ДОРОСЛА НАУКА ОЧИМА ШКОЛЯРА

Підходжу днями до комп’ютера і бачу: машина зайнята, на ній молодший брат ганяє якусь іграшку. Розуміючи, що попрацювати найближчим часом не зможу, підсів до нього й дивлюся. Гра цікава така — виступаєш у ролі найвизначніших полководців людства, намагаючись змінити хід колеса історії. Брат саме силкувався зберегти життя Орлеанській діві. За звичкою всіх «дорослих», вирішив влаштувати малому іспит: «А ти знаєш, хто така Жанна д’Арк?», — на що той, не відриваючи очей від монітора, відказав: «Ага... письменниця...»

Зрештою, підстав обурюватись я не мав, бо цієї теми в школі вони ще не проходили, як заявили батьки, стаючи на бік брата. Проте мене здивувало не так саме незнання, бо ж дитина є дитиною, як повна відсутність зацікавленості.

Мій брат доволі непогано навчається, але звик поділяти світ на школу і те, що поза нею. Отож, у світі «поза школою» немає місця жодним наукам та дисциплінам, і будь-які спроби порушити цей порядок він сприймає принаймні з подивуванням: врешті-решт, він сумлінно зубрить математику й правописні правила, має ж він хоч колись відпочивати. Йому майже не спадає на думку поєднувати шкільну грамоту й навколишній світ, настільки несумісними вони видаються: там — суха й сіра наука, а тут — повнокровне життя.

Сучасних школярів дуже часто звинувачують у тому, що, маючи стільки каналів інформації, не доступних ще батькам, таких як Інтернет, інтерактивні комп’ютерні енциклопедії, якісні ілюстровані підручники тощо, вони майже зовсім їх ігнорують. Але якщо розібратися, то вони в тому й не винні. Їм просто нецікаво. Не можна ж звинувачувати дитину в браку цікавості.

Не секрет, що наша середня освіта наразі перебуває не в найкращому стані. Але чомусь заведено вважати, що лише школа має опікуватись вихованням молодого покоління. Не подумайте, що я ставлю під сумнів авторитет школи. Ні, її визначна роль залишається поза сумнівом, але не можна перекладати всю відповідальність лише на її плечі. Не слід недооцінювати того, де школяр у вільний час буває, що дивиться по телевізору і, не в останню чергу, що він читає.

Хвиля тотальної комерціалізації ЗМІ не оминула і юнацької преси, більшість видань для учнівської молоді чітко зорієнтовані лише на отримання якомога більшого прибутку, а тому годують своїх читачів невибагливою інформаційною жуйкою з найбільш ходових тем: музика, комп’ютери, секс, світ шоу-бізнесу, спорт. Звісно, розважальна преса — це не так уже й погано, але не тоді, коли вона захоплює весь ринок.

Традиції науково-популярних видань, таких як «Квант», «Техника молодежи», «Знание — сила», якими свого часу зачитувався весь Радянський Союз, в сучасній Україні занедбані. Самі видання можна полічити на пальцях однієї руки, а надто коли говорити про видання для молоді. Зрозуміло, самостійно витримати конкуренцію з розважальними монополістами їм не вдається. І крапка. Нікому не спадає на думку, що держава зобов’язана дотувати ці видання. Причому навіть двічі зобов’язана: як альтернативний засіб масової інформації та як складову освітньої системи. До речі, не варто скептично всміхатися, читаючи про державну підтримку, це — поширена практика в багатьох державах, у тих-таки Франції, Швеції чи навіть сусідній Росії.

У нас, на жаль, маємо те, що маємо. Доволі показовий приклад науково-популярного журналу для юнацтва «Країна знань», що вийшов на ринок молодіжних видань у 2001 році. Біля його витоків стояли провідні науковці України, у тому числі такі постаті, як академік НАН України, академік-секретар відділення фізики і астрономії НАН України А.Наумовець, академік НАН України, академік-секретар відділення загальної біології НАН України Д.Гродзинський, академік НАН України, президент Малої академії наук В.Кухар та багато інших. Їх як талановитих учених та небайдужих громадян серйозно непокоять кілька тенденцій, що останніми роками набирають сили.

По-перше, це відхід шкільних програм від живої науки. Основні процеси, якими сьогодні живе не тільки наука, а й весь цивілізований світ, як-то реалізація концепції сталого розвитку, нанотехнології, генна інженерія, небезпека інвазійних організмів тощо, не можуть прорватися ні в навчальні програми, ні на сторінки шкільних підручників. Не всі вчителі мають змогу стежити за новими віяннями в науці, а тому багато журнальних матеріалів необхідні саме для них.

Не менше занепокоєння вчених викликає нестримний потік псевдонаукових публікацій, що останнім часом заполонили шпальти багатьох друкованих видань і не дають прорватися туди серйозним науковим матеріалам.

Стратегія науково-популярного журналу для учнівської молоді «Країна знань» полягає в тому, щоб подавати кожну науку не як замкнуту в собі систему, а як складову людського знання, що день удень змінюється, поглиблюється, але незмінно залишається пов’язаним із поняттям гуманізму. Зусиллями головного редактора Т.Бєлих, вченого-математика, кандидата технічних наук, журнал зміг прорватись на ринок та виходити зі сталою періодичністю і більш-менш серйозними накладами. Але парадокс у тому, що часопис, який створений для школи, до шкіл не доходить. Шкільні бюджети надто убогі для передплати видань, держава відмовляється передплачувати журнал для шкіл, а вчителів-ентузіастів надто мало.

Так і живемо — окремо школа, окремо журнал, окремо і десь зовсім далеко держава, а найдальше від усього цього школярі, серед яких і мій брат. До речі, тепер він знає, хто така Жанна д’Арк.