Обтяжлива спадщина: підприємства без підприємців

Вітчизняні економісти часто люблять поговорити про недостатні інвестиції та основний капітал. Мовляв, машин, будівель, інфраструктури нам дісталося багато, тому й жити ми мали б заможно. Звичайно, якби не заважали (олігархи, ліберали, Росія, Захід тощо - залежно від ідеологічних уподобань). Та чи був капітал? І якщо так, то чи все багатство справді вкрали, розтринькали, чи ми просто виявилися поганими спадкоємцями і не зуміли ним розпорядитися? Уже років п’ятнадцять це питання, на жаль, із завидною сталістю порушується знову і знову. Може, час підвести риску?

Так, капітал був і багато в чому залишився. Звичайно, значно застарів морально і фізично. Втім, менша продуктивність усе ж таки не означає «нульова»: і на старому обладнанні можна випускати цілком конкурентоспроможну продукцію - нехай не найсучаснішу, зате дешеву. Звісно, частина його була суто специфічною, створеною під гонитву озброєнь. Навряд чи можна на ракетному заводі робити щось інше, а власне балістичні ракети в такій кількості нікому вже не потрібні. Але дуже багато чого можна переобладнати в мирних цілях, тим більше що на це навіть давали чималі гроші. Чому ж ця спадщина нас не ощасливила?

Будь-який ресурс цінний у комбінації. Машина не може працювати без сировини і персоналу, що має певні знання - фізичний капітал мертвий без праці і людського капіталу. Це три фактори виробництва, які зазвичай беруться до уваги. Однак повноцінне підприємство потребує ще одного фактора: підприємництва. Адже підприємство хтось мав започаткувати, вдихнути в нього «душу» у вигляді специфічної корпоративної культури. І ризикнути своїми грішми, і запропонувати бізнес-ідею, від якості якої, в остаточному підсумку, і залежить успіх або провал справи. Кожен, хто придумав хоча б вдало поставити кіоск, робить малюсіньку інновацію, яка трішки поліпшує життя кільком сотням або тисячам людей щодня, а йому приносить прибуток. І з таких от дрібниць складається зручність життя, якої так бракувало в тому ж таки СРСР.

Цю роль підприємця як інноватора та об’єднувача ресурсів першим яскраво описав австрійський економіст Йожеф Шумпетер (який, до речі, тривалий час викладав у Чернівцях). Без підприємницького таланту решта ресурсів і талантів не будуть ефективно працювати на благо людей, тому його треба розглядати як такий самий ресурс нації, як здоров’я або освіта, тільки обмежений. Тому що талант - особиста якість людини: далеко не всім дано бути справжніми підприємцями.

На жаль, більшість економічних теорій залишають цей ресурс за дужками, оскільки в розвиненій ринковій економіці звичайна річ, що капітал невіддільний від його власника. Більш того, так само, як складніша машина потребує більш кваліфікованого обслуговування, більш талановитий підприємець здатен залучити, нагромадити і примножити більше капіталу. Як показав свого часу нобелівський лауреат Роберт Лукас, найкраще, коли розмір фірми строго відповідає таланту власника. Або (що те саме) призначеного ним менеджера - адже, щоб вибрати хорошого керуючого, теж потрібен талант!

Звичайно, жодна комісія не може оптимально розподілити капітал залежно від підприємницьких здібностей хоча б тому, що їх не можна виміряти. Зате це успішно роблять ринкові механізми конкурентного відбору (особливо якщо вони посилені ринком капіталів). А от при плановій економіці все було навпаки. Основний капітал часто компенсував брак здібностей керівника: поганий директор обґрунтовував свою нездатність виконати план нестачею інвестицій - і часто їх таки одержував. У результаті деякі дані вказують, що аж до 2000 року в промисловості України була обернена залежність: що гірший менеджмент, то більшим обсягом основних фондів він управляв. Інакше важко пояснити, як міг стати від’ємним статистичний зв’язок між капіталомісткістю і продуктивністю праці. Тим часом саме такий парадоксальний результат ми з колегами одержали за даними 1998 року (див. цей і багато інших цікавих результатів у статті «Інвестиції в Україні: ресурс для зростання чи жертвопринесення старим ідолам?», «ДТ» №4 від 2 лютого 2002 року).

