ЖИТТЯ ПІД ЗНАКОМ ТОТАЛЬНОЇ ДЕГРАДАЦІЇ

Песиміст:

— Усе, гірше вже не буде!

Оптиміст:

— Ні, буде! Ні, буде!

Щоб існувати успішно й довго, людство має використовувати лише ті ресурси, які можливо відновити, у жодному випадку не допускати їхніх безповоротних утрат. Цей принцип отримав назву «стійкого розвитку» і став наріжним каменем «Порядку денного на ХХI століття» — офіційного документа, прийнятого на конференції ООН з охорони довкілля й розвитку, що відбулася в червні 1992 р. у Ріо-де-Жанейро. Через п’ять років, на ХIX спеціальній сесії Генеральної Асамблеї ООН, присвяченій проблемі стійкого розвитку людства, було констатовано, що попри низку позитивних результатів, загальні тенденції в галузі стійкого розвитку гірші, аніж були п’ять років тому.

За період своєї «життєстверджуючої» діяльності людство вже втратило близько 45% земель, придатних для сільського господарства. Цей процес триває дедалі швидшими темпами — кожні двадцять років у Світовий океан змивається прошарок родючого грунту, еквівалентний всій орній землі США.

На сьогодні двом із половиною мільярдам чоловік бракує питної води.

Щороку вирубується 25 млн. гектарів лісу (це відповідає площі лісів трьох Україн). Отже, в атмосфері кисню стає дедалі менше, а вуглекислого газу дедалі більше. За прогнозами, до середини ХХI століття вміст вуглекислого газу в атмосфері збільшиться на 230 відсотків.

Якщо сумувати весь втрачений грунт, воду і рослинність, то виявиться, що Європа «з’їла» себе вже кілька разів.

За найоптимістичнішими прогнозами, при існуючих темпах експлуатації природи людству вистачить вільних ресурсів до 2050 року.

Зрозуміло, що в планетарному масштабі людство далеке від перспектив стійкого розвитку. А чи можна вижити в одній окремо взятій країні? Які в цьому плані перспективи України — країни з багатющими в минулому природними ресурсами?

Природні ресурси України, попри падіння виробництва і зменшення площі оброблюваної землі, деградують такими ж темпами, що й за часів розвиненого соціалізму. І що найдивніше, за період нашої незалежності ця тенденція навіть збільшилася. Певне, глобальна криза тому і називається глобальною, що вона торкається всіх сторін буття.

Україну офіційно визнано країною з катастрофічним становищем навколишнього середовища. Це розуміють усі: і високі посадовці, і люди свідомі, і далекі від проблем біорізноманітності обивателі. Головна небезпека екологічної кризи пов’язана з деградацією природних джерел, що безпосередньо забезпечують життя людини: ресурсів грунту, прісної води, рослинного і тваринного світу.

Земля без шкіри

Наша країна — одна із найбільш розораних у світі. Навіть зараз, у розпал кризи сільського господарства, під плугом знаходиться понад 55% території. Наївно думати, що розорана земля — це грунт, приведений у порядок, удобрений, угноєний і позбавлений всякого сміття. Насправді розорана територія — образно кажучи, «земля без шкіри», що стає вразливою для ерозії і не до кінця реалізує свої біосферні функції, не забезпечуючи повної продуктивності рослин і тварин. Зіставте: у Франції та Німеччині розорано не більше 33 відсотків земель, в Англії — 18, а в США — 15%.

