Час «ч»: радикальні економічні реформи

26 грудня, 2008, 15:42 Роздрукувати
Bипуск № 49, 26 грудня-16 сiчня 2009р.
Відправити
Відправити

Чи масштаб і глибина економічної кризи в Україні відповідають її місцю у світовій економіці та рівню інтеграції до міжнародної фінансової системи?..

Уперше за свою історію Україна — в кризовому стані вкупі зі світовим співтовариством, і перш за все з «сильними світу цього». «Участь» у такій «компанії» певною мірою забезпечує нинішнім і колишнім керманичам країни презумпцію невинуватості — мовляв, що поробиш, від нас мало що залежало, стихія прийшла ззовні. Проте виникають питання: чи масштаб і глибина економічної кризи в Україні відповідають її місцю у світовій економіці та рівню інтеграції до міжнародної фінансової системи; чи нинішні економічні негаразди мають зовнішнє походження, чи вони породжені на національному ґрунті?

Внутрішні причини економічної кризи

Дослідження, виконані у Тернопільському національному економічному університеті, дозволили систематизувати внутрішні причини економічної кризи в Україні. Серед них особливо виділяються п’ятнадцять, зокрема відсутність реальних зрушень у структурній перебудові економіки; приватизація без орієнтації на інновації та оцінку нематеріальних активів; підпорядкування економічної політики інтересам кланів та олігархічних груп; орієнтація монетарної політики на інтереси великих експортерів; неадекватна та неконсолідована позиція української влади; значні податкові пільги окремим великим підприємствам та монополіям; зростання дефіциту платіжного балансу; високий рівень інфляції; режим фіксованого валютного курсу; неадекватна поведінка Нацбанку у відповідь на події навколо Промінвестбанку; відрив соціальної політики від наявних можливостей економіки та підпорядкування її політичній кон’юнктурі. Аналіз цих факторів засвідчує, що криза в економіці триватиме довго, особливо з огляду на відсутність у наших керманичів навичок передбачення негативних явищ та їх упередження.

Деякі аспекти світової фінансової кризи також позначилися і надалі позначатимуться на українській економіці. Серед них — нестача грошових ресурсів для підтримання досягнутих темпів економічного зростання; падіння попиту на продукцію гірничо-металургійного комплексу; економічні війни (газова, м’ясна, молочна та інші) тощо. Одначе українська криза не йде в жодне порівняння зі світовою. Світова економіка зазнає рецесії, і прогнозне падіння ВВП у розвинутих країнах не більш як на 1% у 2009 році зовсім не виглядає чимось катастрофічним. До того ж за показниками ВВП 2009-й очікується більш сприятливим, аніж 2007-й. Ситуація ж в Україні близька до депресії. Це підтверджує тезу про переважання в українській кризі внутрішніх чинників.

Оскільки криза охопила всю економіку без винятку, її вже не можна усунути частковими змінами. Вихід із неї потребує проведення радикальної економічної реформи з, можливо, тимчасово непопулярними заходами.

Слід враховувати, що будь-яка економічна криза (нинішня, певно, особливо) не лише руйнує економічний статус-кво. В умовах кризи зароджується нова економічна кон’юнктура та формується інтерес до новітніх напрямків капіталовкладень. Відтак антикризові заходи повинні будуватися на передбаченні таких тенденцій, адже вони надають найбільше шансів для якісних стрибків в економічному розвитку.

Без структурних економічних реформ не обійтися

Світ нині живе в умовах нової інформаційної економіки, і для України стало великою розкішшю спеціалізуватися на гірничо-металургійному виробництві за наявності слабкої ресурсної бази, особливо в енергетичній сфері. На превеликий жаль, вітчизняний гірничо-металургійний комплекс (ГМК) втратив свої конкурентні переваги і не має реальних можливостей надолужити відставання від підприємств розвинутих країн та держав, що стали новими конкурентами, — Китаю, Індії тощо. З металургії практично розпочалося загострення економічної кризи в промисловості, в результаті чого Україна вибула з першої десятки виробників сталі, але залишилася в десятці найбільш енергетично витратних.

