Не «престиж школи», а «престиж знань»

Коли ми сьогодні говоримо про проблеми школи, то здебільшого маємо на увазі маски, дистанційку, соціальне страхування вчителів. І якось випала з уваги — проте нікуди не зникла — інша дуже давня проблема. Це так званий конфлікт батьки—вчителі. Конфлікт зазвичай старанно приховуваний, бо він ставить пляму на престижі школи.

Хоча, здавалося б, який може бути конфлікт між людьми, об’єднаними спільною метою — вивчити й виховати наступне покоління, яке дбатиме про нас і країну? А проте лунають взаємні звинувачення, «переведення стрілок», фрази на кшталт «неадекватні батьки», «невиховані діти», «авторитарні вчителі». Зрештою, діти опиняються між двох вогнів: або батьки переводять дитину в іншу школу (якщо є можливість), або вчителя/директора звільняють. Інколи трапляється диво, і виявляється, що річ не у конфлікті, а в проблемах, котрі вже так прижилися в школах, що сприймаються як буденність. Дуже зручно прикривати конфліктом проблеми в закладах освіти, про які частіше говорять саме батьки: внески, жорстоке поводження/булінг, низька якість навчання. Більшість же вчителів замовчують шкільні негаразди. Справедливо було б розібратися, чому замовчують: чи з байдужості, чи від незнання законів, чи просто бояться. Можливо, руки не доходять обговорити й вирішити, бо на порядку денному «важливіші» питання: нас не поважають, нас принижують, нас не захищають. Але перелічене — вже наслідки конфліктів, вони не лікують хворобу, а маскують симптоми.

Та все ж основною бідою закладів освіти (і не тільки закладів освіти) є страх визнати проблему, бажання приховати — не виносити сміття з хати, замість того, щоб зробити все можливе для її вирішення. Ця тактика дуже недалекоглядна. Проблеми не зникають, нагромаджуються, і ось одного «чудового» дня відбувається масштабне виверження — оприлюднені записи образливих криків учителя на адресу учнів, «яких раніше ніхто не чув»; падають стелі й стіни, які так старанно заліплювали за батьківські кошти, тоді як треба було зробити капітальний ремонт; нескінченні збори у фонди школи, «до яких школа не має жодного стосунку, то все батьки, звісно».

Конфліктною зоною стало навіть харчування

Діти надсилають фото так званої їжі, скаржаться на погане самопочуття після обіду, вдома з порога їдять усе й відразу, бо голодні. Батьки, звісно, хочуть зробити харчування якіснішим, але… Шкільна їдальня відразу перетворюється на неприступну фортецю, куди батькам зась. Директор переводить стрілки на підрядника, який забезпечує їдальню продуктами й готує страви. Підрядник проголошує, що став жертвою організованої кампанії з дискредитації. Запліснявілі булки, засолені огірки, прозорий «супчик» стають темою дискусій у засобах масової інформації. Харчування перетворюється ледь не на загальнодержавний конфлікт. Зрештою, після розголосу в багатьох школах харчування стає кращим, і вже не діти таємно фотографують і надсилають фото батькам, а вчителі й директори шкіл із гордістю викладають фотозвіти в мережу.

Формула проста: є проблема (не конфлікт) — визнали, вирішили.

«Конфлікт» — травмування дітей.

Якщо дитина отримала у школі травму, це не означає, що школа або вчитель завжди винні. Випадки бувають різні. Діти часто не думають про наслідки власної поведінки і травмуються самі або травмують інших. Здавалося б, алгоритм дій школи простий: отримала дитина травму, повідомили батьків, викликали «швидку» (якщо травма тяжка), надали первинну допомогу, супроводили дитину у «швидкій» до лікарні, якщо батьки не встигають. Потім проведіть розслідування, щоб усунути причини та запобігти такому травмуванню в майбутньому. На жаль, буває, що травмовані діти потім ідуть на уроки, або їх просто відправляють додому, або ж просять батьків не говорити лікареві, що дитина отримала травму в школі. Є й позитивні приклади. Бешкетник зірвав запобіжник із вогнегасника, кільком дітям в очі потрапив порошок. Одразу викликали «швидку» (так уже вийшло, що кожній дитині — персональну карету). Повідомили батьків, директор заспокоїв ЗМІ: вогнегасник не вибухнув, а спрацював. Дітей забрали на обстеження, провели необхідні процедури, надали допомогу — ситуацію вичерпано. Формула проста: травма — допомога.

«Конфлікт» — телефони

Дітям забороняли користуватися смартфоном на уроці. Телефони залишали в «готельчиках» для телефонів. Дехто з депутатів перед виборами (мабуть, збіг) вносить законопроєкт про заборону використання телефонів у закладах освіти.