Наш народ традиційно пишається вітчизняними чорноземами, адже, за неофіційною статистикою, понад половина світових чорноземів зосереджена на території України. Тому, обираючи незалежність, наївний народ був твердо переконаний: хай там як, а з голоду ми не помремо, на наших грунтах і за нашого курортного (із точки зору Сибіру) клімату навіть палиця, встромлена у землю, заколоситься небувалим врожаєм. Насправді чорноземів на території нашої країни не так вже й багато: лише 4% територій колишнього СРСР. Крім того, володіння чорноземними грунтами в практичному відношенні дає не так уже й багато. Просто ресурси грунтів дозволяють українцям уникати внесення мінеральних добрив, які на бідних грунтах Західної Європи заповнюють відсутність природного гумусу. Таким чином, ми можемо уникнути забруднення грунту, але чомусь уперто цього не робимо, і наш народ постійно труїться нітратами. Чому ж відбувається те, що не повинно відбуватися, чому наша земля дедалі більше забруднюється?

Насамперед, це викликано розорюванням і знищенням степів і лук, які захищають грунт від ерозії. Зараз через незахищеність берегової лінії річок деградація грунтів сягнула просто загрозливих масштабів. Тобто, цей самий предмет гордості України — чорнозем — спливає в річки, перетворюється на мул. За розрахунками вчених, щорічні втрати грунту в Україні становлять 600 млн. тонн, у тому числі гумусу — до 20 млн. тонн. Мабуть, усі знають про те, що гітлерівська Німеччина під час Великої Вітчизняної війни вивозила українські чорноземи ешелонами. Уявіть: нині щорічно зі «станції» Україна в нікуди вирушає більше 100 тисяч повноцінних залізничних вантажних ешелонів із нашою землею. Щоб компенсувати втрату гумусу, на поля щороку має вноситись 400 млн. тонн добрив. І це при тому, що промисловість України не здатна задовольнити навіть цю компенсаційну потребу. Але ж потрібні ще добрива для грунтів Полісся, що бідні самі по собі, без наших старань...

У результаті маємо забавну ситуацію — скільки землі спливає в море, майже стільки ж вноситься добрив. Тобто йде швидкий і рішучий процес заміни українських чорноземів мінеральними добривами. А тому можна сміливо прогнозувати: через 100 років такого господарювання українці житимуть на нітратних солончаках і розповідатимуть своїм дітям про те, що колись тут були грунти, котрі лопата різала, мов ніж масло.

Загалом, наша «чудова» система господарювання примудряється одним ударом влучити відразу у трьох зайців. По-перше, в Україні не використовуються природні ресурси грунту. По-друге, відбувається додаткове забруднення довкілля нітратами, зменшується родючий прошарок грунту, що йде в річки. По-третє, замулюються водойми, вода стає каламутною і не придатною для пиття. У результаті, вимирають тварини, які в минулому населяли ці водойми. От і виходить, що розповіді 50-річних дядьків про те, як у своєму босоногому дитинстві вони вудили рибу в прозорих річечках і вибирали, якій рибці підсунути хробака під ніс, а в якої забрати, сприймаються сучасною молоддю, котра виросла на берегах річок, вода в яких своїм видом нагадує кавовий ерзац, як класичні рибальські оповідки.

Хвора «кров біосфери»

Вода — «кров біосфери». Без води неможливе не лише життя рослин і тварин, а й життя самої сучасної цивілізації. Вода не лише живить промисловість і сучасні міста, а ще й чистить, виносячи із собою людські та промислові відходи.

Саме вода є найбільш недостатнім ресурсом України. Навіть якщо забути про енергійне втручання людини у всі природні процеси, у силу гідрологічних особливостей території Україна — країна має незмінний дефіцит води. На кожного жителя нашої держави реально припадає до однієї тисячі кубічних метрів прісної води на рік. Тоді як, за оцінками ООН, достатньою вважається величина на порядок більша, тобто 10—15 тис. м3.

З водяної безвиході є єдиний вихід: одна й та ж вода має використовуватися кілька разів. Для цього необхідно зупинити її біг до моря. Таке завдання виконує система зарегулювання річок. Це не лише каскад гігантських водосховищ на Дніпрі, а сила-силенна ставочків і ставків на струмках і річечках України, які за своєю площею й обсягом перевищують дніпровський каскад. Але не варто бурхливо радіти успіхам меліорації, що загатила Україну водосховищами. Зміна стоку річок так не минулася і призвела до загальної зміни гідрологічного режиму країни. У результаті майже на всій території держави підвищився рівень грунтових вод і почалося підтоплення земель, особливо помітне на Причорноморській низині. А позаяк низини найбільших рік України розташовані в сухому південному степу, то сталося диво природи — після невеликого дощу степ перетворюється на... болото.