Пошуком шляхів виходу з кризи у ГМК зайняті всі: структури законодавчої і виконавчої влади, політики, підприємці, науковці, представники багатьох професій. Зокрема, є пропозиції продавати газ для гірничо-металургійного комплексу за ціною його імпорту (уряд); формувати попит на внутрішньому ринку (за умов загального падіння виробництва?); знизити ціни на залізничні перевезення для продукції гірничо-металургійного комплексу (тобто ускладнити фінансовий стан державної залізниці?) (уряд); фінансувати інфраструктурні проекти, аби зменшити залежність української металургії від експорту, тобто створити будівельний бум (металургійна корпорація «Метінвест»); провести націоналізацію підприємств колективної власності, тобто передачу акцій державі в обмін на фінансову підтримку під час кризи, але не продавати приватним інвесторам — вітчизняним чи іноземним (Маріупольський меткомбінат імені Ілліча).

Зрозуміло, що кожна така позиція може дати певний результат. Але більшість з них є свого роду колодою в океані, на якій певний час можна плисти до берега, але без шансів дістатися до нього. Зважаючи на далеку перспективу, не можна не бачити, що для ГМК вона не є позитивною — і з огляду на вітчизняну енергетичну базу, і з точки зору конкуренції на світовому ринку.

Енергетичний фактор слід враховувати також у політиці розвитку промисловості загалом, на яку припадає 78% споживання енергетичних матеріалів та продуктів переробки нафти. За енергетичним балансом Міжнародної енергетичної асоціації на 2004 рік, з 8014 тис. тонн вугілля у нафтовому еквіваленті, що споживається промисловістю України, 6615 тис. тонн, або 82,5%, споживалося у виробництві чорних металів; ситуація по газу відповідно характеризується цифрами 16407 тис. тонн, 6566 тис. тонн, або 40%. Загалом у 2004 році на 1000 дол. США Україна витрачала 500 кг первинних енергоресурсів нафтового еквіваленту при світовому показникові 210. Це вище, ніж у Росії (490), ЄС-25 (160), ОЄСР—Північній Америці (220), Китаї (230).

Отже, вихід із кризи в промисловості полягає не в тому, щоби за будь-яку ціну підтримати всі виробництва, і передусім ГМК, а в тому, щоб знайти ресурси і механізми зміни структури промислового виробництва з орієнтацією на зменшення обсягів і питомої ваги енергоємних, переважно сировинних галузей і довести їх виробництво до рівня, який дасть змогу уникнути критичної залежності держави від зовнішніх джерел постачання енергоресурсів.

Структурна реформа промисловості повинна орієнтуватися на розвиток сучасних виробництв. Схоже, що раніше, то краще відмовитися від політики примноження урядових пільг традиційним галузям економіки та орієнтованої переважно на них політики стрімкого знецінення гривні. Не хочеться виглядати банальними, але доводиться наголошувати на необхідності переходу до інноваційної моделі розвитку. Це давно зрозуміло. Проте не визначено часу «Ч». На виході з кризи — найбільш слушний момент, аби прийняти нормативно-правові акти, які забезпечать функціонування інноваційної системи другого покоління та інтеграцію промисловості у найсучасніші міжнародні кластери, через які стане можливим здійснити трансфер новітніх технологій в Україну.

Розвиток третинного сектору економіки

Сфера послуг (третинний сектор) у сучасній економіці утворює ядро постіндустріальної економіки і значною мірою визначає основні її макроекономічні параметри. Це пов’язано із зростанням процесів автомобілізації, широкомасштабного залучення до виробничої діяльності жінок, урбанізації та переміщення жителів міських центрів у передмістя, зростання цінностей вільного часу, розвитку науково-технічного прогресу, насамперед інформаційних технологій.

Особливістю торгівлі послугами є зростання їхньої частки в загальних споживчих витратах населення. У США, наприклад, вона становить майже 60% і надає робочі місця 77% населення. Така тенденція привела до того, що за останні півтора десятиліття (1990—2006 рр.) частка сфери послуг у створенні світового ВВП зросла з 61,4 до 67%.

В Україні також є стала тенденція до розвитку послуг. Темпи зростання відповідних галузей випереджають динаміку ВВП. Індекс розвитку реалізованих послуг у 2003 році становив 121,0%, у 2004-му — 131,2, 2005-му — 128,8, 2006-му — 126,2% і в 2007 році — 132,0%, причому така закономірність простежується не лише щодо загального обсягу послуг, а й сфери їх реалізації на зовнішньому ринку. Так, у 2007 році експорт послуг становив 9038,9 млн. дол. США, що у 2,6 разу перевищує рівень 2000-го, а питома вага їх в українському експорті — 15,5%.