Втім, яка корпоративна культура могла бути закладена в промисловість, що зросла на злочинах сталінської індустріалізації? Заводи були побудовані руками в’язнів-рабів, обладнання куплене на гроші, виручені від продажу відібраного у голодуючих селян зерна, а директорами поставлені неосвічені, зате ідейні комісари, що командували техспецами під постійною загрозою НКВС. На витрати не зважали і, більш того, пишалися тим, що при соціалізмі можна робити економічно безглузді речі. Ні про яку самостійність не могло бути й мови, вона жорстоко каралася. Тому не дивно, що віддача від інвестицій падала увесь час і стала нульовою у 80-х роках, а ці підприємства (саме підприємства як представники певної корпоративної культури, а не їхній фізичний і людський капітал!) виявилися зовсім не при справах після розпаду СРСР.

Ситуацію могли б змінити підприємці, вітчизняні або зарубіжні, якби вони мали можливість придбати ці заводи і вдихнути в них життя. Так сталося у країнах Центральної та Східної Європи, Балтії і навіть, почасти, у Росії. Саме тому, наприклад, нашими дорогами їздять «Шкоди», а також зроблені в Угорщині і Словаччині машини інших марок; на полицях магазинів повно польських і прибалтійських товарів, а люди в цих країнах живуть у кілька разів краще - хоча починали практично з одного невеселого місця.

На жаль, в Україні вся державна політика перших років незалежності була спрямована на збереження недоторканності директорів і фізичного капіталу. Людожерська корпоративна культура нашої побудованої на кістках промисловості не бажала здаватися - мертвонароджений зубами тримав живого. У результаті, якщо вірити державній статистиці, у 1992-1993 роках, коли гіперінфляція з’їла всі заощадження і доходи і більша частина народу в буквальному значенні слова голодувала, промисловість робила інвестиції такими самими темпами, як і в радянський час, тільки тепер уже з безумовно від’ємною віддачею. Саме величезні кредити «з повітря», видані підприємствам, які ніхто не започатковував, зірвали в штопор гіперінфляції фінансову систему. Нечисленні винятки, яким пощастило, - директор виявився підприємцем! - погоди, на жаль, не робили.

Ситуація почала виправлятися тільки з проведенням масової приватизації, яка у нас спізнилася мінімум роки на три (див. рис.). Уже у згаданому вище 1998-му приватизовані підприємства суттєво відрізнялися від державних у кращий бік («Без приватизації було б ще гірше...», «ДТ» №7 от 19 лютого 2000 року). Але й тоді абсолютна більшість керівників залишалася незмінною з радянських часів. І не дивно, адже держава дозволяла підприємствам працювати по бартеру, не платячи ні податків, ні рахунків за енергію і газ, а часто і зарплат, аби тільки уникнути «дезінвестування», а насправді витіснення «червоних директорів», настільки милих серцю тодішнього президента, справжніми підприємцями. Промисловість, породжена в гріху, як і раніше, не могла існувати інакше, як висмоктуючи кров з народу, тепер уже через бартер і взаємозаліки. Проте цій політиці поклала край криза. Після ліквідації бартеру і взаємозаліків «червоні директори» нарешті поступилися позиціями, і справи пішли вгору. Зокрема, з’явився-таки хоч і слабкий, але позитивний зв’язок між фізичним капіталом і продуктивністю, тобто більша частина його знайшла-таки господарів, хоча, можливо, і не найкращих. За даними McKinsey&Company, продуктивність праці в нашій економіці з 1998-го по 2007-й зросла приблизно на 80%. Значно збільшилися також інвестиції, тепер уже, будемо сподіватися, вкладені з розумом і талантом. Однак надолужувати згаяне доведеться ще довго.

Таким чином, СРСР виявився схожим на надто амбіційного авторитарного і скупого батька, який, тримаючи своїх дітей у чорному тілі, за рахунок цього зміг побудувати величезний, але безглуздий будинок. І коли його не стало, діти одержали чималу спадщину, але скористатися нею доладно не вдалося. Будинок постарів, частина його повалилася, і тільки в деяких кімнатах удалося налагодити нормальне життя. Адже він, хоча й великий і навіть капітальний, але несучасний, незатишний, і пристосувати його під щось путнє нелегко - потрібні талант і підприємницька жилка. А діти в результаті авторитарного виховання обтяжені численними комплексами і забобонами, несамостійні - звикли до патерналізму! - і невігласи в основних життєвих питаннях, виявилися малоздібними господарями. Хоча вони й одержали місцями непогану освіту, але про це наступного разу.