Завдяки карантинові, зрештою, дійшли згоди (на жаль, не в усіх школах), що смартфон — це не лише розвага, а й навчальне приладдя. Саме через смартфон можна читати скановані підручники або безпосередньо в ньому, або на хмарному сховищі в мережі.

Почули одне одного і від заборон та конфліктів перейшли до обов’язкового використання. Формула проста: заборона — конфлікт. Дозвіл — розвиток, прогрес.

«Конфлікт» — помилки

Нас у дитинстві ретельно вчили червоною пастою: помилка — це погано. Щодня увагу дітей акцентують на помилках, а не на успіхах. Маємо покоління людей, які не роблять помилок, але й не розвиваються, бо для багатьох помилка — провал. Насправді помилка — лише шлях до правильної відповіді, правильного вчинку.

Дуже показовими були помилки в телеуроках. Як тільки не виправдовувалися організатори: і часу мало — робили з коліс, і перший досвід телеуроків — перехвилювалися, маніфестували футболками «кожен має право на помилку» (крім дітей, на жаль, — не забуваємо про червону пасту). Припечатало всіх Міністерство освіти і науки: «Ситуація, коли в ефір виходить матеріал з помилками, — неприпустима». Вчителі помилилися — одні кажуть, що можна; інші — не можна.

Людям властиво помилятися. Ми ж не роботи. І дітям, і батькам, і вчителям не варто боятися помилок. Помиляйтеся, але визнавайте це, виправляйте й сприймайте виправлену помилку як перемогу. Тільки не обвинувачуйте тих, хто вказав на помилку.

Формула проста: помилка — перепросили, виправили і йдемо далі.

Ситуація з карантином показала, що школа як місце/красива коробочка, в якій мають перебувати діти, втрачає актуальність. Хоча закриття шкіл на карантин і викликає обурення в батьків, бо ні з ким залишити дітей і не можна контролювати їхнє навчання, та стало очевидно: щоб послухати урок або виконати класну роботу, не обов’язково кудись їхати. Якщо перебування у приміщенні школи не є обов’язковою умовою для отримання знань, тоді й стільки вчителів, скільки є в кожній школі, не знадобиться для передачі знань дітям.

Очевидно, що стоси підручників у такій кількості і в друкованому вигляді не потрібні. Друковані зошити, які так люблять продавати/рекламувати в школах, не потрібні: всі тести можна завантажити на якусь хмарну платформу чи сайт і виконувати онлайн.

Наступне, доволі складне запитання: чи потрібні вчителі? Як носії знань або поширювачі інформації. Звісно, потрібні, бо зворотний зв'язок наставник—учень неоціненний. Але… скільки і з яким рівнем професійної підготовки?

Вже тепер у мережі є відеолекції викладачів провідних університетів світу. Якщо один лектор здатен охопити тисячі учнів, тоді армія вчителів і пул традиційних шкіл залишаться незатребуваними. Ось тільки така «нежива» лекція не дає зворотного зв’язку, немає інтерактиву, і цей вид навчання ефективний для дорослих, а не для малих дітей. Щоб і далі бути затребуваним учителем, педагогу доведеться займатися самоосвітою, вчити й одночасно вчитися, аби залишатися на рівні. Змінюється суспільство, змінюються батьки, змінюються діти, тож варто змінюватися і вчителям та школі.

Завдяки карантину, відбувається переоцінка цінностей: незначні чи побутові проблеми (внески, штори, ремонти, одяг дітей), з якими рік у рік зіштовхувалися і батьки, і вчителі, відступили на другий план як такі, що не впливають на навчальний процес і якість знань/освіти. Тепер стали актуальними питання, про які раніше не говорили. Та ось про них нарешті згадали, і тепер уся країна бачить, і обговорює, і спільними зусиллями творить зміни.

Численні помилки в підручниках, яких раніше «не помічали», а тепер знаходять та публікують і батьки, і вчителі. Як результат, МОН змінює процедуру експертної оцінки підручників, у Верховній Раді розглядається законопроєкт про забезпечення якості навчальної літератури.

Найперше питання, яке зараз турбує і батьків, і вчителів, — якість освіти, і це найбільший позитив карантину та онлайн-освіти. Відбувається те, що давно мало відбутися. Нарешті нас цікавить не красива картинка, а зміст.

Сподіваємося, що задля якісної освіти всі ми об’єднаємось, і на заміну престижу школи як такої прийде престиж науки/знань.

Треба лише чути одне одного, бо замість незначних побутових непорозумінь у школах матимемо світоглядний конфлікт минулого і майбутнього. Та, здається, він уже є.