КРЕМЕНЬ КАМІНЬ ТОЧИТЬ?

Рівно чотири роки тому крісло головного освітянина країни посів Василь Кремень. Можливо, саме цим пояснюється той факт, що все, про що говорив міністр на своїй недавній прес-конференції, офіційно названій «Результати діяльності МОН у 2003 р. і перспективи модернізації освітньої галузі в новому році», не обмежилося цими часовими рамками, а так чи інакше співвідносилося з «докремневою» епохою. Одне слово, на суд журналістів Василь Григорович представив не лише плани очолюваного ним відомства, а й своєрідний звіт про роботу міністерства протягом останніх чотирьох років.

Стверджувати, що за цей період міністр і його підлеглі сиділи, склавши руки, не насмілиться, мабуть, ніхто. Та навряд чи хто стане стверджувати, що за ці майже тисячу п’ятсот днів у країни (та чого душею кривити — хоча б у самих освітян) з’явилося абсолютно чітке розуміння, як побудувати якісно нову школу, котра відповідала б вимогам часу.

До безумовних досягнень галузі Василь Григорович відносить розроблення та прийняття, за його словами, абсолютно нового Державного стандарту, зокрема, загальної середньої освіти для базової та старшої школи. З іншого боку, багато авторитетних учених саме вищезгадану новизну піддають, як мінімум, сумніву, вбачаючи явний ретрохарактер даного документа.

2001 року розпочався і, на думку міністра, досить успішно здійснюється перехід української середньої школи на нові зміст і структуру. Водночас лікарі та психологи як були, так і залишаються непохитними: шестилітки ні фізично, ні психологічно не готові сідати за парти. Так, керівництво галузі неодноразово підкреслювало — ніхто не має права примушувати батьків віддавати шестирічних дітлахів до школи. Та, погодьтеся, якщо «буржуї» можуть собі дозволити до 18—19 років давати своїм дітям середню освіту, то в такій, м’яко кажучи, небагатій країні, як наша, перспектива зайвий рік тягти на своєму горбу доросле чадо далеко не всім буде до душі, вірніше, по кишені. Риторичне запитання, чи багато батьків потенційних першокласників за такої ситуації прислухаються до застережень тих самих психологів і діятимуть відповідно?..

Якщо 1999-го лише 10% міських шкіл і 5% сільських були обладнані комп’ютерними комплексами, то в 2002/2003 навчальному їхня кількість зросла, відповідно, до 53 і 45. (До Інтернету сьогодні підключено кожну п’яту міську школу й тільки 8% сільських.) Держбюджет-2004 передбачає 56 млн. «шкільно-комп’ютерних» гривень. Отже, наприкінці року загальноосвітні навчальні заклади країни розживуться ще 1120 новенькими навчальними комп’ютерними комплексами. Та давайте замислимося над головним. Розширення та поглиблення процесу комп’ютеризації позиціонується як один із пріоритетних напрямів модернізації вітчизняної школи. Як же впливає впровадження сучасної техніки на зміст навчального процесу? А практично... ніяк. Адже той океан можливостей, який відкриває наявність якісних ПК, медіа-бібліотек та Інтернету, фактично не стикується з завданнями традиційного навчального процесу. Точніше, не вміщається в прокрустове ложе традиційного уроку з його програмними обмеженнями. От і виходить, що величезний потенціал комп’ютера школа просто не може використовувати, образно кажучи, перетворюючи літак на «кульгаву» гарбу.

З року в рік збільшуються асигнування на видання навчальної літератури. 2003-го держава взагалі на всі сто профінансувала випуск підручників. У цілому сьогодні ними забезпечені 73% українських школярів, стовідсотково — всі першокласники-третьокласники. Та попри об’єктивні успіхи в справі «підручникозабезпечення», питання шкільної літератури залишається дуже болючим. Точніше, проблема її якості. Нецікаві, заумні, написані поганою мовою — ось головні претензії дітей і батьків до багатьох джерел знань. Такі, що не базуються на фундаментальній теоретичній основі, містять безліч фактологічних помилок, зовсім не бездоганні в деталях — лише деякі з зауважень фахівців.

Перманентно зростає «сім’я» студентів України. Чотири роки тому в рядах цього юного племені було 1,8 млн. юнаків та дівчат, нині — 2,4 млн. Лише 2003-го першокурсниками стали 639 тис. чоловік. Шкода, немає даних, скільки грошей витратив середньостатистичний тогорічний абітурієнт на репетиторів і різноманітні курси, без яких про студентський квиток можна й не мріяти. Втім, не можна не зазначити, що саме 2003 р. Україна зробила перший крок, покликаний зокрема ліквідувати й вищезгаданий розрив між знаннями, які дає середня школа, і вимогами, котрі висуває вища. Йдеться про спільний проект МОН України та Міжнародного фонду «Відродження» з впровадження в нашій державі системи зовнішнього стандартизованого тестування. Нинішнього року, поінформував Василь Григорович журналістів, експеримент розширять: по-перше, до тестів з математики та історії додасться тест з української мови, по-друге, збільшиться кількість областей і вузів, які братимуть участь в «обкатці» починання. А через два-три роки, переконаний міністр, абсолютна більшість абітурієнтів зараховуватиметься до вузів на основі результатів тестування. (Безумовно, якщо людина планує опанувати, скажімо, творчу професію, то без додаткового творчого конкурсу чи іспиту не обійтися.) При цьому В.Кремень укотре підкреслив: «Ми свідомо не поспішаємо з уведенням зовнішнього тестування. У жодному разі не можна припустити, щоб хабарництво з вузівського зросло до національного рівня, а підготовка до тестування перетворилося на елементарне «натаскування» на тести».

До позитивних тенденцій останніх років головний освітянин країни відносить і те, що 2000—2003 рр. різко знизилася «народжуваність» вузів недержавної форми власності. Так, у вищезазначений період їхні ряди поповнилися лише дев’ятьма новачками, тоді як із 1994 по 2000-й — дев’яносто трьома. Серйозна чистка розпочалася в стані вузівських філій. Протягом останніх двох років Державна акредитаційна комісія припинила діяльність 32 таких відособлених структурних підрозділів. (Цікаво, а чи понесуть якесь покарання люди, котрі протягом кількох років чомусь заплющували очі на свавілля, що коїлося в середовищі «філіальщиків»? Чи це теж — із числа риторичних запитань?..)

Чимало аналітиків однією з головних заслуг Кременя-міністра вважають те, що він своїми, нехай і не завжди однозначними, але нестандартними кроками «детінізував» освіту, вивів її під «софіти» уваги суспільства. Суспільства, а не його верхівки. Так, на словах освіта в нас — пріоритет номер один, що ж відбувається насправді, — загальновідомо. Втім, для чого можновладцям перейматися звичайною українською школою, коли їхні діти та онуки гризуть граніт науки в елітних англійських навчальних закладах чи, у найгіршому разі, у найпрестижніших і пафосних київських школах?.. Чи спроможний за нинішньої ситуації український міністр освіти і науки, навіть якщо він буде найенергійнішим і найдіяльнішим чиновником у світі, переломити хід подій і направити їх у живе, цивілізоване та перспективне русло? На жаль, це питання з розряду навіть не риторичних...