Будівля освіти: потрібен капітальний ремонт. Про моделі управління якістю підготовки студентів

Предметом цієї статті є розгляд основних питань управління якістю підготовки студентів вищих навчальних закладів ІІІ—IV рівнів акредитації.

Насамперед розглянемо питання економічної доцільності підготовки спеціалістів системою вищої освіти України. Загальновідомо, що на сьогодні в собівартості основних продуктів, які виробляються в нашій країні, заробітна плата становить від 10 до 15 відсотків. Цей факт однозначно ідентифікує проблему не просто низької заробітної плати, але й відсутності у реального сектору економіки потреби в кваліфікованих кадрах. Феномен, дійсно, незвичайний. У країні, де на 10 тисяч населення 429 чоловік отримують освіту у вищих навчальних закладах ІІІ—IV рівнів акредитації та ще 116 студентів — у навчальних закладах І—ІІ рівнів акредитації, реальний попит на високопрофесійних спеціалістів — випускників вузів фактично відсутній. Дана ситуація де-факто означає, що діяльність освітньої системи незначною мірою узгоджується з реальними потребами суспільства. Економіка в особі реально функціонуючих суб’єктів господарювання пропонує випускникам зарплату, неадекватну витратам на отриману освіту. Таким оригінальним способом (низькою заробітною платою) суспільство ставить незадовільну оцінку системі освіти. Це відповідь на те, що вузи не тільки не відреагували на вимоги часу, але й набули якості, відсутньої в радянській системі, — масової корупції, що діє на всіх етапах: від вступу, навчання, оцінювання, випуску, видачі дипломів і до розподілу, причому частково узаконеної через систему привузівських структур. Фактично створена масова система продажу дипломів, а не освіти, і не тільки за гроші батьків, але й за кошти державного бюджету. Виникає закономірне питання: «Чи потрібен випускник університету реальному сектору економіки зокрема і суспільству в цілому?».

Оскільки у вартості кінцевого продукту держава компенсує виробнику податок на додану вартість тільки в частині, що не включає заробітну плату і податок на неї, відповідь напрошується сама по собі. Звичайно ж, не потрібен. Дійсно, податкова політика, особливо в епоху різких змін, здатна або стимулювати, або, навпаки, стримувати збільшення споживання через ріст заробітної плати. Низька зарплата бакалавра чи магістра, більше того, відсутність істотної різниці між їх зарплатами і визначають не на словах, а на ділі відношення як промисловості, так і самої держави до головного продукту, виробленого системою освіти. Отже, чи потрібно пишатися двохмільйонною армією студентів університетів і планувати їх збільшення за рахунок державного бюджету, якщо їх вартість на ринку праці — мінімальна заробітна плата? Або, може, оцінити реальні можливості якісної підготовки спеціалістів вищої кваліфікації, спроектувати сучасну модель управління якістю їх підготовки?

Покоління людей, які отримали освіту в радянський час, добре пам’ятають відоме твердження про те, що освіта, особливо вища, набувалася на все життя на відміну від речей матеріальних. Саме цим гаслом багатьох людей закликали до отримання відповідної освіти. Навіть тодішня і збережена донині структура перепідготовки та підвищення кваліфікації спеціалістів практично нічого не додавала до компетенцій, отриманих у вищих навчальних закладах. Винятком з правил всеобуча на той час була система підготовки кандидатів наук. На жаль, сьогодні і вона втратила у своїй більшості системоутворювальні функції генерації еліти країни. Диплом кандидата наук став просто атрибутом освоєння чергової сходинки адміністративного, але не наукового зростання людини. Але якщо радянський час характеризувався повільним приростом наукових знань і практично незмінною швидкістю виробництва нових технологій, то сьогоденню притаманні діаметрально протилежні характеристики.

Не менш важливим видається питання економічної доцільності перепідготовки і підвищення кваліфікації фахівців системою освіти України. Дійсно, сучасна система перепідготовки і підвищення кваліфікації має настільки застарілі форми організації і безпосереднього змістовного наповнення, що складно вимагати від роботодавців фінансових надходжень у неї. Якщо ж говорити про систему підвищення кваліфікації вчителів, то вона просто не витримує критики. На жаль, ми змушені констатувати, що де-факто в Україні відсутня цілісна система перепідготовки і підвищення кваліфікації спеціалістів вищої категорії, адекватна соціальному замовленню.

Нам видається, що розв’язання зазначених проблем істотно залежить, по-перше, від побудови моделі державного фінансування підготовки бакалаврів і магістрів та адекватної взаємодії системи освіти з реальними об’єктами господарювання, по-друге, від побудови сучасної моделі організації навчального процесу в університетах. Розгляд цих питань, звичайно, знаходиться у площині розгляду загальної моделі підготовки спеціалістів вищої кваліфікації.

