Болонський процес для фермерів

Ректора Національного університету біоресурсів і природокористування України, академіка НАНУ й УААН професора Дмитра МЕЛЬНИЧУКА немає потреби особливо відрекомендовувати читачам. Перші кроки в науку Дмитро Олексійович зробив в Інституті біохімії ім. А.Палладіна Національної Академії наук України під керівництвом академіка Максима Гулого. У докторській дисертації молодий учений досліджував роль вуглекислоти в обміні речовин у тварин. Ректорство його випало на непростий час. Це і застій останніх років радянської влади, і сповнені матеріальних злигоднів перші роки становлення незалежності, і перипетії Болонського процесу...

— Для нас Болонський процес розпочався, — розповів Дмитро Мельничук, — щойно впала «залізна завіса». Ми відразу ж стали наводити контакти з університетами провідних країн світу. При цьому обрали тактику — безпосередньо виходити на ректорів закордонних університетів. Потім почали шукати фінансову підтримку нашому закладу через міжнародні і громадські організації, діаспору...

Уже в 90-х роках поставили мету — зробити все можливе, щоб наша система освіти була офіційно визнана провідними університетами Заходу. Не все виходило. Так, у Європі ми спочатку не знайшли підтримки. Франція, Німеччина нас ігнорували, орієнтуючись на Росію...

Тоді ми звернулися до США. Там підтримку нам надали буквально з першого дня. Без особливої тяганини низка американських університетів уклала з нами договори, і невдовзі було складено близько шести спільних проектів. Університет штату Айова взявся допомогти перебудувати навчальну систему. А в 1996 році цей університет підписав із нами меморандум про взаємне визнання систем освіти. 1998-го такий самий меморандум підписали з Університетом Луїзіани.

Тим часом ситуація почала змінюватися і в Європі. До середини 90-х років у Німеччині вже повірили в те, що Україна відбулася. У нас швидко зав’язалися чудові стосунки з німецькими професорами та вченими. І тут з’ясувалося, що за ці кілька років ми встигли далеко піти вперед. У дечому навіть далі за європейців. Адже коли ми говоримо «Болонський процес», — по суті це означає, що ми, як і вся континентальна Європа, адаптуємося до системи, яка довела високу ефективність у США, Англії, Голландії, Японії...

Приблизно у 2000 році ми підписали меморандум про взаємовизнання освіти з Берлінським університетом, а трохи згодом — із Гентським (Бельгія) та з Університетом прикладних наук Вайнштефан (Баварія). В офіційних документах відзначено переваги для студентів. Так, якщо український студент хоча б один семестр практикувався в цьому баварському університеті і склав там заліки — або, навпаки, німецький студент практикувався в Національному аграрному університеті України, то вони мають право на два дипломи: наш і їхній.

Тепер наші студенти можуть через Інтернет знайти професора у США і вступити до нього в аспірантуру, як і випускники американського університету. Тобто їм не потрібно перескладати якісь дисципліни, доводити, що вони мають достатній для цього університету рівень підготовки. Це означає, що принизливий елемент дискримінації українського диплома зникає. Крім того, такі договори відкривають нашим випускникам можливості працювати у США. Якщо ваш диплом визнав американський університет, цього достатньо, щоб і європейські роботодавці ставилися до вас відповідно.

Нам інколи докоряють за те, що близько 300 наших юнаків та дівчат залишилися після навчання за кордоном. Мовляв, я готую кадри для закордону. Але люди, котрі залишилися там, здебільшого не порвали зв’язків із університетом. І в нас завдяки цьому утворилися точки, куди ми посилаємо молодь на навчання. Тому, якщо хтось тепер там залишається, ми не вважаємо це трагедією. Навпаки — буде ще одна точка сприяння нашим планам.

До речі, дехто з людей, котрі виїхали в попередні роки, просяться назад. Це, як правило, цінні працівники — зі знанням мови, країни, закордонними зв’язками. А в деяких випадках ми навіть самі запрошуємо повернутися і пропонуємо хороші умови: бери факультет, кафедру і розкручуй справу. Хто б там що не казав, я й далі підтримую цю тактику. Вона принципово важлива для столичного вузу, оскільки ми зобов’язані думати не тільки про нагальні проблеми країни. При цьому ми не поводимося як собака на сіні — весь свій досвід розмістили в Інтернеті, він доступний для всіх.

Дуже популярні поїздки наших студентів до фермерів у Німеччину, Данію, Голландію, Великобританію та інші країни. Там вони живуть у родинах і з червня по жовтень працюють, а заодно проходять практичне навчання. Зрозуміло, наші студенти їдуть насамперед щоб заробити. Це серйозна підмога — у нас, як правило, навчаються діти далеко не з багатих сімей...

Насамкінець хочу сказати, що зі 108 аграрних вузів, які функціонували в радянські часи, Національний аграрний університет першим домігся визнання у світі. Першим бути, як і скрізь, у цій справі важливо!