На порозі нової енергетичної ери

За останні 35-40 років, із часів першого нафтового ембарго, питання енергетичної безпеки міцно закріпилися на одному із ключових місць у світовій геополітиці. Безперервне зростання споживання нафти і газу в США та країнах Європи, напружена ситуація на Близькому Сході, розпад СРСР зумовлювали гострий, та все ж таки в рамках пристойності, конфлікт інтересів у боротьбі за енергоресурси. Однак останнє десятиліття, протягом якого до основних чинників нового світового порядку додалася глобальна війна з тероризмом у районі Перської затоки і небачене піднесення економічного розвитку в Азії, усунуло всі перешкоди перед маніфестацією неприкритого егоїзму основних виробників нафти і, особливо, газу.

Нинішній етап слугує яскравим підтвердженням того факту, що виключити основну - політичну - складову з рівнянь енергетичного балансу не вдалося. Період боротьби за родовища, маршрути і ринки значною мірою завершений. Це означає близьку трансформацію усталених основ енергетичної геополітики у щось нове або як мінімум у тотальне затишшя на цьому напрямі.

Проблема стабільних поставок енергоресурсів за розумними цінами настільки важлива, що на сучасному етапі нею впритул займається навіть НАТО. Практично жодна із зустрічей «вісімки» або «двадцятки» не обходиться без дискусій на цю тему. У Європі діє Енергетична хартія, Договір про Енергетичне співтовариство, функціонує Міжнародне енергетичне агентство і багато дослідних центрів світового класу, призначення яких - захищати інтереси виробників, транзитерів і споживачів енергоресурсів найбільш оптимальним з погляду суспільної користі способом.

Його величність ринок, хоч як смішно говорити про нього зараз, у самий розпал глобальної економічної кризи, мав би слугувати надійним механізмом боротьби з монополіями та авторитаризмом. На жаль, усі ці структури і напрацювання виявилися безпорадними перед простою, як гра «Спартака» часів Костянтина Бєскова, тактикою «Газпрому», який де з допомогою активного лобі, де через чорний піар, а де й прямим обміном дешевого газу на політичну лояльність домігся неможливого - колективного божевілля цілої групи європейських країн.

Тепер не зовсім зрозуміло, як в очі українцям дивитимуться члени Договору про Енергетичне співтовариство, які нібито не мають приймати однобічних рішень, не враховуючи думки та інтересів інших членів договору - учасників загального європейського енергетичного ринку, та, втім, зробили це.

На 7 грудня у славному місті Анапі анонсоване проведення урочистої церемонії святкування початку робіт із втілення проекту «Південний потік» під зворушливою назвою «Південний потік - зварюючи партнерство» (без жартів: тут процес зварювання розуміється в значенні з’єднання матеріалів). Справжнісінький ярмарок марнославства відбудеться за участі, як зазначено в запрошеннях, «високих представників з Росії, Болгарії, Хорватії, Туреччини, Сербії, Угорщини, Словенії, Італії, Франції, Німеччини і ЄС». Хто конкретно там «варитиметься», ще достоту не відомо. Але Росія, мабуть, буде представлена на найвищому рівні.

Нікому не потрібний і економічно провальний проект, єдиною метою якого є зміцнення монополії «Газпрому» на європейському ринку, буде укотре поданий як російсько-європейська ініціатива, покликана створити «новий газотранспортний коридор» і тим самим зміцнити енергетичну безпеку Європейського Союзу. Того самого ЄС, який перебуває в шоковому стані через кризу, виходу з якої поки що не видно; того самого ЄС, який так і не зміг ефективно здійснити єдину енергетичну політику, дозволяючи окремим своїм членам порушувати і «корпоративну» етику, і прямі директиви Євросоюзу, вступаючи в нові кабальні відносини з російським монополістом; того самого ЄС, який із запуском «Південного потоку» не поліпшить, а значно погіршить власну енергетичну безпеку, оскільки транзит цим маршрутом утричі дорожчий від українського, і на його трасі немає українських газових сховищ, які дають можливість збалансувати поставки у разі екстремальних ситуацій і в періоди пікових навантажень.

До цього можна додати вкрай складну екологію Чорного моря, небувалу, понад два кілометри, глибину закладання труб, відсутність нових джерел газу, а отже, необхідність перерозподілу газових потоків уже всередині ЄС, тому що газ надходитиме не через Україну, Словаччину, Угорщину і Польщу, а через Болгарію і Балкани.

Сюди ж, у Болгарію, має до 2018 року прийти й азербайджанський газ по Трансанатолійському газопроводу. Міжурядова угода за цим проектом між Туреччиною та Азербайджаном перебуває на заключній стадії ратифікації. Азербайджанська SOCAR, турецькі «TPAO» і Botas ведуть нині переговори з великою трійкою консорціуму «Шах Деніз-2», що складається з компаній British Petroleum, Statoil і Total, з приводу формування пулу компаній, які будуватимуть трубопровід.

Крім того, активізувався розгляд варіантів його продовження на території ЄС, включаючи Nabucco-West і Трансадріатичний газопровід на Грецію та Італію. Україна, як відомо, запропонувала консорціуму і свій, найбільш ефективний з погляду витрат і строків реалізації варіант - через реверс однієї з ниток трубопроводу Молдова-Румунія-Болгарія поставляти газ на територію України, у наші газові сховища, і в Європу.

Трансанатолійський проект нібито має повну і беззастережну підтримку ЄС і США. За ним - інтереси великих гравців енергоринку та регіональних політичних важковаговиків. Він має створити реальну альтернативу російському газу на Балканах і в Центральній Європі. Здоровий глузд свідчить на користь негайної його реалізації, але, на жаль, логіка - це, очевидно, не той інструмент, який допомагає приймати зважені рішення.

