Як вилікувати травмованих медичною освітою

Швейцарська агенція розвитку та співробітництва, яка має свої представництва в кожній країні, проаналізувавши український контекст і попередні проєкти, дійшла висновку: без змін в медичній освіті якість медичної допомоги покращувати складно. Результат інвестицій в медичну світу, а отже в розвиток людських ресурсів, помітний не одразу, але такі зміни мають найсильніший вплив на якість і доступність послуг, довіру до лікарів. Крім того, посилені людські ресурси самі стають рушійною силою змін.

Україно-швейцарський проєкт «Розвиток медичної освіти» інвестує в розвиток матеріально-технічної бази і інформаційні технології медичних освітніх закладів. Намагається покращити умови навчання студентів, допомогти медичним освітянам вдосконалити навички викладання, а управлінцям — налагодити адміністративні процеси. З керівницею проєктного офісу україно-швейцарського проєкту «Розвиток медичної освіти» Тетяною Степурко ZN.UA розмовляло про планування людських ресурсів в охороні здоров'я, а також про те, як покращити якість медичної освіти і як вилікувати вже травмованих нею лікарів.

— Пані Тетяно, які проблеми в освіті українських медиків зафіксував проєкт і які з них намагається «закрити»? Чи їх якось вирішує зараз медреформа?

— Визначення проблем у нас завжди починається з дослідження. Перед початком проєкту, 2018 року, до України приїжджали швейцарські експерти з різних напрямів. Зокрема з розвитку симуляційних центрів, планування людських ресурсів охорони здоров’я тощо. Вони спілкувалися з ключовими представниками МОЗ, медичними освітянами. Намагалися зрозуміти, де в системі медичної освіти є прогалини.

Потім, коли проєкт уже розпочався, проводилися дослідження, щоб виявити точкові речі, на які слід спрямувати конкретні заходи. Наприклад, опитування студентів виявило, що зворотний зв'язок — інструмент, який рідко використовується в медичній освіті, але багато важить для розвитку компетенцій. Або що акцент у навчанні робиться на теоретичних знаннях, проте бракує практичних навичок (яких часто молоді спеціалісти набувають уже з початком роботи).

Щодо медреформи, то зараз вона переважно стосується трансформації системи фінансування медичної допомоги, в рамках якої створено НСЗУ і ДП «Медзакупівлі». Медична освіта — галузь, поки що не реформована. Безперечно, зміни, які відбуваються з практиками, особливо з сімейними лікарями, трохи позначаються на медичній освіті. Мова — про сучасніші компетенції, бо надавачі допомоги тепер мають більше приваблювати пацієнтів. Але загалом принципи організації навчання в медичних університетах докорінно не змінилися.

Як проєкт міжнародної технічної допомоги, що діє в певних рамках, а отже має певні обмеження, ми намагаємося точково вирішувати визначені нашими експертами і дослідженням проблеми.

Наприклад, симуляційні центри. Проблему було сформовано так: на виході з медуніверситету випускник не має клінічних навичок, які мусить мати лікар. Сімейні лікарі часто розповідають, що вимірювати тиск, робити якісь маніпуляції тощо їх навчила медсестра вже в лікувальному закладі.

Звісно, так не повинно бути. Базові, ключові клінічні навички лікар має здобувати в закладі вищої освіти. І симуляційні центри покликані в цьому допомогти.

Тренінг симуляційних технологій для сімейних лікарів

Ще одна проблема, з якою ми працюємо, — якість освітян, викладачів, які, по суті, є будівничими компетенцій майбутніх лікарів. Дослідження, що проводилися на початку проєкту в 2019 році, допомогли визначити, які тренінги освітянам потрібні найбільше.

Наприклад, згідно з результатами дослідження 40% студентів відчували, що дратують викладача. 35% вважали, що викладачі під час занять гніваються. Половина студентів говорила, що викладачі занадто авторитарні. Тобто спосіб передачі теоретичних знань оцінювався незадовільно. Тим часом ставлення й емоції викладача, передані під час навчання студентам, або створюють якийсь позитивний зв’язок, або відбивають бажання навчатись і розвиватися далі. Кілька років тому Анастасія Леухіна, авторка «Зовсім не страшної книги», написала колонку про те, що більшість українських медиків травмовані освітою. А вони мають розвиватися й оновлювати свої знання постійно, бо в галузі багато що змінюється.

