«Віко, привіт! Я їду на виклик до вагітної з кровотечею! Я сам, без фельдшера… І я поняття не маю, що мені робити!». Такий дзвінок я отримала у 2016 році від свого однокурсника з медичного університету. 

Як сталося, що молодий і недосвідчений лікар-інтерн на другому тижні інтернатури опинився в такій ситуації? Випускник медуніверу потрапив на інтернатуру до одного з обласних центрів екстреної медичної допомоги. На жаль, нікому з лікарів і фельдшерів не було особливо діла до нього— ніхто не хотів вовтузитися з «недолікарем». На «швидку» він потрапив за державним розподілом, не заплативши за тепленьке місце, як інколи змушені робити випускники українських медвишів. Уміння «зеленого» інтерна бодай відрізнити один препарат від іншого і навіть знати, для чого вони потрібні і в яких випадках, стало для старших колег приводом вважати, що він може очолювати бригаду «екстренки». Хоча насправді навіть найкращий випускник (а мій однокурсник був саме з таких), якого шість років готували до роботи в стаціонарі або в поліклініці, одразу після випуску ще не має жодних практичних навичок для надання допомоги пацієнтам у позагоспітальних умовах. 

На щастя, історія з викликом «на кровотечу» закінчилася добре — і для пацієнтки, і для мого приятеля. Хоча цілком могла б перетворитися на трагедією для обох. Схожі ситуації в Україні — не рідкість. Насамперед вони свідчать про катастрофічний стан післядипломної підготовки молодих лікарів — тобто системи інтернатури. 

На мій погляд, українська інтернатура має три основні проблеми: несправедливий і непрозорий розподіл до інтернатури, відсутність вимог до лікарень, де випускники медичних університетів проходять підготовку після випуску, невідповідність програм підготовки світовим стандартам. 

22 роки медичного рабства

Під час моєї роботи в Міністерстві охорони здоров’я України (МОЗ) до мене по пораду звернувся випускник медуніверу. Хлопець, який навчався на відмінно, перемагав на міжнародних студентських медичних олімпіадах, на жаль, застряг на етапі пошуку місця для прохождення інтернатури. Жодна з лікарень, куди він просився, не захотіла взяти талановитого випускника-бюджетника до себе. Погодилися тільки в одній. За умови, що після інтернатури він залишиться в них на 22 роки відпрацювання. Звісно ж, юнак відмовився.

Про що свідчить ця історія (а їх — насправді багато)? Через недолуге й застаріле законодавство випускник медичного університету залишається сам на сам із проблемою пошуку місця для інтернатури. Чоловіка формують манери, казав герой Коліна Ферта у фільмі «Таємне агентство Кінгсман». А лікаря формує інтернатура. Інтернатура — це можливість повністю «відчути» пацієнта, а не просто подивитися на нього й провести огляд під контролем викладача, як це відбувається в університеті. 

Держава нічого не робить аби допомогти випускникові медуніверу вирости в хорошого лікаря: як хочеш, так і крутися. Хоча одна з найвищих цінностей держави, як зазначено в Конституції України, — життя та здоров’я людини. А як держава може дбати про життя і здоров’я громадян, коли вона нічого не робить для появи хороших лікарів?

Щоб отримати хороше місце у інтернатурі, сьогодні найчастіше потрібно добряче заплатити «кому слід» або бути нащадком відомої лікарської династії чи дитиною головного лікаря. Проте якщо ти «пересічний» випускник без особливих зв’язків і грошей, твій шлях до омріяної інтернатури буде важким та тернистим. І не факт, що ти нарешті доберешся до «пункту призначення». 

Діагностика «на око» і закони Брежнєва

Інший мій однокурсник після закінчення університету був розподілений у інтернатуру неврологом — до відділення неврології однієї районної лікарні. На запитання: «Як ви відрізняєте геморагічний інсульт від ішемічного?» — він отримав від начмеда відповідь: «На око». Запитання виникло після того, як мій приятель не знайшов у цій лікарні ані МРТ, ані КТ, хоча відділення було вщерть заповнене пацієнтами з інсультами. 

