БЕЗРОБІТТЯ ЗАГРОЖУЄ НЕКВАЛІФІКОВАНИМ ЮРИСТАМ

Ми будуватимемо правову державу. Так сказано було ще перед проголошенням держави Україна, і в сказане вірили і автори гасла, і всі решта також. Навряд чи хто сподівався, що шлях до побудови саме такої держави буде настільки крутим і вибоїстим. І ще менше, либонь, замислювалися над іншими речами, без яких правова держава просто неможлива, — скажімо, реакцією суспільства на правове свавілля у ньому, рівнем правової культури населення тощо. Не переймалися й необхідним для цивілізованих країн — як якісним, так і кількісним — рівнем юридичної освіти. Всі ці питання доводиться нині вирішувати буквально «на марші», не уникаючи неминучих непорозумінь і помилок. Саме над цим розмірковує у розмові з нашим кореспондентом декан юридичного факультету Київського національного університету ім. Т.Шевченка, доктор юридичних наук, професор, академік Академії правових наук, заслужений юрист України Володимир АНДРЕЙЦЕВ.

— Чим більше літ державі Україна, тим більше загострюється дискусія про те, якою має бути вітчизняна правова освіта. Хтось вважає, що слід негайно відкинути геть усі основоположні принципи радянської системи підготовки юристів. Хтось переконаний: радянська спадщина ще довго залишатиметься надійною основою для підготовки українських правників. Як ви вважаєте, чи потребує докорінних змін правова освіта в українських вузах? Чи відбуваються ці зміни, і якщо так, то наскільки відповідають вони вимогам незалежної демократичної держави?

— Освіта — зріз культури нації, суспільства. Радянська вища школа мала досить високий рейтинг у світі, але водночас вважалося, що вона готує фахівців, надто відірваних від практичних потреб повсякденного суспільного життя. Юридична освіта не була винятком. Щоправда, вона реалізовувалась у досить обмежених рамках. В Україні, скажімо, фахівців-юристів готували тільки юридичний інститут у Харкові та факультети університетів у Києві, Львові, Одесі й згодом ще економічно-юридичний факультет у Донецьку. Їхні випускники розподілялися на роботу в правоохоронні органи, юрисконсультами в господарські структури. І цього вистачало.

Сьогодні змінились економічні, політичні умови та правова обстановка. Вже ніхто нікому не спускає планів, хоч у державних вузах і досі існує державне замовлення. Але, як колись модно було говорити, рудименти минулого даються взнаки. І далі домінує практика підготовки «універсалів» — на те, мовляв, й університети та академії, щоб давати академічні знання. Тому, як і раніше, в окремих юридичних вузах превалює спеціалізація над прокурорсько-слідчою, судовою, меншою мірою — правозахисною діяльністю. Але життя змінилось, і воно вимагає наблизити рівень освіти до загальносуспільних і державних потреб і до потреб конкретної людини. Сьогодні споживачами юридичної інформації виступають дуже багато фізичних і юридичних осіб, міжнародних організацій, спільних підприємств і т.д. Тож має бути певна модель, алгоритм підготовки не фахівця взагалі, а — для диференційованих сфер застосування юридичних знань.

Ми дуже серйозно думаємо над цим і реалізовуємо свої висновки таким чином. Три з половиною роки даємо універсальні знання, тобто, як заведено в усьому світі, базову освіту. Це — нормативні курси, в яких якомога ширше й об’ємніше враховуємо те законодавство і право, яке склалося до цього часу. Причому не лише сучасне, а й історичну правову спадщину. Бо хіба можна досконало збагнути сьогоднішню систему права, якщо не бачити її в розвитку, в динаміці?

Право — не каральний меч. Це насамперед добро, правда, справедливість, порядок. В основі цього порядку — висока культура і духовність нації. Тому юрист мусить бути високодуховною, освіченою, інтелігентною людиною. Тож ми й намагаємося максимально впливати на виховання саме такого фахівця, даючи нашим студентам ґрунтовну освіту, збагачуючи типову навчальну програму таким набором дисциплін, які вкупі з обов’язковими ширше й різнобічніше формують світоглядні, правничі й загальнолюдські особливості нашого випускника. І це не просто набір дисциплін, а скрупульозно вивірений, виважений, прорахований до години процес оволодіння теоретичним базисом, поєднаний із практикою правничої роботи.

