«Диявол» криється у дрібницях

Пригадався епізод зі студентських років. Осіння негода. В аудиторії Кіровоградського педінституту студенти розклали сушитися свої парасольки. Одна з них, як на ті часи — дуже «крута» (належала синові великого начальника), опинилася прямо над професорською кафедрою. Заходить наш улюблений викладач, дивиться на цей «натюрморт із парасолькою» й каже: «Характер человека познается по мелочам. Тот, кто повесил здесь этот зонтик, в жизни не пропадет!»

Не тільки характер людини, а й справжній характер педагогічної системи можна простежити за, здавалося б, малими деталями.

Під час своїх відряджень за кордон я перш за все звертав увагу на несерйозні «дрібниці». На основі їх аналізу з’являлися певні підстави для серйозних висновків про реальний (а не лише задекларований) характер системи шкільної освіти загалом і окремої школи зокрема. Виявивши, наприклад, що у Швеції традиційна оцінка «два» розшифровується як «ще не задовільно», а «двієчників» тут називають «дітьми з прихованим потенціалом», можна було не сумніватися: гуманістична філософія освіти притаманна переважній більшості шведських педагогів. Якщо в американській початковій школі директор каже нам, гостям: «Вибачте, йдуть діти!», і ми (а не вони) зупиняємося, щоб пропустити учнів на урок фізкультури, — це, безперечно, свідчить про дитиноцентрований характер цього навчального закладу. Якщо японське міністерство освіти ставить перед освітянами завдання «посилювати у дітей смак до життя» — можна сподіватися, що в цій країні відбувається реальна гуманізація шкільництва. Зайве доводити, що фраза «допомогти учням із прихованим потенціалом», яку використовують наші західні колеги, звучить значно більш дитиноцентровано, гуманістично, ніж типові для нашої пострадянської педагогіки фрази про «допомогу відстаючим» чи «роботу з невстигаючими учнями», які лунали ще на світанку нашої піонерської юності.

Одного разу моя донька Яна прибігла зі школи у дуже радісному настрої. Виявилося, що у школі вирішили «закріпити» за кожним успішним першокласником по одному невстигаючому старшокласнику. Влаштували шоу в актовій залі, під час якого не тільки публічно «відчитали» майже «дядьків, котрі досі не вивчили таблиці множення», а й примусили їх вийти на сцену, де вже стояла в ролі «шефів» малеча... Одне слово, повеселилися на славу. Тільки так ніхто й не усвідомив міри публічного приниження, якому було піддано цих дітей. Так ніхто й не збагнув, який «виховний» вплив це справило на «хороших» учнів, котрі стали співучасниками акту публічної розправи над «невдахами». У нормальній країні це призвело б до скандалу у пресі, відставок та судових позовів. У нас же тоді (був 1990 рік) усе зійшло з рук. Культурного шоку не відчули ні педагоги, ні батьки... Відлуння такої педагогіки все ще дається взнаки у багатьох українських школах.

Щоб спекатися більшості — як би це м’якше сказати? — «нюансів» шкільної освіти, отриманих нами у спадок від радянської педагогіки, не потрібні гроші. Потрібне лише розуміння того, що, наприклад, замість напису «Режим роботи бібліотеки...» значно доречнішим був би інший варіант вивіски, скажімо — «Ласкаво запрошуємо до бібліотеки з ...по...». До речі, ніде у світі освітній дизайн не розглядають як неістотну «дрібницю». Може, тому в них не побачиш коридорів, пофарбованих у ядуче-зелений колір. Деякі наші директори шкіл досі десь вишукують саме таку фарбу, мабуть, для того, аби відразу відсіяти в дітей зайві ілюзії щодо майбутнього навчання. Зате там, наприклад, можуть подбати, аби навіть двері кабінетів сприяли опануванню географії (замість номерів кабінетів можуть намалювати річки чи повісити карти Ізраїлю з внутрішнього боку дверей).

«Диявол» тоталітарної педагогіки справді ховається в деталях. У передовій гімназії ви можете побувати на чудових відкритих уроках і позаурочних заходах (це ще одне слово, від якого варто відмовитися), але, попри те, що там узимку в класах температура може опускатися до низьких позначок, дітей усе одно примусять бути у формі й у змінному взутті. Тож тітки на задніх партах сидітимуть у шубах, а малесенькі дітки синітимуть від холоду у біленьких сорочечках, показуючи цим тіткам чергове зразково-показушне шоу. Усе буде гарно, і ніхто не замислиться над тим, що наступного дня півкласу захворіє й не прийде до школи.

Я не знаю, добре це чи зле, але ніде за кордоном не бачив, аби діти дружно вставали й хором затягували «До-бри-и-и-и-й де-е-е-нь» в момент появи на порозі класу когось із дорослих. На тебе ніхто не звертає жодної уваги тоді, коли ти заходиш на урок, і на «дикому» Заході (США), і на Далекому (Японія) та на Близькому (Ізраїль) Сході.

Педагогічний фах, як правило, робить людей кращими, ніж вони є насправді (згадую, як на вчительському з’їзді тодішній Київський міський голова О.Омельченко зірвав аплодисменти, коли щиро поспівчував педагогам, які не можуть «ні зайвої чарки випити, ні заматюкатися...) Це — правило, але й тут не буває без винятків. На жаль, досі можна навести чимало прикладів того, як саме вчитель стає головним інквізитором новітнього часу.

Не вірите? Запитайте у мами, яка розгублено стоїть під дверима 3-го класу, бо в дитини почався психоз після того, як учитель публічно потоптався по її гідності, оголосивши невтішні результати «контрольної» й навівши приклади «жахливих» помилок, що їх припустилося це дитя.