Але як лікарня, де немає необхідного діагностичного обладнання, може бути базою для підготовки лікаря-невролога? Ніяк. На жаль, таких лікарень без нормального матеріально-технічного оснащення в Україні — більшість. І туди продовжують розподіляти випускників медуніверситетів, хоча їм там немає на чому працювати, аби отримати гідну підготовку і надалі якісно діагностувати й лікувати пацієнтів. 

Вимог до баз проходження інтернатури нині немає. Згідно з чинним законодавством, ці вимоги мають встановлювати обласні департаменти охорони здоров’я. Але в цьому ніхто не зацікавлений — відповідно, ніхто цим і не займається. І тут проблема полягає в тому, що це законодавство — вкрай застаріле, часів генсека Брежнєва, і фактично датоване 1968 роком. Саме це законодавство дісталося нам у спадок 1997 року, коли взяли старі накази і просто замінили в них «УРСР» на «Україна». Про ринкову економіку тоді, звісно ж, ніхто не думав — усі жили за інерцією плановими нормами. Регіони отримували свої субвенції — що більше ставок, то більше грошей, незалежно від того, чи можна там якісно підготувати лікаря, чи ні. Через цей дикий принцип, який і досі живий, українські інтерни й потрапляють у рабство, відпрацьовуючи в лікарнях свою інтернатуру.

Сьогодні надворі XXI століття, а випускники медичних університетів незалежної України чомусь досі змушені жити за законами брежнєвської епохи. 

«Експрес-програми» підготовки медиків по-українськи

В усіх цивілізованих державах медичних фахівців після випуску з університету готують упродовж 4–6 років (чотири роки — для терапевтичних спеціальностей, шість — для хірургічних). Причому майже вся підготовка — це клінічна практика, а не сидіння за партою в університетській аудиторії.

Що ж робимо ми? А ми якимось дивом готуємо і психіатрів, і онкологів за якихось півтора року, примушуючи інтернів проводити купу часу за тими самими університетськими партами, які вони щойно залишили. Бо українські програми інтернатури такі ж застарілі, як і законодавство про саму інтернатуру. Ці програми такі ж мертві, як і Брежнєв.

Вони створюють багато незручностей і проблем українським інтернам. Наприклад, якщо молодий лікар під час інтернатури виграє грант і поїде на місяць стажуватися в якусь чудову закордонну клініку, то по поверненні буде змушений відпрацювати в Україні все те, що пропустив за час своєї відсутності. Насправді важко уявити аналогічну ситуацію у країнах Європи, де програми підготовки мають майже однакову структуру і закордонне стажування інтерна зараховується йому як проходження відповідного блоку індивідуального плану молодого фахівця. 

Зважаючи на такі вітчизняні «особливості», сьогодні ми не можемо навіть сподіватися на інтеграцію України до цивілізованого європейського медичного середовища. У нас тривалість післядипломної підготовки медиків така жалюгідно мала, що в Європі це викликає лише подив. 

Інтернатура здорової людини

Як бачимо, зміни до системи інтернатури в Україні вкрай необхідні — причому ще «на позавчора». 

Навіщо потрібні нові принципи розподілу на інтернатуру після медичного університету? Відповідь дуже проста і максимально зрозуміла: щоб не втрачати найкращих, найбільше мотивованих. Бо, зіштовхнувшись із суворими українськими реаліями, про які ми говорили вище, вони нерідко просто розвертаються і їдуть за кордон. А залишаються переважно «блатні», фахівці з яких, на жаль, — не найкращі. Відтак страждають пацієнти, які через недосконалу й застарілу систему інтернатури отримують недостатньо підготовлених лікарів, не можуть отримати якісних медичних послуг, 

Що ж із усім цим робити? Прозорі й рівні умови для випускників медуніверів створили б здорову конкуренцію за омріяну спеціальність. На рівні держави це не так уже й складно організувати — потрібен загальнонаціональний рейтинг усіх охочих потрапити до інтернатури, а також доступний і широкий вибір для кожного випускника-медика. Ну й робоча електронна система розподілу, яка працює за аналогією системи вступу до університетів, а також унеможливлює «очні ставки» з тими, хто вимагає «данину». Тож справедливість, відсутність суб'єктивності та рівні умови для кожного — це і є здорова формула потрапляння до інтернатури. 