За останніми даними, консорціум «Шах Деніз-2» активно обговорює якраз найбільш невдалий варіант продовження Трансанатолійського маршруту - через Адріатичне море в Грецію, що перебуває в затяжній кризі, і в Італію, яка й так прекрасно диверсифікована, одержуючи газ мінімум із чотирьох джерел. Якщо таке рішення буде прийняте, це значно ускладнить пошуки фінансових ресурсів на будівництво азербайджансько-турецької «труби», а запуск на той час «Південного потоку», як це обіцяє зробити «Газпром», погіршить і без того непросту ринкову ситуацію на Балканах.

Геополітика жива, коли є достатня кількість ступенів свободи, у рамках яких інтереси основних гравців можуть перетинатися. При цьому прагнення дотримати балансу між збігами таких інтересів і неминучими принциповими суперечностями є гарантією результативного діалогу.

Та про що можна говорити, якщо Німеччина вперто робить вигляд, що не помічає напівпорожньої труби вже запущеного з помпою і під фанфари «Північного потоку» (з двох ниток наполовину заповнена лише одна), і при цьому кадрами і грішми входить у «Південний потік»?

Логічне запитання: чи збирається взагалі європейська економіка бути конкурентоспроможною? При ціні газу в США близько 80-90 дол. за тисячу кубометрів (хороший урок скептикам сланцевого газу) порівняно з європейськими цінами в 350-500 дол. дедалі легше відповідати на запитання, в якій валюті треба зберігати банківські заощадження.

Логічним є також запитання про місце і роль України в усій цій суперечливій мозаїці, яка дедалі чіткіше складається в цілком зрозумілий геополітичний візерунок. Неможливо стриматися, щоб не посипати голову попелом: адже витоки нинішньої вкрай складної ситуації лежать у січні далекого 2006 року, коли зусиллями вітчизняних «енергетиків» того періоду було зруйновано збалансовані міждержавні домовленості з Росією, які і ціну, і транзит гарантували на тривалу перспективу. Кабальні угоди 2009 року тільки доповнили картину, загнавши Україну у глухий кут, з якого вона вже не перший рік намагається вийти.

На нинішньому етапі, безсумнівно, треба нарощувати власний видобуток, у тому числі розвивати видобуток сланцевого газу. Необхідно шукати будь-які шляхи диверсифікації джерел енергоносіїв, зокрема природного газу. Звісно, при цьому було б дуже важливо забезпечити завантаження газотранспортної системи, знайти можливості підвищення її комерційної привабливості з урахуванням наших унікальних газових сховищ.

У наших національних інтересах - активно сприяти реалізації проекту Трансанатолійського газопроводу, оскільки це, очевидно, єдина «труба», з якої Україна зможе реально одержувати неросійський газ. Але все це буде марним, якщо державною політикою не стануть енергозбереження та енергоефективність.

Туреччина однозначно підтримує нашу участь у проектах транспортування каспійського газу в Європу, зокрема, у Трансанатолійському газопроводі. Звичайно, у наших інтересах приєднання до цього проекту Туркменистану, підтверджені запаси газу якого виводять цю країну на лідируючі позиції не тільки в регіоні, але й у світі. Якщо Трансанатолійський газопровід розрахований на 16 млрд. кубометрів, то за участі Туркменистану його потужність може бути збільшена до 40-45 млрд. А це величезна різниця і в ціні транзиту, і у вартості кінцевого продукту. Щоправда, для цього необхідно ще багато попрацювати, зокрема, переконати Туркменистан відмовитися від принципу продажу газу на своєму кордоні, але, як відомо, вода камінь точить.

А поки що складається враження, що геополітика енергетики в Європі стає академічним предметом: уже принципово ясно, хто і що збирається робити. «Газпром» має намір утопити в Чорному морі 20 млрд. дол., і, мабуть, уже ніхто йому в цьому завадити не зможе; Туреччина з Азербайджаном будуть не поспішаючи будувати Трансанатолійський газопровід, причому темпи його будівництва залежать не від урядів цих двох країн, а від учасників консорціуму «Шах Деніз-2»; ЄС - намагатиметься знайти вихід із кризи, хоча тими заходами, якими він діяв дотепер, одержати позитивні результати буде проблематично.

Разом з тим із початку 2013 року на ринок Європи почне поставлятися скраплений газ із США, будуть введені в експлуатацію нові LNG-термінали у Франції, Польщі і Литві. Можливо, невдовзі до цього пулу країн приєднається й Україна.

У ЄС має вступити в дію Третій енергопакет, і Брюссель, можливо, з усією повнотою усвідомить необхідність колективної дисципліни серед своїх членів.

Україні, зважаючи на вищесказане, варто перестати піддаватися психологічному тиску ззовні. Слід шукати системне розв’язання «газової» проблеми, інакше періодичного загострення не уникнути. Здається, Ейнштейн сказав, що божевілля - це весь час повторювати той самий експеримент, сподіваючись на інший результат. «Білоруський варіант» газотранспортного консорціуму з Росією значно погіршить наші можливості для маневру. Інавгурація «Південного потоку» - ще не вихід труби з глибин Чорного моря на берег поблизу Варни, і ми ще маємо два-три роки для просування власних інтересів на газовому фронті. Це зовсім небагато, і важливо використати цей час з розумом. І ще хотілося б, щоб усі платили чесну ціну за газ не тільки зовні, а й усередині країни, як, приміром, це відбувається в Туреччині.