— А далі, мабуть, спеціалізація?

— Раніше наші студенти спеціалізувались, як правило, за такими напрямами: суд, прокуратура, адвокатура, слідча робота, господарське право. Тепер, окрім цього, у нас є конституційне і фінансове, цивільне та трудове, земельне й екологічне, оновлене господарське, нотаріальне право. І навіть енциклопедія права, чого нема ніде, крім нашого факультету, хоча в ХІХ столітті ця дисципліна викладалася в усіх вузах, які готували юристів, а у нас свого часу була навіть кафедра енциклопедії права. Ми модернізували цей напрям освіти і готуємо фахівців, які, власне, займаються питаннями, пов’язаними з виникненням ідей, підготовкою, прийняттям закону, його життям, змінами, доповненнями. Такі фахівці можуть знайти собі застосування в парламенті, Конституційному суді, органах виконавчої влади, які готують управлінські рішення, — адже вони володіють технікою законотворення.

— Володимире Івановичу, а загалом ці нововведення характерні лише для юрфаку столичного університету чи й для системи правничої підготовки у всій вищій школі України?

— Наскільки мені відомо, багато навчальних закладів, які готують юристів, досі перебувають у прокрустовому ложі типових навчальних програм майже двадцятирічної давності. Київський університет — національний вуз, тому має досить широкі повноваження (право на експеримент у тому числі). Ми розробляємо нові навчальні плани, а затверджує їх не міністерство, а ректор. Адже для втілення і найкращих планів потрібна відповідна база. На наш погляд, щоб якісно підготувати магістрів за такими диференційованими напрямами знань, необхідно п’ять з половиною років навчання. Стільки часу наші студенти вчитимуться вже з нинішнього навчального року, і ми побачимо, наскільки правильно все спрогнозовано і сплановано. Адже такі солідні зміни в навчальній програмі не відбуваються враз.

Будь-якому закладу, навіть класичному правничому вузу, далеко не завжди під силу підготувати таких фахівців. Уявіть, яким потужним має бути професорсько-викладацький склад, якщо лише для підготовки кожної спеціалізації для магістрів нам довелося розробити по 11 спецкурсів — усього 88 спецкурсів. Ми впоралися з цим завданням практично за чотири роки тільки завдяки максимально повному використанню науково-творчого потенціалу викладачів факультету. До речі, якщо кілька років тому в нас було 90 штатних і понад 60 сумісників, то за цей час університет дуже багато зробив для закріплення кращих педагогів, і тепер їх у штаті 120 (у тому числі понад 20 докторів наук і майже 60 кандидатів), ще десять працюють за сумісництвом. Безперечно, такі пропорції дали можливість досить ритмічно, логічно і послідовно проводити навчальний процес.

— Мабуть, жоден інший вуз України не зможе суперничати з вашим факультетом за якістю викладацького корпусу. Але ж кількість закладів, які готують правників у нашій країні, кажуть, уже перевалила за двісті. І в усіх хтось вчиться, хтось навчає. Хто і як? Чи є типові методичні і фахові вимоги до таких вузів? Чи існує в країні система підготовки і підвищення кваліфікації викладачів правничих вузів? А може, і немає потреби в державному контролі за діяльністю цих навчальних закладів, регулюванням кількості спеціалістів, якістю їхньої підготовки? Зрештою, можливо, саме конкуренція приватних навчальних закладів та державних вузів і змушує представників «класичної» освіти прогресувати й удосконалюватись?