Таким чином, подальший виклад наших результатів буде локалізуватися в площині переходу від моделі чинної до моделі передбаченої, яка, на наш погляд, дозволить не тільки поліпшити систему управління якістю підготовки студентів, але й наблизить українську освітню систему до європейської або американської (див. рис.).

Насамперед розглянемо модель чинної системи освіти з її основними об’єктами: Міністерство освіти і науки (МОН), школи, університети, державні інституції (центри зайнятості, управління освіти і науки, облдержадміністрації), незалежні агенції та ринок праці, з їх базовими рольовими функціями та зв’язками між ними. Це дозволить проаналізувати нинішню ситуацію в галузі підготовки спеціалістів вищої кваліфікації, виявити основні проблеми в якості підготовки «продукту», що випускається вузами. Сила зв’язків між основними учасниками освітнього процесу має величезне значення не тільки з погляду взаємодії основних дійових осіб, але й розуміння того, на що варто звернути увагу, а що необхідно змінювати. Наприклад, слабкий зворотний і сильний прямий зв’язки МОН та університетів свідчать про фактичну відсутність автономії вузу і разом з тим можливості ректора одноосібно керувати установою без урахування думки вченої ради, а точніше, прикриватися результатами «демократичних голосувань». Така ситуація влаштовує еліту МОН та університетів, оскільки ректор реально залежить тільки від точки зору міністра. За такої схеми взаємодії зміна «господаря» університету відбувається тоді і тільки тоді, коли волюнтаризм особистих рішень, що приймаються керівником, стає зрозумілим усім, включаючи міністерських чиновників. Про яку якість підготовки фахівців може йти мова, якщо механізм рішень, що приймаються, у тому числі й щодо відкриття нових спеціальностей, їх ліцензування, акредитації, відбувається на основі особистих стосунків і маніпуляцій інформацією про основні характеристики функціонування університету?

Не маючи можливості в межах однієї статті розглянути всі ролі основних об’єктів, зупинимося на деяких з них.

Зокрема звернімо увагу на повну відсутність формалізованих зв’язків незалежних агенцій з іншими дійовими особами освітнього процесу. Ця реалія зайвий раз показує, що МОН не поспішає делегувати частину своїх, сформованих ще в радянський час повноважень публічним структурам, а університети не горять бажанням піддаватися процедурам відкритої, чесної, публічної експертизи своєї діяльності. І це, дійсно, проблема якості підготовки студентів. Так, спроби МОН змінити ситуацію почали виявлятися, по-перше, через намір створити наглядові ради при вузах. А по-друге, через створення національного агентства з тестування бажаючих вступити до університетів. Але якщо подивитися на відповідне рішення колегії МОН з першого питання, то закономірно виникає інше — як можна доручати тим, за ким необхідно наглядати (йдеться про ректора), формувати відповідні наглядові структури? У результаті буде сформована ще одна приректорська структура, що допомагатиме прикривати «потрібні» рішення. Необхідно чітко продумати механізм реалізації «благих» ідей. Інакше ми знову отримаємо профанацію в реалізації поставлених завдань. Необхідно на законодавчому рівні включити в систему освіти незалежні агенції в ролі основного об’єкта, що забезпечуватиме баланс в якості підготовки студентів, передавши їм частину повноважень.

Необхідно забезпечити реальну автономію вузу. Наголошуємо, вузу, а не ректора. Потрібні законодавчі кроки, за прикладом польських, де чітко урівноважені можливості виконавчої влади університету з повноваженнями вчених рад різних рівнів, у тому числі і через жорсткі обмеження термінів перебування осіб на одній посаді. Якість підготовки студентів безпосередньо залежить від ступеня динамічності розвитку вузу. Перебування ректора на посаді більше семи років спричиняє появу відповідного клану, домінантою якого є вирішення завдань іншого порядку.

Звернімо увагу також і на аспект ліцензування діяльності освітніх установ МОН. Дійсно, ця рольова функція повинна залишитися за МОН з акцентом на дослідженні ресурсів університету (матеріально-технічних, кадрових, організаційних і т.ін.). Але залишати цей напрям без зворотного зв’язку, так, як це відбувається зараз, означає не тільки втрату контролю якості, але й реального зв’язку з потребами суспільства. Тому, на наш погляд, дуже важливо делегувати об’єкту «Державні інститути» функцію ліцензування професійної діяльності випускників. Таким чином, наявність диплому повинна бути тільки необхідною умовою для здійснення професійної діяльності. Випускникові вузу необхідно буде отримувати ще й ліцензію. Для цього він проходитиме тестування в спеціально створених державою комісіях. І якщо система тестування виявляє певну кількість, наприклад п’ять, рекламацій з даної спеціальності вузу, то МОН зобов’язано анулювати акредитацію цього вузу з підготовки фахівців відповідної спеціальності. Як бачимо, система управління якістю замикається в межах контролю компетенцій бакалаврів і магістрів незалежними об’єктами. Аналогічно можна приймати рекламації на спеціалістів від підприємств, де ліцензування професійної діяльності є недоцільним.

