Добре — ворог кращого

Важко знайти ще один законопроект, котрий пройшов би стільки пертурбацій, як проект закону України «Про вищу освіту». Це й зрозуміло, адже йдеться про таку важливу галузь, як вища освіта, якій не щастило із запроваджуваними реформами.

Поданий до Верховної Ради новий законопроект, розроблений робочою групою під керівництвом ректора НТУУ «КПІ» академіком М.Згуровським, створює позитивне враження. Він встановлює основні правові, організаційні, фінансові засади функціонування системи вищої освіти на принципах автономії вищих навчальних закладів, поєднання освіти з наукою, забезпечення потреб суспільства, ринку праці та держави у кваліфікованих кадрах. У законі збережено структуру попередніх проектів, починаючи з основних термінів та їх визначення, законодавства України про вищу освіту і далі - про державну політику у сфері вищої освіти, стандарти освітньої діяльності та вищої освіти, організацію навчально-виховного процесу, наукову, науково-технічну та інноваційну діяльність у вищих навчальних закладах тощо і закінчуючи міжнародним співробітництвом.

Вища школа справді чекає істотних змін, але провести їх на належному рівні за декілька місяців до нового навчального року, та ще й у передвиборний період, дуже важко, є велика загроза отримати негативний результат і не досягти поставленої мети. Історія знає багато таких прикладів. Щоб цього не сталося, автори проекту відмовилися від радикальних змін, і їх можна зрозуміти. Пропонуючи нове, слід шанобливо ставитися до «старого», перевіреного життям. Як каже давня латинська мудрість - Festina lente (поспішай повільно).

Головний акцент у новому проекті закону зроблено на автономії вищого навчального закладу, яка в термінології документа трактується як «самостійність, незалежність і відповідальність вищого навчального закладу у прийнятті рішень стосовно розвитку академічних свобод, організації наукових досліджень, навчально-виховного процесу, внутрішнього управління та фінансів». Очевидно, слід було б доповнити наведену фразу словами: «в межах, що передбачені його статутом і цим законом». Правда, у прикінцевих положеннях доповнено цю фразу словами «права вищого навчального закладу, що визначають зміст його автономії, встановлюються законом і не можуть бути обмежені іншими законами та нормативно-правовими актами».

Автономія вищих навчальних закладів базується на відповідній академічній свободі, під якою автори проекту розуміють «самостійність і незалежність учасників навчально-виховного процесу у провадженні педагогічної, наукової та/або інноваційної діяльності, що здійснюється на принципах свободи слова і творчості, поширення знань та інформації, проведення наукових досліджень і використання їх результатів», до чого слід було б додати: «що здійснюються у порядку та межах, визначених статутом і внутрішніми нормативними документами вищого навчального закладу та його структурних підрозділів».

Автономія вишів у нашій системі вищої освіти є порівняно новим вектором їх діяльності, тому потрібне її уважне осмислення, відбір серед арсеналу застосовуваних заходів найефективнішого і відсів надуманих нашарувань, наповнення наданих свобод своїми надбаннями і захист їх від профанації, що так важливо в нинішньому розбурханому суспільстві.

Університетська автономія й академічна свобода - вагомі постулати Болонської декларації, які запроваджувалися в Україні з таким скрипом і якими наші виші повною мірою так і не скористалися. Йдеться про століттями відпрацьовану класичну університетську свободу. Звертаючись до цього надбання вищої школи, автори проекту вирішили не просто підвищити академічну свободу професорсько-викладацького складу, а й поширити її на студентів, що може трактуватися по-різному.

Поняття свободи, у тому числі академічної, дуже ємне й передбачає, окрім того, певні застереження, відповідні правила поведінки та техніку безпеки, а також розуміння суті біонебезпеки, біозахисту і біоетики, недотримання яких часто закінчується трагічно. Отже, виступаючи за свободу дій у навчальному та науковому процесі, не можна забувати про згадані виклики часу. Те ж саме стосується свободи поведінки людини в суспільстві. Ми щодня бачимо приклади необмеженої свободи в побуті та на вулиці з фатальним кінцем, бо все, врешті, залежить від того, на яке підґрунтя нашаровується ця свобода і яких форм вона набуває. Тому освітня діяльність накладає певні обов’язки як на викладачів, так і на студентів, у тому числі - на правила поведінки та відповідну етику навчального процесу.