Багаторазове використання однієї й тієї ж води призводить до жахливого її забруднення. Воду, яка пройшла промисловий кругообіг і міську каналізацію, неможливо повністю очистити. Дослідження властивостей води показують: цій речовині властива разюча «пам’ять» про розчинені в ній речовини. Якщо розчин кислоти послідовно розбавляти водою, то навіть тоді, коли за всіма законами єства у воді вже не залишиться жодної молекули кислоти, колишній розчин усе одно поводитиметься як слабка кислота. У такому випадку ми п’ємо воду, що добре пам’ятає, якою вона була, і вперто проявляє властивості вмісту каналізації.

Майже 90% опорних рік України мають водно-екологічний стан, оцінка якого вміщається в сумні межі від «поганого» до «катастрофічного».

Розмах знищення людиною природних ресурсів просто вражає уяву. Не вдалося уникнути забруднення навіть підземним водам України. Постійне забруднення поверхневих вод призводить до поступового проникнення токсичних речовин до тих глибин, де знаходяться артезіанські води, а цей процес через нульовий обмін на глибині просто необоротний. Тому тим, хто, дбаючи про власне здоров’я, надриваючись, тягне додому каністри з артезіанською водою, теж особливо радіти немає чому.

Замість повноцінного лісу — монокультура

Вважається, що 2000 років тому в межах України проживало 1,5 млн. чоловік, і вони зуміли знищити рослинність на площі, що займає не більше 2—3% усієї території. У той час ліси займали понад 50%, степ — 35%, болота — 6%, солончаки — 4%, луки — 1% території. Після наступу науково-технічної революції знищення рослинності пішло значно стримкішими темпами. Зараз в Україні розорано понад 55% усіх земель, а це означає, що більш ніж на половині території знищено природну рослинність. Ліси сьогодні займають лише 14,3%, луки — 9%, болота — 3%, а степи — 1% території. За останні сорок років площа лук скоротилася на 2,5 млн. гектарів, із них 1,4 млн. гектарів (понад 60%) ми втратили за останнє десятиліття! Найдивовижніше, що сталося це в період глобальної кризи і спаду виробництва, коли бензину бракує навіть для збирання врожаю!

Нині частка лук в Україні становить 12,8% щодо площі оранки. Це майже в сім разів менше від оптимальних значень. За світовими природоохоронними стандартами, частка лук має становити не менше
2/3 площі сільгоспугідь. Лише в цьому випадку луки здатні стримувати ерозію грунту.

Лісів в Україні в нас теж дуже мало. Показники лісистості в Україні набагато нижчі за середні по Європі. Якщо в нас за різними оцінками площа лісів коливається від 14 до 16%, то територія, зайнята лісами в Західній Європі, становить 24%, за середньоєвропейського показника — 41,3%, При цьому на одного жителя Європи припадає 1,3 га лісу, а на українця — у 6 разів менше, усього 0,2 гектара.

Відчуття незадоволеності можна було б компенсувати тим, що частка пралісів (так би мовити, істинних лісів, що нагадують картини Івана Шишкіна) у нас, за європейськими мірками, ще висока. Ми можемо пишатися, що в Україні збереглися корабельні сосняки і трьохсотрічні діброви, а не лише соснові й тополеві посадки, як у багатьох «заліснених» країнах Західної Європи. Але саме зараз цим лісам загрожує сумна доля бути вирубаними всілякими спільними підприємствами. Парадокс — ліси в нас державні, а рубають їх і наживаються на цьому приватні компанії.