— Давно час перейти від розмов про те, бути чи не бути комерційній освіті у сфері підготовки юристів, навколо яких в основному й точаться дискусії, до конкретних проблем підготовки у тому чи тому закладі. Комерційній освіті, звичайно, бути. Інша річ, якої вона сьогодні якості. Але й це можна оцінити, лише простеживши весь процес підготовки молодого спеціаліста — від навчальної програми до рівня викладання конкретних предметів. Я брав участь у перевірках багатьох закладів і можу узагальнити свої враження. Гадаю, крім загальної концепції юридичної освіти, держава — в особі чи то Міністерства освіти і науки, чи асоціації правничих шкіл, — мала б якимсь чином типізувати навчальні програми й оприлюднити їх. Вони потрібні, вони дисциплінують, наводять лад у здобутті освіти. Адже програма проходить методичну комісію, обговорюється, затверджується, легалізується. І якщо передбачено в ній виділити 200 годин на певний предмет, то їх і має бути саме 200, а не 100.

Нині ж у цій царині панує абсолютний суб’єктивізм. Навчальні програми чи то копіюються, чи то «викрадаються» в державних вузів — принаймні «партизанськими» методами опиняються в новостворених навчальних закладах, порушуючи право інтелектуальної власності їх справжніх авторів. Та це ще півбіди. Основне — чим вони наповнюються, освітою якої якості. Поки що, як правило, нові заклади не продукують науково-педагогічного потенціалу власними зусиллями, вони просто використовують можливості науково-педагогічних працівників державних закладів. Запрошують або сумісників, або викладачів з науковими ступенями досить похилого віку (звісно, якщо вони ще володіють науковою, творчою потенцією, то хай працюють на здоров’я), або ж використовують доморощені кадри без спеціальної освіти. Звичайно, заклади, які працюють на перспективу, — дбають про наукову школу, підготовку кадрів. Але є чимало й таких, що просто використовують вивіску престижної спеціальності, адже вища освіта нині — вельми прибутковий бізнес.

На мою думку, є дуже простий вихід із ситуації, що склалася. У законі про вищу освіту слід записати норму: всі нові вищі навчальні заклади мають право видавати (і видають) дипломи власного зразка. І все. Хай досягають рівня Гарварда — тоді й почнеться справжня конкуренція у сфері правничої освіти. Нині ж, коли видається диплом державного зразка, правдами і неправдами отримують ліцензії, прагнуть акредитуватися за якомога вищим рівнем, заманюють студентів нереальними обіцянками — за два роки, мовляв, зробимо з вас магістрів. А ті новоспечені магістри, розібравшись, що й до чого, приходять до нас — із дипломом на руках — по знання. Так не повинно бути. У тих-таки США, приміром, цими питаннями взагалі займаються громадські організації — правничі асоціації.

— А в нас кажуть, що такі асоціації мають багато прав, а відповідальності — жодної.

— Гадаю, у цій сфері слід було б поекспериментувати. Якби ж ті асоціації правничих шкіл, про які я вже згадував, були залучені як експерти і знали, що відповідають тільки перед власною совістю і Богом, — впевнений, вони б нікого не скривдили, але й не дозволили б подати некондиційні, так би мовити, документи. Це можна було б випробувати — навіть під егідою ДАКу. Крім того у нас є фахові ради — мені здається, життя довело їхню спроможність. Звісно, є вади, які слід виправляти. Але шукати вихід треба обов’язково.

— Останнім часом точиться багато розмов про необхідність державних освітніх стандартів фаху. Однак зовсім не чутно, чи хоч щось робиться для їх створення. Ви можете сказати, чи потрібні вони насправді, хто найбільше в них зацікавлений, хто повинен цим займатися ?

— Певна річ, такі стандарти потрібні — щоб держава могла запитати, хто готується і як. Загальнодержавні масштаби цих стандартів потребують дуже копіткої праці. Якщо програма дає загальну лінію освіти, то стандарти мають конкретизувати, встановлювати чітко виписані вимоги, спрямовані на підготовку конкретного фахівця: що він повинен знати, вміти, робити. Вони мають екстраполюватися на відповідний освітньо-кваліфікаційний рівень, тобто бакалавра, спеціаліста, магістра права. На мій погляд, їх повинні створювати як вчені-теоретики, так і практики і готувати так, як готуються законопроекти. Тобто координатор — Міністерство освіти й науки — створює робочі групи, залучаючи фахівців з усіх без винятку зацікавлених сфер і структур. Стандарти освіти мусять бути прості для застосування, мати не тільки якісні, а й кількісні характеристики. Бо там, де будуть лише якісні виміри, знову не уникнути суб’єктивізму — не випадково ж кажуть: «Де два юристи — там три думки». Певний досвід підготовки таких стандартів уже є в Росії. Та й у нас щось є — однак тільки на стадії проектів, розмов... Я, наприклад, займаюся організацією юридичної освіти — але навіть я маю дуже обмежену інформацію з цих питань. Хоча, здавалося б, маючи такий колектив, як наш, таку могутню потенцію вчених інших провідних вузів — ми ж знаємо, хто чого вартий у нашій професійній сфері, — і не залучати, не використовувати для державно необхідної справи? Це, щонайменше, дивно.

— Отже, залишається сподіватися тільки на практичні результати — тобто на професійну діяльність випускників юрфаку, під час якої виявляються і переваги, і вади освітньої підготовки. Але ж, наскільки мені відомо, навіть у стабільні радянські часи контакти випускників з «альма-матер» були спорадичними, і якщо хто й аналізував їхню роботу, то не факультет. Нині ж, коли розподілу як такого немає, цього, мабуть, взагалі практично неможливо простежити?

— Це справді важко зробити, але коли є потреба і зацікавленість, то немає нічого неможливого. По-перше, процес працевлаштування ми, з ініціативи студентів, спробували наблизити до рідних вузівських стін: кілька років тому започаткували на факультеті дні правничої кар’єри. Запрошуємо на них працедавців і випускників нашого та деяких інших вузів. Їхній діалог досить часто закінчується працевлаштуванням у цивілізованій формі. А для того, щоб бути в курсі подальшої долі наших вихованців, мати можливість з’ясувати ефективність нашої освіти в реальній практиці, хочемо налагодити постійні контакти з установами, в яких вони працюють. Для цього створюємо асоціацію випускників юрфаку. Її робота дасть можливість коригувати нашу навчальну діяльність, процес підготовки фахівців. Адже практика — найкраща площина для реалізації будь-якої теоретичної конструкції.

— Нині вже очевидно, що підготовка фахівців у царині права має бути, якщо можна так висловитися, більш гуманістичною. Тобто вони повинні вчитися захищати права особи, а не застосовувати право для ущемлення цих прав. Чи відчуваєте ви сповідування цього принципу в суспільстві? І чи можна поєднати новий підхід до правничої освіти в національній вищій школі з підвищенням рівня правової культури всього населення країни?

— Однозначної відповіді на це запитання немає. Останнім часом справді зросла обізнаність людей у правовій сфері. Багато говориться про суб’єктивні права, потребу їх захищати. Але знання ще не свідчать про такий самий рівень реалізації права, себто його застосування. Щоб досягти певного результату, треба зробити бездоганним законодавство і безумовним — його дотримання всіма без винятку членами суспільства. А що при цьому слід підвищувати рівень правової освіти суспільства — то само собою. Ми намагаємося зробити гнучкішою нашу систему підготовки. Не випадково на факультеті запроваджено підготовку магістрів права на базі вищої неюридичної освіти. Її можна здобути на договірних засадах як на стаціонарі, так і заочно. І охочих чимало — час вимагає правничих знань не лише від професійних юристів.

— На світанку незалежності Україна, доти наче планово забезпечувана юристами, несподівано відчула гостру їх нестачу. Цю прогалину кинулися заповнювати десятки навчальних закладів, і вже сьогодні, всього через десять років, можна чути розмови про перевиробництво юристів у країні. Як ви вважаєте, Володимире Івановичу, чи справді рік у рік юристам дедалі більше загрожуватиме безробіття?

— Безробіття загрожує некваліфікованим юристам. І цим сказано все.