Позитивним моментом проекту закону є перехід на підготовку докторів філософії (замість кандидатів наук). Давно час, тільки це потребує чіткої організації. У нас велика армія кандидатів наук, тому буде не просто перекваліфікувати їх або поміняти їм дипломи. На це знадобляться роки. Не виключено, що частина працюючих кандидатів наук, а то й пенсіонерів, не захоче поміняти свої дипломи, - це їхня справа, і забувати про них ми права не маємо. Отже, поряд із докторами філософії, у нас ще певний час трудитимуться кандидати наук. Слід лише мати на увазі, що доктор філософії - це академічний ступінь, а кандидат наук - науковий ступінь. І не можна допустити ігнорування одними одних чи неоднакового ставлення до них.

Надважливе завдання вищої освіти України - реорганізація її мережі. Зрозуміло, що передвиборна пора - не найкращий для цього час. І все ж тут давно потрібно було навести лад, підготувавши, відповідно, до цього суспільство, при цьому юридичні засади і здорова логіка не повинні віддаватися на відкуп можновладців. У цивілізованому світі існують чіткі критерії оцінки діяльності вишів, є загальновизнані системи міжнародних та європейських рейтингів, є чітка система українських рейтингів та акредитації вишів. Що ще треба? Нарешті, у кожному виші є законно обране керівництво, яке саме здатне знайти для себе найкращий варіант діяльності (шляхом об’єднання, перепрофілювання, зміни статусу тощо). Головне, щоб ми готували фахівців відповідно до потреб держави, а не випускали дипломованих безробітних.

Значно складніше вирішити другий аспект цієї проблеми - фінансування вишів на рівні цивілізованих країн. Перша скрипка тут належить владі. На жаль, у нас немає взаєморозуміння в цих питаннях. Більше десятка років тому учасники проведеного в Україні круглого столу «Суспільство і держава: діалог для розвитку освіти» констатували, що тодішні витрати з державного бюджету на навчання українських студентів були меншими від аналогічних витрат Туреччини у дев’ять разів, Іспанії - в 16 разів, Франції - у 24 рази, Австрії - у 30 разів , а таких країн, як Великобританія, Швеція, Данія, Канада, США, Швейцарія, Люксембург, - у 50-70 разів. Тому-то наша освіта шкутильгає. Доки ми не зрозуміємо, що якісна освіта неможлива без належного фінансування, доти наші намагання реформувати свою вищу освіту матимуть косметичний характер.

Фундаментом освіти є наука. Згідно із Законом України «Про наукову і науково-технічну діяльність» (1999), обсяги бюджетних видатків на НДДКР мають бути на рівні не нижче 1,7% ВВП. Тим часом за всю історію незалежної України вони не перевищували 1,5%, а 2010 р. становили 0,82%, зокрема коштів державного бюджету - 0,34% . Про який рівень науки з такими цифрами можна говорити? Встановлено, що до значення показника наукоємності ВВП приблизно 0,9% наука проявляє себе в основному як витратна галузь економіки країни, а економічна віддача від інвестування в національну науку починається лише після перевищення цього показника.

Віддаючи належне авторам проекту за їхню велику працю з трансформування наявних матеріалів у чіткий документ належного змісту та відповідного звучання, водночас мушу зазначити, що виконавці окремих блоків проекту допустили в ньому деякі прогалини, починаючи з термінології закону, невдалих тлумачень тощо. Наведу для підтвердження лише деякі.

Термін «Європейська кредитна трансферно-накопичувальна система (ЄКТС)» має в проекті невдале тлумачення (це - «система трансферу і накопичення кредитів, що використовується в Європейському просторі вищої освіти з метою надання, визнання, підтвердження кваліфікацій та освітніх компонентів і сприяє академічній мобільності здобувачів вищої освіти. Система ґрунтується на визначенні навчального навантаження здобувача вищої освіти, яке необхідне для досягнення встановлених результатів навчання та обліковується в кредитах ЄКТС»). Його краще замінити простішим трактуванням («це модель організації навчального процесу, яка ґрунтується на поєднанні модульної технології навчання та уніфікованої шкали оцінювання знань студентів у кредитах (залікових одиницях»).

Так само наведене пояснення терміну «компетентність» (динамічна комбінація знань, вмінь і практичних навичок, способів мислення, професійних, світоглядних і громадянських якостей, морально-етичних цінностей, які є результатом навчання у вищому навчальному закладі за відповідною освітньою програмою та підставою для присвоєння кваліфікації) напрошується на простіший варіант: «компетентність - комплекс знань, умінь, практичних навичок, професійних, морально-етичних цінностей, набутих в результаті навчання у вищому навчальному закладі та самостійної праці з оволодіння відповідною професією».

Суб’єктом навчально-виховного процесу у виші є вчений, педагог, але автори цього і попередніх проектів, захопившись болонізацією вищої освіти, стали дивитися на вчених крізь призму магістра й удостоїли академічну науку новим визначенням поняття «вчений»: «вчений - фізична особа (громадянин України, іноземець або особа без громадянства), яка має вищу освіту ступеня магістра та проводить фундаментальні та (або) прикладні наукові дослідження і отримує наукові та (або) науково-технічні результати». Правду кажучи, практично всі нинішні професори й академіки не отримували «вищої освіти ступеня магістра», але ж це - вчені, відомі вчені. Необхідно обережніше поводитися зі словами.

Ступінь доктора наук у прикінцевих положеннях чомусь віднесений до освітньо-кваліфікаційних рівнів та ступенів. Це - науковий ступінь.

Викладаючи порядок присудження ступеня доктора наук, автори підкреслюють, що він «може присуджуватися спеціалізованою вченою радою за результатами захисту наукових досягнень у вигляді дисертації, опублікованої монографії або за сукупністю статей, опублікованих у міжнародних рецензованих виданнях», чомусь забувши, що зазначена монографія має бути одноосібною і зареєстрованою у Книжковій палаті. Що ж стосується присудження ступеня доктора наук за сукупністю статей, то це екстраординарний випадок, якого заздалегідь ніхто не планує, бо тут можливі великі зловживання, особливо коли це не одноосібні статті. Тому ці новації краще вилучити.

У статті 18 («Вища атестаційна комісія України») доцільно зазначити, що національним університетам, які відповідають визначеним цим законом акредитаційним вимогам, надається право самостійно створювати спеціалізовані вчені ради, проводити захисти та затверджувати захищені в них дисертації.

У статті 24 («Національний вищий навчальний заклад»), на жаль, не вказано підстав для надання вишу цього статусу (правда, у прикінцевих положеннях підкреслено, що «статус національного наукового центру може бути надано науковій установі, національному вищому навчальному закладу(?!) (об’єднанню наукових установ чи вищих навчальних закладів), що проводять комплексні наукові дослідження загальнодержавного значення та мають світове визнання своєї діяльності»; тоді як ще у проекті змін до Закону України «Про вищу освіту» від 19.03.2009 р. (щодо статусу національного ВНЗ та призначення керівників) було визначено такі критерії, як загальнодержавне та міжнародне визнання, функціонування на базі університету науково-дослідних інститутів, проведення фундаментальних наукових досліджень, наявність визнаних на світовому рівні фахівців, авторських шкіл, наявність у штаті не менше 50 докторів та 150 кандидатів наук і не менше 5 тисяч студентів тощо, а у проекті закону Ю.Мірошниченка ці вимоги було доповнено зайняттям упродовж трьох років поспіль одного з п’ятдесяти місць у національному рейтингу вищих навчальних закладів України, який організовує і проводить Державна акредитаційна комісія України один раз на рік у порядку, затвердженому Кабінетом міністрів України, та зайняттям одного з п’ятисот місць в одному з міжнародних рейтингів вищих навчальних закладів світу, перелік яких затверджується Кабінетом міністрів України за поданням Державної акредитаційної комісії України. Автори цього проекту вирішили «не дражнити гусей» і записали в прикінцевих положеннях ліберальну фразу «Установити, що вищі навчальні заклади, яким указами президента України присвоєно статус національних, після набрання чинності цим законом зберігають відповідний статус, а також набувають додаткових прав, передбачених цим законом для національних вищих навчальних закладів». Тут, як кажуть росіяни, «каждый Еремей про себя разумей».

Не кращі справи з наданням національному університету статусу дослідницького, вимоги щодо якого було розроблено ще 2010 року. Так, третього лютого 2010 р. Кабінет міністрів України прийняв постанову «Деякі питання надання вищим навчальним закладам статусу самоврядного (автономного) дослідницького національного університету», а 11 березня 2010 р. видав наказ «Про оголошення постанови Кабінету міністрів України від 17 лютого 2010 р. №17 «Про затвердження Положення про дослідницький університет». У додатку до положення наведено 28 досить високих критеріїв (наявність у штаті не менше 150 докторів наук, 500 кандидатів наук та 300 наукових працівників; здійснення підготовки не менш як 500 аспірантів і докторантів не менше як за 70 науковими спеціальностями; видання не менше як 200 монографій та підручників з грифом МОН за останні 5 років; опублікування у середньому протягом року не менш як 150 статей у фахових виданнях, які входять до міжнародних наукометричних баз даних тощо). Якщо попередні урядові рішення з цих питань ліквідуються, то потрібно про це сказати, хоча б у прикінцевих положеннях. Але, загалом, це може стати недобрим прикладом для авторів наступних документів.