Попри те, що розвиток експорту послуг має стійку тенденцію до зростання, можливості України у підвищенні ролі третинного сектору у формуванні нової економіки далеко не вичерпані. Тож посилення експортної орієнтації сфери послуг має стати головним чинником оновлення структури економіки. За нашими оцінками, лише розвиток експорту п’яти видів послуг: транспортних, будівельних, комп’ютерних, освітніх і туристичних — може забезпечити додаткові валютні надходження в країну у найближчі роки більше як на 10 млрд. дол. на рік.

Структуру експорту послуг приблизно на дві третини формують транспортні (6111,7 млн. дол. за статистикою 2007 року), близько 40% яких становлять послуги трубопровідного транспорту. Проте значним є й потенціал інших видів транспортних послуг, на які чомусь невиправдано мало звертається уваги при формуванні економічної політики. Нинішній обсяг експорту послуг морського транспорту (915,9 млн. дол.) та повітряного транспорту (919,6 млн. дол. за статистикою 2007 року) аж ніяк не відповідає геополітичному становищу України.

Великі резерви зростання експорту маємо також у напрямку розвитку подорожей. Якщо у 2006 році їх обсяг становив 248,3 млн. дол., або 3,3% загального обсягу послуг, у 2007-му — 342,2 і 3,8%, то тільки за січень—вересень 2008 року реалізація послуг за цією статтею експорту становила 417,3 млн. дол. і 4,7% загального обсягу послуг. Попри таке зростання, нинішній обсяг експорту подорожей явно замалий, адже в Європі доходи великих країн від подорожей на порядки вищі.

Поза всяким сумнівом, Україна може мати значні доходи від експорту будівельних послуг. Нині їх обсяг нікчемний — 164,3 млн. дол. за статистикою 2006 року і 98,5 млн. дол. у 2007-му. І це — за наявності багатотисячної армії будівельників, котрі легально і нелегально працюють по всій Європі, Північній Америці та в Російській Федерації. Нині від будівельної індустрії за кордоном Італія має 2,1 млрд. дол., Франція — 2,8 млрд. дол. доходів, Японія — 4,5 млрд., Німеччина — 7,0 млрд. Якщо цим країнам не завжди є сенс активізувати будівельний бізнес за кордоном через його велику трудомісткість, то для України міжнародний ринок будівельних послуг може становити значний інтерес.

До ринків, які найінтенсивніше розвиваються, належить світовий ринок інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ). Світовий експорт інформаційного і офісного обладнання нині становить понад 750 млрд. дол., що перевищує сумарні обсяги нафти всіх нафтовидобувних країн. До 2020 року він може зрости більш як утричі. Україна, що має давні наукові та технічні традиції у цій сфері, приречена виборювати своє особливе місце на міжнародному ринку інформаційних послуг.

Серед завдань розвитку третинного сектору треба визначити формування лідерських позицій у міжнародній сфері освіти. При цьому варто врахувати, що на світовому ринку конкурують не тільки (стосовно окремих країн можна стверджувати, що і не стільки) освітні послуги як такі, скільки самі суспільства, їхні репутації, перспективи та багатовікові культурні традиції. Лідером на ринку сфери освітніх послуг (порядку 15 млрд. дол. в рік) є США, для яких, як і для колишнього СРСР, вища освіта іноземців — це радше довгострокова глобальна політика, аніж короткострокова локальна економіка.

Стратегія експорту освітніх послуг України має базуватися на тому, що наша країна як європейська має розвинуті навчальні системи, які багато віків і особливо в останні десятиліття забезпечували підготовку конкурентоспроможних на світовому ринку робочої сили фахівців. З огляду на українські реалії, експансія (якщо спромогтися на концентрацію політики в цьому напрямку) освітніх послуг на зовнішній ринок мала б переслідувати щонайменше такі цілі. По-перше, розширення можливостей для розвитку і утримання інтелектуального потенціалу країни. По-друге, отримання додаткових джерел для проривів у науковому просторі. По-третє, розвиток освіти і науки як певного напрямку бізнесу.