Як відзначалося, сучасна модель взаємодії системи підготовки спеціалістів вищої кваліфікації та реального сектору економіки просто не витримує жодної критики. Дійсно, система вищої освіти, крім освітньої функції, відіграє істотну соціальну роль. Це буфер між випускниками шкіл та ринком праці. Не може реальний ринок праці одномоментно «переварити» близько півмільйона випускників шкіл, яким притаманні приблизно рівні професійні компетенції. Необхідно провести селекцію. Потрібно «розчинити» найбільш талановиту частину випускників у системі вищої освіти, дати їм шанс реалізувати свої творчі амбіції і в кінцевому результаті сформувати еліту суспільства, реально затребувану ринком праці через високу зарплату.

Чи розуміють університети цю роль? І, якщо розуміють, то що роблять для реалізації цієї ролі? Скажімо, в університеті Глазго (Каледонія) навчання на першому курсі присвячено фактично вирівнюванню, адаптації і відбору студентів, які зможуть отримати кваліфікацію бакалавра на наступних курсах. Цей університет пишається тим, що за останні 20 років його контингент істотно зріс — з 36 до 52 відсотків випускників шкіл. Так, при цьому виникла проблема неоднорідності контингенту першого курсу. Однак, зробивши акцент на соціальній складовій для студентів-першокурсників, адміністрація розв’язує проблеми не тільки адаптації, вирівнювання і селекції, забезпечивши відповідні умови та включивши в цей процес значну кількість кращих учителів шкіл, але й формуює стійку мотивацію освітньої діяльності своїх першокурсників. Саме такий підхід забезпечує можливість побудови усвідомленої власної траєкторії навчання на старших курсах. Крім Києво-Могилянської академії, яка реалізує названий підхід тільки в першому семестрі, ми не знаємо жодного українського вузу, котрий цілеспрямовано реалізує свої соціальні селективні ролі.

Тепер розглянемо моделі фінансування навчального процесу. Потрібно розрізняти моделі фінансування навчання студента і фінансування діяльності університету. На жаль, більшість спеціалістів їх не розрізняє, що й призводить до плутанини понять, категорій, а в підсумку має суттєвий вплив на якість підготовки студентів. Така плутанина є природним наслідком сприйняття радянської освітньої системи як єдино можливої. Будь-які дискусії про інтеграцію нашої освітньої системи в європейську модель, навіть через підписання Болонської угоди, навіть через введення кредитно-модульної системи, нічого не змінять. Сутність, контент нашої освіти, і, як наслідок, його якість не зміняться. При нострифікації конкретних дипломів конкретних спеціалістів будуть серйозні проблеми. Коли кількість таких «надзвичайних подій» досягне значної цифри, ми знову із стану ейфорії перейдемо до стану пошуку винних. Ця проблема тісно пов’язана із системою управління якістю підготовки студентів. Необхідні серйозні системні рішення. Вони знаходяться насамперед у площині зміни структури бюджету університету, де основними складовими повинні стати не тільки надходження від навчання, але й кошти від наукових фундаментальних та прикладних досліджень, а також від грантів і донорів. Побудова такої моделі з’єднає воєдино непов’язані сьогодні процеси навчання, наукових досліджень та потреб суспільства.

Повинна змінитися ідеологія функціонування вузу. Що ж стосується безпосередньо багатоканальної системи фінансування підготовки студентів, чинної в Україні, її необхідно негайно змінювати. Народжена під час будівництва незалежної України, у той час, коли проблема якості навчання була розчинена в проблемі простого виживання вузу, існуюча і донині спотворена система продажу дипломів нівелює не тільки базові цінності країни, але й руйнує її економічний потенціал. Не віриться, що в одній академічній групі можуть учитися діти за державний рахунок, за власний (або за рахунок батьків), за рахунок кредитів державного бюджету. Різні правила зумовлюють різні підходи і в підсумку дають різні результати. Більшої деталізації тут не потрібно. Штатні викладачі вузів відразу зрозуміють, про які проблеми йдеться. Передусім про різне ставлення і неоднакові вимоги до студентів різних форм навчання.

На наш погляд, найкращим вибором можуть бути дві полярні моделі. Наприклад, американська модель, де навчання повністю платне. Однак рішення університету про вступ конкретної людини дає їй право на отримання пільгового кредиту в банку, повернення якого здійснюється лише після закінчення навчання. Вартість навчання, порівняно з Україною, величезна. Такий підхід стимулює конкретного студента отримати освіту, а не просто диплом. Причому освіту якісну, що гарантує успішну й ефективну професійну діяльність. Бюджети, включаючи федеральний, за спеціально підготовленими проектами здійснюють інвестування університетів. Участь у таких інвестиціях беруть і донори, які, відгукуючись на відкритість діяльності вузу і не бажаючи перенавчати запрошених спеціалістів, з великим бажанням допомагають університетам фінансово. При цьому дотримується жорсткий контроль за цільовим використанням інвестиційних коштів.

Ще одним серйозним напрямом діяльності як вузу, так і викладачів і студентів є пошук грантів на здійснення конкретної освітньої чи наукової діяльності, що суттєво впливає на якість освітніх і наукових аспектів діяльності університету. Таким чином, реальний бюджет звичайного американського вузу має три основні складові, які і забезпечують його функціонування.

Європейська модель передбачає відсутність сплати за навчання для всіх студентів, включаючи іноземців. Забезпечується однаковий доступ до якісного навчання, будується освітня піраміда з максимально великим діаметром підвалин. Держава свідомо бере на себе тягар інвестицій для майбутнього. Але в основному цих коштів університету вистачає тільки на зарплату (причому у Франції міністерство освіти безпосередньо сплачує контракти викладачам). Решта функціонування вузу забезпечується джерелами, аналогічними американському варіанту.

Гадаємо, що модель, яку нині реалізує МОН, пов’язана з різким збільшенням заробітної плати, змусить українські університети негайно перейти до трьох джерел формування своїх бюджетів, причому збалансованими за їх обсягами.

Великі зарплати професури на фоні неможливості різкої зміни вартості навчання — кращий, але тяжкий шлях трансформації функціонування вузів України. Наявність і баланс трьох складових бюджету вузу істотно покращить якість підготовки студентів, оскільки змусить викладачів у ході пошуку додаткових джерел фінансування займатися реально затребуваними певним сектором економіки фундаментальними та прикладними розробками, а також залучати до цієї діяльності студентів. Вузам доведеться постійно коригувати зміст навчальних курсів, наближаючи їх до останніх досягнень науки і нових технологій. Невигідно стане створювати псевдонаукові лабораторії для звітів, проводити псевдонаукові конференції. Існуюча практика друку дипломів не тільки принижує гідність університетів та позначає фінансові інтереси об’єктів, але й, головне, нівелює публічний рейтинг вузів.

Побудована модель, на наш погляд, репрезентує можливий шлях переходу, можливі трансформації, які необхідно здійснити освітній системі нашої країни. Звичайно ж, усе вищезазначене неможливо реалізувати без зміни самої моделі організації навчального процесу в університетах.

Очевидно, сучасна модель організації навчального процесу практично всіх вищих навчальних закладів України, крім Києво-Могилянської академії та ще кількох провідних вузів, на жаль, є простим продовженням шкільної, а точніше, школярської системи навчання. Повна відсутність можливості конструювати свою освітню траєкторію починається зі вступом до навчального закладу. Деканат з перших днів регламентує жорсткий розклад без альтернатив. Замість професіонала, здатного генерувати нові знання та технології, організувати виробництво і відкриття нових робочих місць, платити податки, ми формуємо особистість у дусі кращих радянських традицій. Без розуміння того, що краща громадянська позиція — професіоналізм та сплата податків, ми ніколи не побудуємо системи якості підготовки студентів. Дійсно, приблизно 45 кредитів у сучасних міністерських навчальних планах віддано філософії, культорології, фізичній культурі тощо, речам, дисциплінам, що жодним чином не сприяють формуванню майбутньої еліти країни. Але ж не страждають американські студенти від відсутності фізкультури в їх навчальних планах. Адміністрація вузів забезпечує їх спортивними комплексами для власного фізичного розвитку. Вибір — іти туди чи ні — справа кожного. Вибір — інструмент створення індивідуальності. Не повинен міністр прописувати 13 кредитів для обов’язкового відвідування фізкультури. Наприклад, Києво-Могилянська академія знайшла вихід, віддавши всі кредити на псевдопотрібні дисципліни для вивчення іноземних мов. Це вкрай важлива компетенція майбутнього фахівця.

Не менш важливим аспектом, що впливає на якість підготовки студентів, є аудиторне навантаження викладачів. Гадаємо, кожен штатний професор знає, що неможливо забезпечити якість при навантаженні 800—1200 годин. Однак на це заплющують очі.

Таким чином, без кардинальних змін в організації навчального процесу ми не покращимо систему якості. Негайно потрібен серйозний, капітальний ремонт усієї будівлі системи освіти України і перехід до сучасних моделей, що забезпечують наявність адекватної системи управління якістю підготовки майбутнього нашої країни.