Чи з’ясуйте, чому дорослій людині із зовнішністю Шварценеггера уже 20 років напередодні 1 вересня сняться звичайні шкільні кошмари (не можу розв’язати задачку на «контрольній», мене викликають до дошки, а я не можу згадати правило або забув вірш…)

Не уявляю, що десь у якійсь країні можуть не випустити дитину в туалет чи не дозволити під час уроку напитися води... Та, на жаль, знаю не одну історію з нашої педагогічної реальності, яка ілюструє цинізм, жорстокість і недолугість деяких наших рідних горе-педагогів.

Миле і компанійське трирічне дитя зненацька щоранку починає влаштовувати істерики: «Не піду в садік!» Зрештою місяців через два дідусь звертає увагу на те, що хлопчик завжди, коли його забирають із дитсадка, нестерпно хоче пісяти. З’ясувалося, нова вихователька категорично заявила: ти вже великий і нічого пісяти на горщик, нам санстанція забороняє їх тримати в туалетах! Оскільки дитя ще не вміло користуватись унітазом, мусило мучитись і терпіти аж до вечора. Що це як не жорстоке поводження з дітьми, яке могло мати фатальні наслідки?! У нормальній країні в такому випадку був би судовий позов і колосальна сума відшкодування...

Ми досі можемо запросто, не замислюючись над наслідками, «пропісочити» когось із учнів на батьківських зборах, публічно зацитувати якусь дурницю з учнівського твору, щоб реготав увесь клас, повідомити на широкий загал приватну інформацію про стан успішності, а то й про стан здоров’я того чи іншого учня.

Рівень педагогічної культури наших учителів фізичної культури — це окрема тема розмови (фізична складова у назві предмета є, а ось культурою у практиці його викладання часто й не пахне). Для багатьох із них не проблема обізвати учня, а то і вдатися до рукоприкладства... Що їм із того, що якась необережна фраза вчителя (скількох учнів на уроці фізкультури називали «слабаками» чи «сосискою»!) може призвести до насмішок, породити образливе прізвисько на всю решту життя, а то й стати поштовхом до відвертого цькування дитини.

У січні 2007 року класик ще радянської педагогіки М.Поташник (він проводив майстер-клас із якості освіти для директорів шкіл м.Києва) розповів, як йому довелося стати свідком вишуканих знущань над дітьми з боку вчителя, що сам запросив його до себе на урок. Цей чудовий знавець свого предмета й «інженер людських душ» так проводив «опитування»: «До дошки зараз піде... Авдєєв? Ні, не Авдєєв. Мабуть, ми послухаємо... Іванова. Ні, Іванова ми зараз чіпати не будемо! Так-так, а що тут робиться у журналі в Данілової?..» Ось так він раз у раз перебирав увесь алфавіт, проходячись журналом знизу догори. Що коїлося тоді з нервовою системою учнів, його не хвилювало. Зайве доводити, що такими методами нічого, окрім породження чергових шкільних фобій, не досягти.

До речі, американські педагоги давно вже перейшли до використання на уроках виключно адресних запитань. Ключовим положенням педагогічної етики там є таке: ніколи не став запитання, якщо не впевнений на 100%, що саме ця дитина знає на нього відповідь. Адже якщо ти «підловиш» (шкільний фольклор стверджує: слово «підловити» походить від слова «підлість») дитину на незнанні, ти публічно розтопчеш її гідність. Тому американський учитель спочатку називає ім’я учня і тільки після цього ставить адресоване саме йому запитання.

На жаль, у багатьох школах так є і так буде, доки ми не забезпечимо послідовний перехід до психозберігаючих технологій викладання і цим нарешті реально гарантуватимемо право дитини на захист від фізичного та психологічного насильства у школі і вдома.

Ви ніколи не замислювалися над тим, чому в школі так кричать і дорослі, і малеча?

Впродовж усього свого педагогічного життя я вів відчайдушну боротьбу з криком. Пригадую, після закінчення педінституту почав працювати в Созонівській середній школі Кіровоградського району на посаді організатора позакласної роботи. Моїм кабінетом стала «піонерська кімната». Поруч був кабінет української літератури, в якому вела уроки молоденька вчителька. Звісно, діти взялися її «випробовувати», та у відповідь чи не на кожному уроці починала «наводити порядок у класі». Я змушений був слухати, як постійно лунали зойки педагогічного відчаю: «Встати!», «Петренко, за двері!», «Щоденники на стіл!» Після таких «уроків» проводив з учителькою власні сеанси «психотерапії». Я і жартував: «Свєто, припини! Коли ти дико кричиш «Встати!», я ж теж схоплююся з місця й опиняюся перед загрозою отримати енурез чи почати заїкатися…» Я й вислуховував монологи на тему: «Це не діти, це…», і радив, як можна легко змінити стиль стосунків із учнями. Вона і плакала, і сміялася… Зрештою відучив.

У шкільній освіті «дрібниць» немає і бути не може, адже будь-який — як би це делікатніше сказати? — нюанс може стати тією ложкою «дьогтю», котра зіпсує будь-яку діжку меду. Проблема в тому, що директор школи часто зосереджується виключно на вирішенні загальних проблем, а до «дрібниць», із якими мало не щодня зіштовхуються діти та їхні батьки і які часто сягають межі педагогічного абсурду, в нього не доходять руки. Потім він щиро не розуміє, чому учні не люблять школу, в якій нібито всі «віддають серце дітям». Проблема і в тому, що наш учитель досі прагне добитися від учнів «глибоких і міцних знань», причому за будь-яку ціну.