Академічні обміни — інвестиції, що гарантовано приносять прибутки

Українські студенти навчаються в найкращих університетах світу. В цьому їм допомагають власні знання, ініціатива, батьки, друзі, колеги, але не держава Україна.

До найкращих університетів України їдуть на навчання студенти з усього світу. В пригоді їм стають знання, ініціатива, батьки тощо. Держава Україна знову залишається в стороні.

Водночас усі розвинені дер­жави світу багато роблять для того, щоб навчати своїх молодих громадян за кордоном, запрошувати до себе іноземних студентів і дослідників, оплачувати роботу вчителів своєї мови у закордонних університетах та провадити іншу діяльність у галузі академічних обмінів. Звісно, справа ця витратна і потребує великих зусиль. Але в результаті ці країни здобувають надійних прихильників серед студентів, які навчалися у їхніх ВНЗ, поширюють свою мову і культуру через викладачів, котрі викладають у закордонних університетах. А фінансуючи навчання своїх студентів за кордоном, держави отримують висококваліфікованих фахівців і дослідників.

Отже, інвестиції в академічний обмін гарантовано приносять прибутки. Це не дасть швидкої вигоди, але у середньостроковій і передусім довгостроковій перспективі добре відомий в економічних колах показник RoI (Return of Investment) виглядатиме дуже й дуже пристойно.

Розпочинати таку роботу слід негайно. Звісно, це не можуть бути глобальні проекти на кшталт тих, які реалізують, наприклад, Німеччина, США, Франція чи Швейцарія. Натомість ми можемо запросити навчатися до України (при­наймні на один семестр) студентів із сусідніх країн і профінансувати їхні скромні студентські витрати. Також Україна в змозі оплатити односеместрове перебування своїх студентів в університетах країн близького зарубіжжя. Середньострокові відрядження викладачів української мови до кафедр україністики або славістики університетів Польщі, Росії чи, наприклад, Румунії також не можуть коштувати дуже дорого. Звичайно, як студенти, так і викладачі мають брати участь в академічному обміні за власним бажанням. Про примусове залучення «боярських» дітей у стилі Петра І не може бути й мови.

Користь від такого регіонального проекту буде надзвичайно великою. Нашу культуру поважатимуть, нашу мову знатимуть, а нас і нашу країну розумітимуть. Окрім того, академічні та особисті контакти, які налагодять між собою молоді люди, зберігатимуться і підтримуватимуться протягом усього їхнього життя. Це, в свою чергу, слугуватиме запорукою того, що конфлікти, які потенційно можуть виникнути серед недалекоглядних політиків, не перейдуть на рівень національний. Також велику користь від такого обміну матимуть українські університети. Інформацію про них поширюватимуть студенти, які їх відвідали. Цілком можливо, що один іноземний студент, котрий побував в Україні її ж коштом, буде саме тим «агентом», який залучить до такого університету двох-трьох своїх співвітчизників, котрі навчатимуться власним коштом. Тут доцільно звернути увагу на ще один економічний феномен, а саме на «ефект мультиплікатора».

Зрозуміло, що наразі в України на такі проекти бракує коштів. Та ці проекти є стратегічними. Не менш стратегічними, ніж побудова якісних автошляхів, газопроводів та нафтових терміналів. Не гріх залучати кошти на них із прибутків від приватизації, надходжень від розміщення державних облігацій тощо. Кращого часу, ніж зараз, коли економіка країни відроджується, просто не буде. До речі, Німеччина почала реалізовувати свої програми академічних обмінів 1925 року — не в найкращий для німецької економіки час.

Така програма має бути сталою та орієнтованою у майбутнє. Вона не повинна залежати від певних політичних сил чи осіб. Відбір українських та закордонних учасників програми має бути чесним, об’єктивним та відстороненим. «Відстороненим» означає те, що зацікавлені особи мають бути усунуті від такого відбору на відстань від Землі до Місяця. В ідеалі організація, що займатиметься такою діяльністю, повинна діяти як налагоджена бізнес-структура, в якій інвестор (держава) може змінювати (періодично та в надзвичайних випадках) менеджмент, але не торкається операційної діяльності. Ще краще, щоб таких інвесторів було кілька, і разом вони могли утворити систему стримувань і противаг. Відповідними інвесторами можуть бути держава Україна, її окремі органи та установи — МЗС, МОН, а також великі українські корпорації тощо.

Розпочавши таку діяльність, Україна досить швидко побачить вигоди від неї. Безпосередньо їх відчують громадяни України, зокрема студенти та українські заклади вищої освіти; опосередковано — українські підприємства та організації, що згодом працевлаштовуватимуть кваліфікованих випускників, які побачили світ, мають досвід спілкування з представниками інших народів і культур, налагодили широкі зв’язки й контакти за кордоном. Зрозуміють ці вигоди й українські державні установи та міністерства. Через п’ять-десять років, коли іноземні студенти, котрі навчалися в Україні, здобудуть високі посади в урядах, установах і підприємствах своїх країн, суто практичні вигоди перетворяться на стратегічні переваги для всього українського народу та нашої держави.