Значний прорив у експорті освітніх послуг може бути досягнутим за умов розробки і реалізації державної політики імпорту освітніх послуг, орієнтованої на їх експорт. Саме ефективний імпорт освіти дозволяє претендентам на лідерство ставати такими. Яскравим прикладом тут є провідні американські університети, при заснуванні яких були європейські навчальні заклади та особистості з європейською освітою. Тепер ситуація змінилася — американські університети посунули європейські у міжнародних рейтингах і престижності.

В імпорті освіти перевага має надаватися направленню громадян України для отримання повної вищої освіти та наукового ступеня PhD за кордоном і залучення провідних іноземних науковців на посади ректорів, деканів, завідувачів кафедр та професорів. У першому випадку треба відійти від практики, коли навчання за кордоном обмежується лише орієнтацією на гранти та приватні кошти. Держава має сама потурбуватися про навчання здібної молоді у кращих університетах світу та створення умов для її подальшого ефективного використання. Щодо вчених, які залучаються для роботи у системі вищої освіти України, то треба зняти обмеження на надання їм робочих місць та оплату праці.

Парадоксально, але факт: ми є країною, що потерпає від витоку «умів», і в той же час практично ніякої активності не проявляємо у формуванні зворотних тенденцій. Нині, наприклад, у США працюють близько 1,5 млн. науковців та інженерів іноземного походження, в ЄС — близько 2 млн. Для певних категорій навчальних закладів, особливо шкіл бізнесу, взагалі є характерним формування інтернаціональних викладацьких колективів з переважанням іноземних фахівців і організація навчального процесу англійською мовою. У системі ж вищої школи України така практика є швидше винятком, аніж тенденцією.

Фінансизм: новий фінансовий порядок

Фінансизм — це перехід від класичних схем управління фінансами до нових, в яких домінують процеси збалансування взаємозв’язків між реальною і віртуальною економікою. Суперечності між ними регулюються кризами, які нині вже не суто є промисловими, а переважно фінансовими. Найчастіше кризи починаються з певних фінансових центрів та з часом набирають глобального характеру. Тому актуальною стає проблема нового фінансового порядку, що ставиться на порядок денний світовими політичними лідерами, фінансистами-практиками і науковцями.

Новий фінансовий порядок по суті несе в собі риси нової фінансової цивілізації. Вона потребує глобального мислення і регулювання, сприяння міжнародним потокам капіталів. Важливим трендом стає також біржова консолідація. Треба виробити механізм упередження виникнення так званих фінансових «бульбашок», особливо на нафтових, газових, фондових ринках та ринках нерухомості. Не менш важливими є забезпечення збалансованості державного бюджету, боротьба з інфляцією, дотримання прозорої валютної політики, чітке обслуговування заборгованості.

Нова фінансова цивілізація в основі своїй має філософію довіри. Україна стала лідером у світовій фінансовій кризі передусім через втрату довіри до державної влади та національних і міжнародних економічних організацій. Криза набула очевидних обрисів для більшості населення країни після подій на валютному ринку, коли розпочався обвал гривні. Існував психологічний бар’єр, за яким девальвацію гривні допускати було неможливо. Гадаємо, він не мав перевищувати шести гривень за долар. Національний банк і уряд повинні були розуміти, що в умовах, які склалися, обвалом гривні не врятує відомих всім експортерів (хоча тимчасово зменшити їхні проблеми стало можливим). Проте не вистачило духу зупинитися. Врешті-решт, якщо комусь і вдалося покращити своє становище, так це банкам, а не їхнім клієнтам.

Чи остаточно і назавжди втрачена в Україні довіра до фінансових інституцій та влади? Віриться, що не назавжди, але, певне, надовго. Щонайменше, доти, доки влада в усіх її іпостасях не забезпечить дотримання фінансовими організаціями достатнього капіталу в обсягах, що викликають відновлення довіри. Для цього необхідно перейти на міжнародні стандарти щодо вимог до обсягу власного капіталу банків, зокрема щодо структурованих кредитів і заходів сек’юритизації. У декларації Великої двадцятки зазначається, що фірми повинні наново оцінити моделі управління ризиками для захисту від стресів і доповісти про результати такої роботи у наглядові органи, а Базельський комітет має в міру необхідності вивчити потребу у розробці нових моделей тестування на усталеність до стресів. Ці положення варто взяти на озброєння органам, що відповідають за фінансовий стан держави.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Ентер або кнопку нижче відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК