КЛУБИ БУВАЮТЬ РІЗНІ. ПЕДАГОГІЧНІ ЗОКРЕМА

Нещодавно у столиці РФ Москві завершилося щорічне засідання Міжнародного педагогічного клубу європейських столиць. Знаючи, що авторитетним
об’єднанням керує начальник Головного управління освіти і науки м.Києва Борис Жебровський, кореспондент «ДТ» вирушила по інформацію з перших рук.

— Борисе Михайловичу, з якою метою і коли створено Міжнародний педагогічний клуб європейських столиць?

— Коли щось змінюєш у своєму домі, робиш ремонт, перестановку — завжди на когось і на щось орієнтуєшся. Гадаю, у період реформування освіти (не декларативного, а досить реального, яке проходить зараз в Україні) дуже важливо знати: а що відбувається в інших країнах? Адже час, по суті, диктує для всіх однакові правила гри, однакові умови й вимоги. Цікаво дивитися — які шляхи вибирають країни, з якими ми, так би мовити, виросли з однієї шинелі, і держави, які вважаються демократичними, гуманістичними, цивілізованими. Столиці особливо важливо бути в курсі того, що відбувається в Європі та світі, у курсі нових віянь і тенденцій. Тому у травні 1999-го в Києві і створили Міжнародний педагогічний клуб європейських столиць. Сімнадцять моїх колег — керівників департаментів освіти — підписали угоду про те, що ми об’єднуємося в клуб для обміну інформацією й обговорення найактуальніших питань.

У 2000-му ми зустрічалися в Софії (Болгарія), нинішню зустріч проводили москвичі.

— Тобто, якщо я правильно зрозуміла, кожен член клубу розповідає про найбільш значущі, цікаві й перспективні досягнення свого відомства за минулий рік?

— Загалом так. У кожного з нас є можливість і запитувати, і розповідати про себе. Скажімо, на підсумковій прес-конференції, яку ми проводили для московських журналістів, моя розповідь про суть освітніх реформ в Україні стала своєрідною сенсацією.

— Ви хочете сказати, що наші північні сусіди сном-духом про неї не відали?

— Щось вони, звісно, чули, але, як з’ясувалося, дуже мало. Повідомлення про те, що в нас не буде другорічників, що ми не просто перейшли на 12-бальну систему оцінювання (це якраз не дуже сприймається, відразу цікавляться, чому не «десятибалка», як у більшості європейських країн), а продекларували відсутність негативної оцінки, без перебільшення, викликали фурор. Журналісти відразу налетіли на представників свого міносвіти, мовляв, бачите, як далеко в плані гуманізації пішла Україна, а ви досі розмірковуєте, що робити з «двійками» й усім іншим.

— Безперечно, така захоплена реакція журналістів дуже приємна. А ось як ваші колеги з клубу сприймають і оцінюють освітні реформи, що відбуваються в Україні?

— Досить позитивно. Взагалі, наші зустрічі вселяють впевненість у тому, що Україна на правильному шляху і всі перетворення, які відбуваються нині, — життєва необхідність.

— Зустрічі членів клубу — чудова нагода обмінятися досвідом. Давайте поговоримо про те, чим би особисто ви хотіли збагатити київську освіту. У чому інші європейські столиці нас перегнали?

— З вашого дозволу, почну з Москви. Мені імпонує створена у столиці РФ регіональна система підготовки та перепідготовки кадрів — там досить ефективно працює міський педагогічний університет. Завдяки йому москвичі дуже гнучко й мобільно реагують, зокрема, на конкретні потреби у вчителях з кожного предмета.

Співробітники московських інститутів, зокрема психології, інформаційних технологій, перепідготовки вчителів, мають дуже пристойні зарплати. Таким чином, до міської системи підготовки учителів вдалося залучити кращих фахівців.

— Чи реально щось подібне створити в Києві?

— Не просто реально — все це ми заклали в нашу програму «Столична освіта». Там передбачено шляхи реорганізації Міжрегіонального інституту удосконалення вчителів ім.Б.Грінченка, педколеджів. Плануємо піти навіть далі — створити типову для західних університетів модель зі структурою інститутів, коледжів, центрів. Усе це має бути в майбутньому Київському міському педагогічному університеті. До речі, на нараді в київського міського голови О.Омельченка цю ідею схвалили й підтримали.

— У чому ще москвичі можуть бути для нас прикладом?