Вже близько двох років ми проводимо тренінги для медичних освітян. Намагаємося привнести в освіту більше позитиву, поваги, людяності, гідності. Це — перший і безумовний принцип нашої роботи, що проявляється в тому, як ми організовуємо події. Другий — релевантний аудиторії сучасний зміст освітніх заходів.

— Ваш проєкт більше націлений на сімейних лікарів та середній медперсонал. Чому так?

— Первинна ланка загалом (сімейні лікарі та медсестри) — основний вхід пацієнта в систему. Якщо первинка працює справно, то навантаження на систему менше. Хвороби, виявлені сімейним лікарем на ранніх стадіях, потребують менших фінансових вкладень і турбот із боку як держави, так і пацієнта. Багатьма дослідженнями і на прикладах різних країн доведено: сильна первинка допомагає досягати тих індикаторів здоров’я, які держава ставить собі за мету. Зокрема подовження тривалості і поліпшення якості життя.

Нам дуже пощастило, що реформа фінансування первинки стартувала 2018 року. У схожих проєктів, що реалізувалися в Туркменістані, Таджикистані, Молдові, Киргизстані, такої фори не було. Це істотно спростило реалізацію проєкту в Україні. Крім того, завдяки Постанові Кабміну про безперервний професійний розвиток і набір балів за курси замість «раз-на-п'ять-років-післядипломної-освіти» лікарі отримали стимул розвиватися. Це змусило їх шукати освітні можливості.

А ось система безперервного професійного розвитку (тобто навчання вже під час роботи) для медсестер поки що змін не зазнала. На середній медперсонал узагалі мало хто звертає увагу. Згідно з аналізом проєкту USAID «Делойт», останніми роками в Україні спостерігається сильний відплив медсестер. Він зумовлений не лише зарплатою, а й відсутністю кар’єрних можливостей. Єдина кар'єрна можливість перебуває в управлінській площині — отримати місце старшої медсестри. У дослідженні 2012 року Світового банку лікарі та медичні сестри цю коротку драбину називали «кар'єрна могила».

Медсестрам потрібна підтримка і, звісно, розвиток. Вони часто є тим місточком, який дає пацієнтові більше турботи та догляду.

Форум медсестер і медбратів

— З огляду на відсутність стимулу і відплив, є кого навчати?

— Так. Ми бачимо, що наші медичні заклади освіти мають багато абітурієнтів, які навчаються як за бюджетні, так і за власні кошти, і навіть за кошти новостворених громад. Але ніхто ніколи аналізував, куди випускники-медики йдуть потім. Саме це, з-поміж іншого, ми плануємо — провести дослідження, простежити траєкторію руху випускників за декілька років, особливо з фокусом на первинну ланку. Стратегія медичної освіти, її економіка, розуміння, яких результатів ми прагнемо (більше лікарів чи кращих), мали б бути викристалізувані на державному рівні.

Зараз проєкт дотичний до ініціювання і вироблення більш вдумливого підходу до планування людських ресурсів. Наприклад, останнім часом ми часто чуємо з телевізора: нам потрібно більше гінекологів, хірургів, епідеміологів, давайте розвивати їхню освіту. Однак такі висновки не ґрунтуються на цифрах. Певна робоча група або агенція мали б визначати, скільки потрібно країні фахівців тієї чи іншої спеціальності, як це регулювати, які механізми застосовувати. Має бути загальне розуміння — який напрям розвивати: первинку чи вторинку. Якщо первинку, і ми хочемо мати більше сімейних лікарів, то держава має пропонувати економічні стимули для цього. Або, наприклад, нам не потрібно стільки анестезіологів, відповідно держава має менше фінансувати ці спеціалізації.

Політики з планування людських ресурсів часто немає навіть у європейських країнах. Однак важливо розуміти: від медичної освіти залежать якість надання медичних послуг, здоров’я і життя українців. Країна в нас не багата, аби витрачати гроші на те, що не дає результату. Має бути розуміння — скільки витрачаємо, наскільки це вдала інвестиція, що в результаті отримаємо.