Підемо далі. Вимоги до баз інтернатури – критично важливі. Оскільки після розподілу свіжоспечений інтерн має отримати доступ до всіх необхідних ресурсів, які дозволять сформувати з нього достойного й досвідченого лікаря. Причому потрібні вимоги окремо до матеріально-технічного оснащення, до пацієнтопотоку в лікарні та до лікарів-кураторів. 

Без якісного оснащення лікарні в інтерна та його куратора, фактично, зв’язані руки. Як навчити людину працювати з МРТ або гістероскопом за ілюстраціями в підручнику чи відеоуроками? Якщо молодий лікар не користуватиметься відповідним медичним обладнанням, то ніколи не навчиться повноцінно використовувати його. 

Вимоги до пацієнтопотоку також дуже потрібні: що більше пацієнтів із певними захворюваннями інтерн побачить упродовж своєї підготовки, то впевненіше почуватиметься з ними, коли вестиме прийом самостійно. 

А лікар-куратор — це провідник і вчитель для молодих колег. Якщо ж провідник байдужий і зверхній, не хоче ділитися знаннями — то куди він може завести учня? Відповідно, вимоги до тих, хто буде навчати молодого лікаря й відповідати за нього, вкрай важливі та необхідні. 

Це має бути доказовий лікар, який не призначає фуфломіцини та гомеопатію і вміє спокійно переконати пацієнта в тому, що слід виконувати всі його призначення. З цього випливає, що куратор також має бути чудовим і досвідченим комунікатором, який добре знає, як спілкуватися з проблемними пацієнтами, та може цього навчити цього своїх інтернів. До речі, «досвідчений» — зовсім не означає поважний вік: понюхати «медичного пороху» можна і в 30 років. Також дуже важливим критерієм оцінки лікаря-куратора є його прагнення постійно самовдосконалюватися та розвиватися у професії — регулярно брати участь у вітчизняних та міжнародних медичних заходах, стажуватися тощо. Одне слово, безперервно навчатися впродовж усього життя. Бо саме це відрізняє справді хорошого лікаря від решти. 

Порятунок потопаючих

Сьогодні потрібно чітко розуміти: саме лікарні першими мають бути зацікавлені у великій кількості інтернів, оскільки інтерни насправді — це головні бойові одиниці на медичному фронті. Ба більше, заклади охорони здоров’я, які прагнуть розвиватися, мають конкурувати між собою, змагаючись за найкращих із них. 

На жаль, чинна система інтернатури в Україні вкрай неефективна й непрозора. Вона, фактично, позбавляє заклади охорони здоров’я будь-якого бажання не те що змагатися за право готувати випускників медичних університетів до лікарської кар’єри, а взагалі мати з ними справу. 

З тих самих причин українські приватні клініки змушені самотужки виробляти свої внутрішні прозорі та зрозумілі правила гри, щоб залучити якомога більше хороших інтернів. Приватні гравці створюють умови та використовують сучасні підходи у післядипломній підготовці медиків — і роблять це не завдяки державі, а, радше, всупереч. Це ж стосується і прогресивних реформованих комунальних лікарень. 

Для того, щоб через п’ять років в Україні ще було кому лікувати пацієнтів, нам потрібні не просто нові правила організації інтернатури, а якісна співпраця найкращих клінік, університетів і створення державою сучасних прозорих і рівних умов для всіх учасників. Все це, власне, потрібно задля головного — здоров’я громадян.