— У всьому, що стосується приватної освіти. Московські приватні навчальні заклади середньої ланки надзвичайно потужні, багаті й різноманітні. А більшість наших недержавних шкіл невеликі, мають по тридцять — сто учнів, лише в двох-трьох — понад сотню. А в Москві не рідкість приватні школи, де навчаються і двісті, і триста дітей. Дуже багато у столиці РФ міжнародних ліцеїв та гімназій. Досить відчутний процес відродження класичних навчальних закладів.

Із задоволенням запозичив би в московських колег їхню пречудову видавничу базу. Адже завдяки їй у них значно більше і набагато краще виданих (я кажу не про зміст, а про форму) підручників.

Ще одна характерна і, на мою думку, надзвичайно позитивна особливість московської системи освіти — вміння вирощувати і зберігати керівні кадри. За останні десять років, попри всі зміни, які відбувалися, кістяк Московського комітету освіти, окружних управлінь зберігся. А це надзвичайно важливо, адже керівника за один рік не виховаєш: два-три роки потрібно лише на те, аби просто ввійти у курс справ, налагодити стосунки, вивчити доручене тобі господарство і головне — людей.

— Це ви до того, що в нас передбачаються глобальні кадрові перестановки?

— Пояснюю. Те, що відчувається останнім часом, вселяє тривогу. Нещодавно в одному зі своїх інтерв’ю шановний Володимир Горбулін сказав, що побоюється політичного психозу. Дуже вдале визначення. Приміром, я щодня одержую листи від різних політичних партій, депутатів Верховної Ради. В одному написано: треба в такому-то дитсадку відкрити таку-то групу, інакше висловимо вам свою недовіру, в другому — ось ви не прийняли чиюсь дитину до інтернату, чекайте «сюрпризів» тощо. Напевно, рік, що передує виборам, буде, м’яко кажучи, нервовий. І комусь це вигідно.

Але повернімося до основної теми нашої розмови. Не можу не сказати бодай кілька слів про Прибалтику, або, як тепер називають, — країни Балтії. Багато з того, що відбувається передусім у Ризі й Таллінні, приємно дивує і тішить. Після здобуття незалежності тут різко відкинули буквально все, що вважали радянським: поміняли систему оцінювання з 5-бальної на 10-бальну, повністю скасували оцінки в початковій школі, відмовилися від медалей тощо, — по суті, повернулися до 1939 року. Зараз вони розуміють, що чимало зробили зопалу, і там пішов процес глибокого аналізу, переосмислення освітньої «спадщини».

Позаяк прибалти мобільніші, вони давно завершили комп’ютеризацію своїх шкіл. Ще один безперечний плюс: вони дуже плідно працюють із міжнародними організаціями й фондами, навчилися активно залучати гроші, на які і проводять всілякі експерименти.

У Таллінні (ми неодмінно пошлемо туди наших фінансистів досконало вивчити тамтешній досвід), на мою думку, знайшли оптимальну модель механізму фінансування освіти. Її формула надзвичайно проста: визначають річну вартість витрат на одного учня, отриману суму множать на кількість учнів і всі ці гроші виділяють безпосередньо на школу. Таким чином, директор стає розпорядником коштів. Причому школі у такому випадку непотрібні ні власна бухгалтерія, ні бухгалтерія райвно — усі розрахунки (зарплата, податки, плата за комунальні послуги тощо) йдуть безпосередньо з банку через комп’ютер.

— Куди в такому разі йдуть заощаджені економним директором кошти?

— Школа має право витрачати їх на власний розсуд — чи прикупити підручників, чи оновити устаткування тощо. І ось що ще важливо: за такої системи розподілу фінансів усі школи виявляються в однакових стартових умовах, їхнім керівникам більше не треба ходити і «вибивати» гроші.

З такою, приблизно, як талліннська, системою кілька років тому я ознайомився в Лондоні. Англійці пішли ще далі: якщо в твою школу прийшло більше учнів, ніж у сусідню,— на кожну дитину виділяється більше грошей.

— Досить конкретне заохочення кращих.

— Звісно. А в нас поки що система фінансування освіти дуже консервативна, базується на давно застарілих принципах. І, гадаю, дуже важливим етапом подальшого просування реформ має стати саме перегляд усієї економіки освіти, критеріїв визначення бюджету й т.п.

— Чи можна згадану вами систему прямого фінансування запровадити в нас?