Відомо, що існує неправда, брехня, нахабна брехня і статистика. Статистика говорить: вирубані ліси компенсуються посадками цього самого лісу, адже за існуючим законодавством у нас не може бути вирубано більше лісу, аніж посаджено. Однак вирубуються повноцінні ліси, а висаджуються монокультури (ті ж самі сосонки по лінієчці), із яких вийде все що завгодно, але тільки не ліс, який ріс на цьому місці. Хороший приклад такої необоротності показують праліси Карпат, що знищені майже скрізь, окрім заповідників. Їхнє місце швидко заповнюють зарості ялиці чи ялини, котрі ростуть густо, але не мають розвиненої кореневої системи. Тому при буревіях валяться, створюючи непролазний вітровал.

Один на всіх чи всі на одного?

Цілком природно, що за активного знищення всіх компонентів середовища проживання — води, грунту, рослинності — виснажуються і ресурси тваринного світу. Так, якщо в середині 80-х років на кожного жителя України видобувалося понад три кілограми біомаси аквакультури, риби і дичини, то зараз видобуток не становить і кілограма. Насамперед скоротився вилов риби, що становить понад 90% видобутої біомаси тваринних ресурсів України. Власне, за останні 50 років вилов риби в нашій країні зменшився в 10 разів! Але й це не все: за даний період кількість видів промислових риб скоротилася втричі.

У 30-ті роки лише в Азовському морі виловлювалося у середньому 160 тис. тонн риби, що в 2,5 раза більше, аніж весь щорічний вилов незалежної України. Нині в Азовському морі виловлюється трохи більше 12 тисяч тонн риби, 91% від якої припадає на малоцінні тюльку й хамсу. З 26-ти видів риб, які в минулому видобувалися в Чорному морі, сьогодні зберігають промислове значення лише шість. Але навіть ця цифра — 6 видів — більше матеріал для статистики, насправді ж промисловими залишилися тільки хамса і шпроти, які становлять 95% біомаси виловів. Промисел осетрових у Чорному морі вже заборонено, практично не відловлюються бички, уже давно не причалюють до чорноморських берегів шаланди, повні кефалі, не видобувається пеламіда й інші дуже смачні види риб. У дніпровських водоймищах сазан, сом і судак давно не мають першорядного промислового значення. Їхнє місце зайняла непрезентабельна тюлька. На жаль, за період державної незалежності України вилови риби у внутрішніх водоймах впали в два-три рази. Нині ловиться дешева рибка — вартість однієї тонни риби знизилася з 57 до 37 доларів США. Якщо так піде й далі, то років через двадцять стане актуальним питання про рентабельність промислу риби в Чорному морі взагалі.

Неймовірно модно останнім часом стало з праведним обуренням говорити про урядові полювання періоду розквіту СРСР, коли компанія з 15—20 чиновників вищого ешелону влади за активної участі армії та КДБ заганяли нещасного кабанчика. От, мовляв, як неблагородно — усі на одного. Але на тлі всіх цих полювань ресурси мисливських тварин України наприкінці 80-х років нарощувалися рік у рік. На початку 90-х років кількість промислової звірини сягнула рекордних для України показників. І впевнено почали падати починаючи з 1995 року (на жаль, цей процес триває й досі). Тільки за офіційними даними, до кінця 90-х біомаса основних промислових видів знизилася в 1,5 раза.

Серед сьогоднішніх нуворишів полювання не менш популярне, аніж серед радянських партійних босів. Тільки тоді натовп мисливців вбивав одного кабанчика, а сьогодні один мисливець убиває натовп кабанчиків. Особливо постраждали від так званих «нових українців» найцінніші трофеї: лось і благородний олень, чисельність яких скоротилася в кілька разів. Сьогоднішнє становище у тваринному світі нашої країни дуже нагадує ситуацію періоду громадянської війни, коли перестріляли всіх оленів, кабанів і лосів, зате розплодилося сила-силенна хижаків, насамперед вовків.

