер — менеджер. Швидше, це змішана система, де наявні як елементи професійного менеджера, так і дух лідера, бойова ініціатива, мужність, готовність до самопожертви, традиційні для іміджу військового. Природно, що, з урахуванням світових тенденцій на ринку праці, молодші офіцери більш схильні до підкреслення рис менеджера, ніж старші, проте виявляють значно менше дисципліни й самопожертви. Зокрема у США 2000 р. понад 11% капітанів та рівних їм за званням, які відслужили мінімальний обов’язковий п’ятирічний термін, виявили бажання залишити військову службу. Це на 3% більше за аналогічний показник 1997 р. та майже вдвічі перевищує рівень початку 1990-х років. Експерти називають головними причинами звільнення молодих офіцерів з лав збройних сил їхнє скептичне ставлення до начальства, небажання жертвувати сімейними інтересами заради службової кар’єри.

Збройні сили провідних країн світу сьогодні є своєрідним «великим супермаркетом» для молоді, яка прагне реалізувати себе. Там можна знайти широкий спектр виконання функціональних обов’язків: від мирного несення військової служби до пригод у дусі Рембо. Зміщення акцентів з обов’язковості на вибір має не тільки об’єктивне підґрунтя, а й вагомий суб’єктивний компонент: молодь уже навчилася обирати бажане, а не те, що пропонується.

Однак така тенденція може спричинити певні негативні наслідки. Зокрема фахівці відзначають, що професіоналізація армії може в окремих випадках позначитися на «мистецтві» запобігання небезпекам, загрозам та ризикам воєнного часу, що здатне перетворитися на загальну нездорову традицію. Приміром, на парламентських слуханнях у Нідерландах (2000 р.) авторитетний дослідницький центр з питань міжнародних відносин інституту «Клінхендаел» виступив з рекомендаціями залучати на військову службу підданих інших країн. Причиною формування так званого іноземного легіону називається те, що міністерство оборони країни, починаючи з 1996-го (рік скасування загального військового обов’язку), постійно наштовхується на серйозні труднощі у комплектації війська. Хоч ці пропозиції члени законодавчого органу майже одностайно відхилили, сама їх постановка симптоматична.

Ще більше питань постає при аналізі рівня готовності збройних сил до проведення антитерористичних (контртерористичних) операцій. Підготовка до боротьби з глобальним тероризмом вимагає від них не часткової, а повної, глибокої та системної модернізації. В сучасних умовах необхідне принципове зміщення парадигми з концентрації уваги на «хто і де загрожує» до «як це відбуватиметься і що необхідно робити для ліквідації загроз». Відтак, трансформація збройних сил перестає розглядатися як подія (навіть розтягнута в часі) і перетворюється на безперервний процес.