— Крім практичних навичок, що ще дає лікарям і медичним освітянам ваше навчання?

— Учасники тренінгів отримують сертифікати, які потім використовують для нарахування балів у рамках власного безперервного професійного розвитку.

Недавно з’явилася постанова і стосовно медичних освітян. Як і лікарі, вони теж мають набирати бали. Я викладаю в Києво-Могилянській академії, тож для мене це теж актуально.

Зараз, до речі, вийшов стандарт викладача вищої освіти. В ньому закладено цікаві речі, які збігаються зі студентським баченням, що викладач має бути емпатичним, володіти добрими комунікаційними навичками тощо. Він дає хорошу рамку, в який бік розвиватися. За ідеєю, кожен університет мав би його використати, щоби провести системну оцінку, «аудит» — допомогти працівникам наблизитися до цього стандарту або переглянути викладацький склад.

Курси (освітні продукти), які створює проєкт спільно з партнерами, допомагають медичним освітянам поліпшити якість освіти. Однак є важливі управлінські рішення на рівні університетів, без яких освіта лишається в совєцькому минулому. Одна з таких «слизьких» стежок — вибіркові курси в університеті.

Схоже, деякі медичні університети вважають, що медична освіта має залишатися незмінною з часів Гіппократа. Що є певний набір знань про анатомію, і цей курикулум повинен бути непорушним. Хоч і більшість європейських університетів, і наше законодавство сходяться на тому, що вибіркових курсів має бути 25%. Вони дають можливість студентові вийти за рамки потрібного у вузькій професії й розвинути цікаві йому навички та знання. Адже лікар має бути всебічно розвиненою людиною.

Спільно з освітянами ми взялися за розробку вибіркового курсу. Оскільки брак поваги, невміння чи небажання за якимись діагнозами, професіями, щаблями ієрархії бачити людину для нашого суспільства — кричуща проблема, ми вирішили почати саме з цього. «Зовсім не страшна книга» Анастасії Леухіної по суті стала збірником кейсів, а сама авторка — менторкою групи викладачів. Відібравши 15 медичних освітян, яким це цікаво, пів року тому ми почали створювати курс «Людяність і гідність в охороні здоров’я». Це буде один із вибіркових курсів для медичних університетів та коледжів, який пропонуватиметься студентам. Адже лікарські цінності значною мірою закладаються саме в медуніверситеті.

У медичній освіті є багато речей, про які освітяни чули, але ніхто не пояснював їм на пальцях, що саме вони означають. Наприклад, компетентісне навчання, Болонський процес. А ось зараз почали говорити про університетську клініку, яку планують будувати в рамках університету майбутнього. Це як страхова медицина. Всі про неї говорять, але що це конкретно означає, ніхто не розуміє. Кожен має на увазі щось своє.

Ми намагаємося брати такі концепти або інструменти з великим потенціалом і подавати освітянам під новим, цікавішим кутом зору. Тоді освіта отримає трохи більше шансів краще реалізовуватись.

Наприклад, компетентісна освіта означає, що мають бути прописані компетенції, якими студент повинен володіти, завершуючи навчання. Умовно кажучи, якщо ми робимо стіл на замовлення, то описуємо майстру, яким продукт має бути на виході: дерев’яний, круглий, з чотирма металевими ніжками. Щоб зробити цей продукт, потрібні певні матеріали й інструменти. В освіті так само: потрібно розуміти, які компетенції ми хочемо сформувати і що для цього потрібно зробити. Наприклад, якщо серед компетенцій — критичне мислення, то зрозуміло, що курс не може на 100 відсотків складатися з лекцій. Формат має бути складнішим — розбір кейсів, рольові ігри, дебрифінги. На жаль, освітянам рідко пояснюють, що мета курсу має бути пов’язана з методами викладання та оцінювання. І якщо я як викладач маю завдання розвивати навички усної комунікації студентів, майбутніх лікарів, то письмовий іспит цій меті не в поміч. Екзамен має бути пов'язаний із усною комунікацією. Звісно, це складно. Треба мати менші групи, більше аудиторій і викладачів, здатних на продуктивний зворотний зв’язок.