— Безумовно. Я поділився цією ідеєю зі столичним директорським корпусом — у залі були оплески. Наші директори і хочуть, і готові взяти на себе відповідальність. Зрозуміло, грошей, однак, буде небагато. Але сьогодні інколи одна школа в районі «з’їдає» кошти, які слід було б поділити на всіх.

— Борисе Михайловичу, а який вигляд має наша система освіти, скажімо, на тлі голландської, датської або французької?

— Усе більш-менш порівнюване в рамках Східної Європи. Системи освіти в Данії, Голландії, Франції дуже відрізняються від наших. Абсолютно не порівнянні, передусім, системи управління освітою. Там в основному посади моїх колег — почесні (десь перерізати стрічку, взяти участь у прийомі, виголосити промову), вони мають дуже мало влади над навчальними закладами, їхні школи досить автономні у своїх діях.

— Не повірю, що нічого з західного досвіду не можна екстраполювати на український, конкретніше — київський грунт.

— І цілком матимете рацію, позаяк у роботі їхніх навчальних закладів є дуже багато повчального. Ми потихеньку запозичуємо. Приміром, нинішнього року в кожній школі ми запровадили обов’язковий фінансовий звіт про використані позабюджетні гроші за підписом директора і голови батьківського комітету. Таке практикується в усіх західних школах, скрізь звітують перед батьками, на що пішли зібрані з них кошти.

— До слова, а що з наших, київських ноу-хау прижилося в Європі?

— Скажімо, у Прибалтиці (і не лише) досить успішно реалізується народжена в Києві система «трикутників» — державно-суспільної моделі управління школою. Багато хто всерйоз цікавиться нашою співпрацею з сільськими школами. До речі, на зустрічі в Москві я трішки розповів про зміст нашої програми «Столична освіта», і, повірте, єдиний привезений примірник її проекту в мене буквально відірвали з руками.

— Виходить, столиця України зовсім не пасе задніх?

— Так, ми поки що не відстаємо — на рівні ідей, розуміння сьогоднішніх завдань освіти, її змісту, цілей — маємо цілком сучасний вигляд. Інша річ, усе це дається величезною працею. Головне, що мене сьогодні непокоїть, — зі школи йдуть учителі, і переважно молоді. За минулий навчальний рік у Києві звільнилося близько двох тисяч педагогів. Причина загальновідома: прожити на 170 грн. (за прожиткового мінімуму 311 грн.), а саме така сьогодні середня зарплата вчителя, м’яко кажучи, дуже непросто. Отже, ми можемо жити тільки наполовину, наполовину навчати, виховувати, вірити в завтрашній день.

— Одне слово, поки що тримаємося, але майбутнє похмуре й безперспективне?

— Ну чому? Сподіваюся, сьогоднішня ситуація турбує не лише нас, а й уряд, парламент. Усі чудово розуміють, що так далі жити не можна. Крім того, в освіті ще досить людей, котрі за жодних обставин не залишать школу. Адже, погодьтеся, немає такого поняття як «екс-учитель». А якщо ти пішов зі школи... Отже, не в самих грошах справа.

На превеликий жаль, багато хто не витримує випробування часом, моральні підвалини сьогодні далеко не такі, як хотілося б, і в учительському середовищі зокрема. Але давайте замислимося, як сьогодні суспільство не шанує вчителя. І ЗМІ, і сотні перевірок, і зневажливе ставлення до нього, ніби до обслуговуючого персоналу... Такого не повинно бути! Учитель — носій соціального оптимізму. Якщо він зламається, перестане вірити в майбутнє — чого він навчить дітей? Педагоги — найзаконослухняніший і найтерплячіший загін нашого суспільства, і не помічати їхньої воістину подвижницької праці — означає бути як мінімум недалекоглядним.

— Ну, і на завершення: які плани в Міжнародного педагогічного клубу європейських столиць?

— Перше — ми узагальнимо і видамо збірник усього того, що «наговорили» в Москві. Починаємо готуватися до наступної зустрічі в Анкарі (Туреччина) у квітні 2002 року. Вирішили присвятити її темі прав дітей. До клубу вступили п’ять нових членів — мої колеги з Праги, Белграда, Загреба, Єревана, Анкари. Домовилися про двосторонні контакти. Активно залучаємо до співпраці навчальні заклади, учителів, учених. Спілкування професійною мовою швидко зближує, воно конструктивне та зрозуміле. До цього і прагнемо.