Ресурси тваринного світу України мають стійку тенденцію до виснаження. Нашій країні катастрофічно бракує розробленої програми з відновлення тваринного світу. А це — справа воістину державної важливості. Суть не лише в далеких від екологічних проблем переважній більшості чиновників. Справа ще й у тім, що за період незалежності нашої держави втрати ресурсів склали не менше мільярда доларів США.

Після нас дійсно
буде потоп

Вже без малого двадцять років говорять про парниковий ефект, причиною якого є спалювання вуглецевомістких сполук (а це — всі види палива). Накопичення в атмосфері вуглекислого газу, що перетворює планету на гігантську теплицю, створюючи так званий парниковий ефект. Очевидно, Землю очікує потепління клімату, і нинішня зима — пряме тому підтвердження. Сьогодні потепління клімату йде, що називається, повним ходом: тануть льодовики, підвищується температура і рівень Світового океану, підтоплюються береги. Щороку Атлантика забирає у Британських островів кілька метрів прибережної лінії. Що вже казати про проблеми Нідерландів, велика частина території яких розташована нижче від рівня моря?..

Особливу тривогу викликає потепління води Світового океану, її температура в тропіках уже перевищила 30 °С. У результаті почався процес знебарвлення коралових рифів, за яким слідує їхнє вимирання. За своєю біорізноманітністю і продуктивностю коралові рифи — друга після лісів екосистема планети. Її загибель позначиться не лише на економіці п’ятдесяти острівних держав, що живуть за рахунок цих ресурсів, а й на добробуті всієї планети. Очікується, що в результаті ланцюгової реакції відбудеться глобальна втрата біопродуктивності Світового океану і подальше підвищення рівня вуглекислоти в атмосфері.

Не варто думати, що захована в глибині континенту Україна уникне особливих потрясінь, пов’язаних із потеплінням і зміною берегової лінії. На тлі наявних на сьогодні в Україні екологічних проблем руйнація системи природокористування породить просто небувалі трудності. Адже підйом рівня Світового океану має викликати підтоплення Причорномор’я, а підвищення температури вкоротить зиму, що, безсумнівно, призведе до ще більшого дефіциту прісної води.

Особлива ситуація склалася в Чорному морі. Вже зараз через зарегулювання стоку Дніпра змінився гідрологічний режим моря. Адже Чорне — особливе море. Тільки 200 метрів його поверхневих вод становлять живий прошарок, нижче — мертва зона, заповнена сірководнем. Очікується, що за будь-яких глобальних пертурбацій сірководень підніметься на поверхню. Якщо таке трапиться, то Чорне море просто загине, а разом із ним загине все Причорномор’я. І такі прогнози — не кіношна страшилка, а дуже недалека реальність. Вже сьогодні сірководень час від часу виривається на поверхню Чорного моря, але поки, на щастя, у незначній кількості.

Яким же чином можна зупинити насування парникового ефекту? Відповідь проста: зменшити вміст вуглецю в атмосфері. Адже вся енергетична діяльність сучасної людини пов’язана зі спалюванням рідкого і твердого палива — переведення вуглецю з рідкого і твердого стану в газоподібний. Зменшення виробництва має різко скоротити викиди окису вуглецю. Крім того, мало хто уявляє собі, що дерева — справжня панацея від парникового ефекту. Адже протягом усього світлового дня зелені рослини шляхом фотосинтезу перетворюють газоподібний вуглець атмосфери у тверду речовину — деревину. Ось чому зараз, як ніколи, важливо зберігати і збільшувати ліси. Але, на жаль, принцип «Після нас хоч потоп», схоже, став основним принципом правлячої олігархії, котра знищує ліси, замінюючи їх жалюгідним підліском. Гігант сучасної індустрії, США, категорично відмовляється зменшити обсяг виробництва. Тож парникового ефекту не уникнути. Схоже, після нас у буквальному сенсі буде потоп...