— На підставі чого ви видаєте сертифікати? Людина просто прослухала курс, і все?

— Залежить від курсу. Наприклад, ми робили просвітницький курс про системи фінансування охорони здоров’я. Він був на платформі Київської школи економіки, а тепер переноситься на «Прометеус». Після кожного відеокурсу — тест. Не склавши його, на наступний рівень не перейдеш. Наприкінці потрібно написати есе. Курс є доброю ілюстрацією того, наскільки важлива освіта. Він про розуміння принципів, за якими живе країна і ми як громадяни.

— Скільки вже витрачено проєктом на освіту в Україні?

— Всього проєкт «важить» приблизно п’ять мільйонів швейцарських франків. Це і закупівля обладнання, в тому числі для симуляційних центрів. І тренінги, які привертають менше уваги, але дуже важливі, бо ведуть до маленьких зрушень.

— Симуляційні центри — новий проєкт?

— Вони були й раніше. Попередній проєкт «Здоров’я матері і дитини» створив декілька симуляційних кімнат, у яких команди лікарів, акушерок могли тренувати клінічні навички у прийманні пологів у різних ситуаціях. Потім кілька медуніверситетів власними ресурсами і знаннями започаткували симуляційні центри. Найяскравіші робочі центри, які мені відомі, — в Тернопільському національному та Буковинському державному медуніверситетах. Там виділили приміщення, нафарширували їх потужними манекенами, зрозуміли технологію, за якою має створюватися симуляційний центр, навчили інструкторів. Адже це не просто стіни й манекени.

Відкриття Лабораторії клінічних навичок для сімейних лікарів у Львові

Є чимало дрібних деталей, починаючи з розуміння того, як симуляційні технології мають вписатися в навчальний план: із якого року навчання, як часто відбуватимуться заняття, чи тільки для студентів, чи й для лікарів, медсестер, клінічних команд. Ми бачимо, що мають бути спеціально підготовлені тренери, котрі знають, як використовувати манекени і комунікаційне обладнання, розробляють сценарії, чек-листи, розуміють, які види симуляційних технологій підходять краще для розвитку тих чи інших клінічних навичок.

Загалом, симуляційне навчання — дуже важливий напрям, який містить багато деталей. Наприклад, базу сценаріїв і чек-листів можна порівняти з базою кейсів. Вона необхідна для розвитку симуляційного навчання. Для її створення потрібно готувати освітян, які її наповнюватимуть.

— Симуляційне навчання — це дорого. Проєктом заплановано витратити на шість центрів по країні 15 мільйонів гривень. Але що буде, коли він завершиться?

— Проєкт запланований на десять років. У нинішній фазі ми створюємо підвалини для симуляційного навчання. В наступній — варто було б посприяти створенню національних вимог до симуляційних центрів, бо наразі немає якоїсь рамки стандартів, і «симуляційними центрами» можуть назвати все що завгодно.

Від деяких симуляційних центрів є запит на асоціацію симуляційного навчання, яка б визначала, чого на національному рівні бракує для захисту, підтримки та розвитку тих центрів, які справді щось роблять. І не пускала б на це поле тих, хто імітує діяльність і пропонує неякісний продукт.

Ми намагаємося продукувати сталі рішення. Не прописувати якусь нормативку і потім нести її в міністерство на підпис, не маючи впевненості в тому, що це працюватиме і комусь знадобиться. Ми хочемо розвивати людей, які б вкладали свої сенси в те, що роблять, самі формували контекст, рамки і структуру, в яких потім працюватимуть.

Наприклад, кожен із шести пілотних симуляційних центрів, із якими ми працюємо, впродовж півроку створював власний план розвитку. Ми могли б це зробити самі, за шаблоном. Але вони мають відчувати відповідальність за реалізацію, оцінювати власні ресурси і враховувати свої пріоритети. Ми зі свого боку їх підтримуємо, спрямовуємо — залучаємо міжнародний досвід, коментуємо ідеї, допомагаємо викристалізувати бачення, попередити про можливі підводні рифи.

Усі статті Алли Котляр читайте тут.