"Донбас" і "Крим" на заході України?

Збільшення частки викладання в старших класах українською, тобто державною, мовою як норма нового Закону "Про освіту", викликало бурхливу реакцію серед політиків Угорщини, трохи менше Румунії, Болгарії, Греції і навіть якоюсь мірою Польщі. Хоч, як відомо, ця норма аж ніяк не суперечить Конституції України, а законодавство і політика в мовній сфері в нашій країні належать до дуже толерантних. Смію запевнити, що не менш толерантних, ніж у згаданих (стурбованих ухваленням в Україні нового закону) країнах.

То в чому ж річ? Тим більше що міністр освіти Лілія Гриневич чітко пояснила: нова норма закону спрямована на те, щоб поставити в рівні умови всіх випускників шкіл при вступі до ВНЗ і, відповідно, при входженні до суспільного життя країни - етнічних українців і представників нацменшин. Але, можливо, саме цього й не бажає дехто з політиків згаданих (і, припускаю, деяких інших) країн?

Усі ми знаємо, яку величезну роль відіграє інформація в сучасному модерному світі. Відповідно, й роль мереж інформаційних комунікацій у цьому світі важко переоцінити. Як показали дослідження Миколи Чебоксарова і Сергія Арутюнова (Росія), Славоя Шинкевича (Польща) та вчених з інших країн, усі людські спільноти (національні, етнічні, політичні тощо) творяться відповідними мережами комунікацій за принципом "одна така мережа - одна спільнота". Якщо на території якоїсь спільноти утворюються дві, та ще й окремо локалізовані, мережі інформкомунікацій, згодом ця спільнота розділиться на дві. Саме тому так важливо, щоб територія країни охоплювалася однією загальнонаціональною мережею інформкомунікацій, зазвичай державною або прирівнюваною до неї мовою. Відступи від цього правила лише його підтверджують. Згадаймо, наприклад, випадок з референдумом серед франкоканадців у Квебеку, який мало не призвів до поділу Канади на дві країни. І Бельгія теж не раз потерпала від існування там франкомовної і фламандськомовної окремо локалізованих мереж інформкомунікацій. При цьому франкомовна Валлонія постійно зазнає своєрідного культурного всмоктування, як пилососом, сильнішою Францією (наприклад, Жорж Сіменон, якого всі знають як французького письменника, не лише народився у Бельгії, а й розпочинав там свою кар'єру). Але головне, що ми це вже теж проходили, і в Україні все зайшло набагато далі, ніж у Канаді чи Бельгії. Якраз ситуація, коли Крим і Донбас опинилися фактично поза сферою дії загальноукраїнської мережі інформкомунікацій державною мовою та ще й були включені до сфери необмеженого впливу власне загальноросійської мережі, й між ними не виявилося мовного бар'єра, який покликана створювати державно-офіційна мова, й призвела до того, що нині маємо в цих регіонах. Це - по-перше, але є ще й по-друге. Саме включеність Донбасу й Криму до загальноросійської мережі інформкомунікацій створила умови для фактично безперешкодного втручання Росії в ситуацію там. І чи не того самого домагаються згадані політики Угорщини, Румунії, Болгарії, а можливо й інших країн, зчинивши такий ґвалт навколо нового Закону "Про освіту" в Україні? Адже саме угорська, румунсько-молдованська й болгарська меншини є сьогодні вельми чисельними і проживають компактно на теренах низки західних областей України. І, скажімо, угорська меншина є дуже орієнтованою на Угорщину, де вона має свої інтереси у вигляді заробітків та різного роду підтримки і де велика кількість українських угорців здобуває вищу освіту.Угорська меншина, проживаючи компактно на півдні Закарпаття, маючи власну інформаційну мережу й систему освіти угорською мовою (97 шкіл і 5 вишів), значною мірою відокремлена від суспільного життя України й нічим не відмежована від впливу Угорщини, яка останніми роками проводить політику вкладання сюди серйозних коштів. А прем'єр-міністр Угорщини Віктор Орбан 2010 року заявив: "Угорці, які живуть у Карпатському регіоні, мають право на подвійне громадянство, на права національної спільноти й на автономію". Аналогічну заяву він зробив і в травні 2014 року. Все це створює для політиків Угорщини можливість практично майже необмежено впливати на угорську меншину на Закарпатті, а отже на ситуацію в Україні, тобто фактично втручатися у внутрішні справи нашої країни. Щось подібне маємо в Україні й у випадку з румунами і, меншою мірою, з болгарами, практичні знання державної мови яких дуже обмежені. Вони живуть значною мірою у власному, досить слабо інтегрованому до суспільного життя України, світі, який, особливо у випадку з угорцями і меншою мірою румунами та болгарами, підкеровується з-за кордону.

На днях у теленовинах на каналі 1+1 показали вчителя-румуна з Чернівців, який висловлював невдоволення з приводу нового Закону "Про освіту", заявляючи, що румуни, мовляв, раніше становили більшість у Північній Буковині і що вони є корінним народом краю. Ці ідеї, які в нього з'явилися не без впливу з-за кордону і які він прищеплює своїм учням, аж ніяк не можна назвати правдивими: румуни ніколи не становили більшості населення Північної Буковини, а тим більше вони не є не те що корінним, а навіть автохтонним народом (корінними, за нормами міжнародного права, вважаються народи, що споконвічно проживають на території країни, зазнали європейської колонізації і зберігають елементи племінного способу життя, як, наприклад, індіанці США). Аналогічні настрої поширені й серед угорців українського Закарпаття. І особисто мені все це вельми нагадує ситуацію в інформаційній сфері Криму й Донбасу напередодні активізації там створених Росією сепаратистських рухів та прямого російського вторгнення.

Відомо, що дехто з політиків Угорщини марить "Великою Угорщиною", а серед політиків Румунії є такі, що теж мріють про міфічну "Велику Румунію". Мабуть, є подібні настрої й серед політиканів інших сусідніх країн. При цьому наші західні сусіди, яких нині Україна прикриває від російської агресії, чомусь не хочуть розуміти, що коли вони "витиратимуть ноги" об українців, то це обов'язково зробить і Росія. А в такому разі її західний кордон проляже не в районі Сіверського Дінця, а по Тисі, Дністру й Західному Бугу. У Будапешті, очевидно, вже забули про події 1956 року, а в Бухаресті про те, що саме Росія свого часу, забравши собі східну Молдову, стала на заваді консолідації східнороманських земель у єдину Румунську державу. Полякам теж не варто забувати про те, що лише сто років тому Варшавою володіла Росія. Та й Болгарії, яка ще недавно була "великим другом" Росії, російські імперські кола навряд чи пробачать переорієнтацію на Захід. І недарма означені дії згаданих політиків сусідніх з Україною держав так подобаються офіційному Кремлю.

Поки що про відкритий сепаратизм ні в Будапешті й Бухаресті, ні на Закарпатті й Північній Буковині ніхто нібито не заявляє. Проте невідомо, що буде в майбутньому. Адже чим можуть обернутися такі політичні ігри, наша країна знає не зі слів.