Важливе місце у діяльності закладів освіти, зокрема й вищих, відіграє навчально-виховний процес, без якого неможливо підготувати освічену людину, сформувати інтелігента. На превеликий жаль, це питання в зазначеному проекті подано надто стисло. У попередньому проекті йому відводилося дві статті: 34 (Поняття та принципи навчально-виховного процесу) та 35 (Організація навчально-виховного процесу та його документальне забезпечення). Зокрема підкреслювалося, що навчально-виховний процес - це система організаційних і педагогічних заходів, спрямованих на засвоєння здобувачами вищої освіти відповідних освітніх програм певного академічного ступеня та їх патріотичне, моральне, духовне, естетичне і фізичне виховання, а також що навчально-виховний процес організується з урахуванням можливостей сучасних інформаційних технологій навчання та орієнтується на формування освіченої, високоморальної, гармонійно розвиненої особистості, здатної до постійного оновлення наукових знань, професійної мобільності та швидкої адаптації до змін і розвитку в соціально-культурній сфері, в галузях техніки, технологій, системах управління та організації праці в умовах ринкової економіки. Прикро, що ці положення не увійшли до нової редакції проекту закону. Було б добре, якби народні депутати поновили їх під час обговорення проекту.

До позитивних сторін проекту також слід зарахувати пункти статті 55 про права науково-педагогічних працівників, зокрема про те, що в період роботи на посадах, які дають право на пенсію, відповідно до статті 24 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність», незалежно від дати призначення пенсії чи укладення трудового договору, їм може виплачуватися наукова пенсія, а також збереження в проекті закону пропозиції Ю.Мірошниченка щодо обов’язків науково-педагогічних, наукових і педагогічних працівників, а саме: «дотримуватися норм педагогічної етики, моралі, поважати гідність осіб, які навчаються у вищих навчальних закладах, прищеплювати їм любов до України, виховувати їх в дусі українського патріотизму і поваги до Конституції України та державних символів України».

Гадаю, науково-педагогічні, наукові, педагогічні та інші працівники вищих навчальних закладів позитивно оцінять запропоновані гарантії стосовно оплати їхньої праці, зокрема те, що, крім чинних доплат за науковий ступінь доктора філософії та доктора наук у розмірах, відповідно, не менше 15 та 20 відсотків посадового окладу, статтею 57 їм вводяться доплати за вчене звання доцента і старшого дослідника - 25 відсотків посадового окладу, професора - 33 відсотки посадового окладу.

Не знаю, чим пояснити відсутність у проекті закону статті про стажування аспірантів, наукових і науково-педагогічних працівників у провідних вищих навчальних закладах та наукових установах за кордоном, адже це незмінна передумова до зайняття посад професорсько-викладацького складу чи наукової лабораторії зарубіжних університетів. Постановою КМУ №411 від 13.04.2011 р. це передбачено. На жаль, у нас окремі виші видають за стажування звичайне відвідання того чи іншого закладу або участь у міжнародній конференції, що є підтасовкою.

Новацією в законопроекті є забезпечення прав осіб, які навчаються у вищих навчальних закладах, на навчання одночасно за декількома освітніми програмами, а також у декількох вищих навчальних закладах, за умови отримання тільки однієї вищої освіти за кожним ступенем за кошти державного бюджету.

Таким чином, запропонований проект закону «Про вищу освіту» набрав нарешті прийнятного вигляду і змісту, проте в ньому є окремі недоробки й неузгодження, що потребують вилучення та заміни їх адекватними текстами. Документ великий, тому його освоєння, а тим більше втілення може затягнутися надовго. Тим часом у ньому є окремі блоки, які можна легко втілити відповідними положеннями чи постановами Кабінету міністрів, зокрема - про присудження вчених ступенів та присвоєння наукових звань; про акредитацію вищих навчальних закладів; про рейтингову оцінку діяльності вищих навчальних закладів тощо.

І насамкінець. Україна, маючи багату історію вищої освіти, що сягає корінням часів Володимира Великого та Ярослава Мудрого, і володіючи вагомим науково-педагогічним персоналом, у змозі запустити в себе сучасну модель вищої освіти європейського зразка, але для цього вища освіта має бути пріоритетним напрямом діяльності нашої держави. 2009 р. у США вийшла монографія: The Bologna Process for U.S. Eyes:Clifford Adelman, April 2009, 285 Р., автори якої запитують: «Що потрібно вищій освіті США»? І відповідають: прозріння. Нам же, крім прозріння, потрібні велика мобілізація сил, засобів і… не втратити час. Автори зазначеної монографії наголошують: «ми не можемо жити в кімнаті дзеркал, стверджуючи, що ми такі унікальні, що нічого не відбувається за межами цієї кімнати. Дзеркала можуть призвести до омани». Гадаю, ці слова звучать не менш переконливо і для нас.